Найближчим часом у «Видавництві 21» вийде книжка «Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі».
Це захопливі інтерв’ю з десятьма авторами – кожне зі своєю внутрішньою драматургією, зав’язкою, кульмінацією, розв’язкою. У розмовах ідеться про те, як чаша терпіння, що здавалась бездонною, переповнилась і що з цього вийшло у серпні 2020 року, про те, як відбуваються протести проти злочинного угруповання, що зве себе владою Білорусі. У книжці мова про особливі – питомі! – риси білоруської «революції гідності»: дворові спільноти; «цехові форми» протестів; віднайдене прагнення білорусів пізнавати свою історію та культуру; а також дуже конкретні явища, що вже стали впізнаваними, як, скажімо, знімати взуття перед тим, як стати на лавку.
З цих розмов ми довідаємось і певні моменти з минувшини Білорусі, й те, як ця минувшина відлунює нині: повстання Тадеуша Костюшка і Кастуся Каліновського, Білоруська Народна Республіка 1918 року, репресії 1930-х, масові розстріли білоруської інтелігенції в Курапатах, Друга світова війна, перші роки після розпаду Радянського Союзу, коли біло-червоно-білий прапор – символ теперішньої революції – був державним і ніхто ще не проголосив його фашистським... Книжка також розкаже українському читачеві, що сьогодні допомагає білорусам вистояти і чому вони не користуються порадами наших диванних і недиванних філософів, які влітку та восени наставляли сусідів: їм треба було так, як ми, – коктейлями Молотова і штурмом!
Цей текст – мурашками по спині ще й тому, що в ньому є уривки зі статей білоруських письменників для закордонних ЗМІ, написані по гарячих слідах, на злобу дня, а ще є вірші героїв цієї книжки, перекладені українськими поетами.
Видання готує Український ПЕН за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», ідея – Олі Гнатюк і Тетяни Терен, упорядниця й авторка (іноді співавторка) всіх інтерв’ю – Ія Ківа. Я мала честь бути літредакторкою книжки, і цю колонку пишу не лише задля того, щоб поділитися враженнями про «Ми прокинемось іншими», а ще – щоб розповісти про мовознавчий виклик, із яким ми стикнулися, і те, як ми на нього відповіли.
Ми довго міркували над тим, як передавати білоруські імена, прізвища і топоніми – транслітеруючи чи адаптуючи до нашої мови. Це питання ставлять собі чимало перекладачів і видань. Труднощів додає той факт, що самі білоруси, переважно говорячи російською, подають імена своїх діячів, адаптуючи їх до російської мови. Тому, наприклад, Святлана Ціханоўская (біл.) відоміша як Светлана Тихановская (рос.), а в Україні це ім’я та прізвище частіше адаптують до звичного нам: Світлана Тихановська. І деяких білоруських письменників в Україні видавали під іменами та прізвищами, адаптованими до українських форм: Світлана Алексієвич, Дмитро Строцев.
Утім, є перекладачі та видання, які послідовно транслітерують слов’янські власні назви. Тому Уладзімер Арлов із легкої руки його перекладача Олександра Ірванця не став в Україні Володимиром Орловим. А видання «Український тиждень» (tyzhden.ua) уже понад десять років послідовно транслітерує всі слов’янські імена та прізвища, тому в них Лукашенка, а не Лукашенко.
Цей шлях – транслітерації – складніший, бо український правопис його не підтримує (параграф 144 «Слов’янські прізвища та імена»), натомість рекомендує адаптацію. Втім, ми вирішили-таки піти цим – складнішим, некодифікованим – шляхом. Чому? Бо вважали за необхідне акцентувати на суб’єктності білорусів, а транслітерацію імен і більшості власних назв розглядаємо як один із засобів такого акценту.
Якщо український правопис цього шляху не підтримує, то немає опертя, а запитань багато. Як передавати білоруське е після губних (б, п, в, м, ф), задньоязикових (к, ґ, х) та гортанного (г) – як е чи як є, беручи до уваги те, що українській літературній мові не притаманні буквосполучення вє, кє, гє? Якщо у прізвищі є суфікс -ачк- (в українській це був би -очк-), то передавати його як -ачк чи як -очк? Як передавати закінчення у прізвищах на кшталт Лукашенка і у прізвищах на кшталт Ціханоўская? І як тоді бути з відмінюванням? Якщо Калєснікава, то як у родовому – Калєснікавої? А з присвійними формами? Якщо в називному Лукашенка, тоді як: чий – Лукашенчин, а який – лукашенкинський? Ми радилися з науковцями, але думки розділилися. Ми багато вагалися і багато зважувати – і в результаті нашу позицію можна загалом описати так: транслітерація з частковою адаптацією суфіксів і закінчень.
Утім, не всі власні назви ми транслітеруємо. Мінськ і Білорусь – ні, бо ці слова усталені в нашій мові (як Франція, а не Франс, Відень, а не Він, та Угорщина, а не Мадярорсаґ).
Але транслітеруємо інші, неусталені в нас, географічні назви – і утворені з прізвищ, і із загальних назв: Акресціна, Курапати, у Зяльоному Лузі (так, нам відомо, що Боріс Окрєстін народився в Москві, але в’язниця, розташована у провулку його імені в Білорусі (біл. Акрэсціна), стала сумнозвісним саме білоруським явищем). І, звичайно, транслітеруємо імена та прізвища інших білоруських діячів і діячок – письменників, політиків, істориків: Ганна Сєвяринєц, Уладзь Лянкєвіч, Мария Калєснікова, Святлана Ціхановська, Юля Цімафєєва тощо. При цьому, як бачите, деякі суфікси та закінчення (-ськ-, -ова) адаптуємо (порівняймо у білоруській Ціханоўская, Калеснікава) – бо інакше їх складно відмінювати (а от у прізвищі Братачкін білоруський суфікс -ачк- не змінюємо на наш -очк- – бо білоруська його форма не конфліктує з нашою парадигмою відмінювання).
Стосовно прізвищ, українські відповідники яких належать до другої відміни (Лукашенко, Цапкало, Бабарико), то в цій книжці даємо їм закінчення, звичні для білоруської мови, у відмінках також. Лукашенку в Україні, буває, відмінюють на білоруський лад, тому декому з читачів цієї книжки не дивиною будуть форми Лукашенці, Лукашенкою. Але присвійна форма – звична для нас: Лукашенків, лукашенківський, а не Лукашенчин, лукашенкинський (до слова, у білоруській вона відповідна: лукашэнкаўскі, Лукашэнкаў). Це точно так само, як із Янкою Купалою: усі звикли до вживання псевдоніма видатного білоруського класика саме в такій формі, хоча, як писав мені білоруський філолог, перекладач і журналіст Сяргєй Шупа, він би не здивувавсь, якби побачив у якійсь українській газеті початку ХХ століття форму Янко Купало. Але (sic!) Купалівський театр українці традиційно звуть Купалівським, а не Купалинським, як належало б утворити присвійну форму від Купала, слова, що відмінюється за зразком першої відміни.
Труднощів додає ще один факт – той, що в Білорусі використовують альтернативні правописні системи: більшість – офіційний правопис (так звану наркомівку), дехто – правопис, який існував до русифікаторської реформи 1933 року (так звану тарашкевицю). Згідно з наркомівкою, білоруський відповідник українського імені Володимир слід писати як Уладзімір (передостання – і), але прихильники тарашкевиці (серед них і «Радыё Свабода») пишуть Уладзімер (передостання – е). У «Ми прокинемось іншими», після запеклих дискусій, ми передаємо ім’я героя нашої книжки, письменника Арлова як Уладзімєр, бо цьому авторові це важливо і саме під такою версією імені виходили його книжки в Україні. У решті випадків пишемо Уладзімір. Так, ми зважали також на те, на чому залежить авторам, бо є речі в мові обов’язкові, а є непринципові, але, погодьмося, людина має право називатися так, як вона того бажає. Тому й білоруський письменник Строцев, який пише російською мовою, – у нас Дмітрій, а не, на білоруський лад, Зьміцєр, бо саме Дмітрієм він себе ідентифікує.
Були довгі вагання стосовно того, як передавати білоруське е після губних, задньоязикових та гортанного: Вераніка чи Вєраніка, Альгерд чи Альгєрд, Сяргей чи Сяргєй. Так, звісно, годі точно передати звуки однієї мови звуками іншої, бо й наш г – це не білоруський г, у нас він гортанний, у білорусів – велярний фрикативний; у нас ці звуки, зустрівшись із, наприклад, і або ю, стають пом’якшеними, а в білорусів – м’якими. І постає питання, над яким варто дискутувати в широкому колі, – якщо неможливо точно передати звуки чужої мови, то чи варто намагатися передати їх якнайближче? Ми намагалися, тому в нас Вєраніка, а не Вераніка, Альгєрд, а не Альгерд, Лянкєвіч, а не Лянкевич. Остаточно рішення про вє, гє, кє та ві (а не ве, ге, ке та ви) було ухвалено тоді, коли я побачила, що, наприклад, Сяргєй Шупа своє ім’я на фейсбуці пише латинкою, акцентуючи на м’якості г: Siarhiej Šupa (а не Siarhej).
Розповідаючи про цей мовознавчий виклик знайомим видавцям і редакторам, слухаючи їхні схожі історії, тільки про переклади з інших мов, я бачила, що передання імен різних народів загалом є невирішеною проблемою, і дехто (як ми) радиться з мовознавцями-науковцями, але й науковці не завжди одностайні – хтось уважає, що слід триматися правопису, хтось погоджується, що правопис у цьому питанні занадто консервативний, тому видавці, перекладачі й редактори діють на власний розсуд, згідно з власним розумінням. А є речі, про які правопис узагалі анічичирк – наприклад, про передання кримськотатарських імен, прізвищ і топонімів, а це питання поставатиме дедалі частіше: Сеітаблаєв, Сейтаблаєв чи Сеїтаблаєв? (або Сеітвелієва, Сейтвелієва чи Сеїтвелієва? Наразі частіше пишуть із Сеіт (це поширена частинка у кримськотатарських прізвищах), хоч за логікою літературної української мови мало б бути Сеїт, але тут теж береш до уваги те, як власник або власниця бажає, щоб передавали його чи її прізвище). Або імена: Сеяре чи Сєярє, Аліме чи Алімє, Джеміле чи Джемілє? (якщо у кримськотатарській в цих іменах і с, і р, і м, і л – виразно м’які?). У перекладах, які приходять на літконкурс «Кримський інжир», який я маю честь курувати, постійно трапляється різнобій і, готуючи антологію, ми повинні уніфікувати всі імена, а спертись можемо тільки на власне вухо та інтуїцію, тільки ж інтуїція в людей різна, а тому незайвою була би кодифікація.
Якщо повертатись до передання слов’янських власних назв, то очевидним є те, що транслітерація, на противагу адаптації, стає дедалі поширеніша – либонь, невипадково й Мистецький Арсенал у виставці «Кожны дзень. Мистецтво. Солідарність. Спротив», що триває в ці дні, також транслітерує імена білоруських художників і кураторів, хоч, може, за дещо іншими принципами, ніж ми. Виглядає, що ідея про імена як наголос на суб’єктності, а також – на розмежуванні того, що колись звалося «трьома братніми народами» (і від їхньої єдності та взаємного перетікання, зокрема на рівні імен, вигравав переважно ясно який з «братів»), нині близька багатьом, саме тому в цьому питанні багато письменників, перекладачів, редакторів та журналістів не можуть спертися на правопис. І якщо нам, українцям, залежить на тому, щоб нашу столицю латинкою писали як Kyiv (навіть якщо дехто з іноземців обурено каже: «Вони хочуть змінити нашу мовну традицію!»), то чому ми не маємо передавати імена сусідів по-їхньому?
Цією колонкою ми прагнули і пояснити нашу логіку, і започаткувати дискусію: ЯК саме транслітерувати. Може, й науковців-мовознавців це спонукає висловитися публічно, наприклад, у широко читаних ЗМІ, – пояснюючи, чому у правописі так, а не інакше, або чому і як варто змінити правописні норми у цьому питанні, а щось там варто й додати, про що досі не було згадано, – щоб літредактори могли спиратись на правила і не старатися вигадати нові норми на власний копил. Сподіваємося, таким чином концентричні кола від книжки «Ми прокинемось іншими» поширяться не тільки у царині білорусько-українських літературних та суспільних взаємин, а і в галузі мовознавства, а перекладачі, журналісти й літредактори нарешті отримають гідний довіри та згідний із духом часу дороговказ.
18.05.2021