Нещодавно у галереї «Зелена Канапа» всі охочі мали змогу особисто познайомитись із загадковим персонажем Паном Трюфелем. Пан Трюфель – вигадка відомого українського художника Сергія Міхновського, який, як запевняє автор, є справжнім львів’янином, якому притаманні всі риси характеру та ситуативної поведінки представника відповідного соціуму.
Протягом трьох тижнів Пан Трюфель урочисто зустрічав гостей галереї та знайомив із живописними моментами свого життя, вихвалявся портретами, показував фото з мандрів... За своє хоч і коротке життя Пан Трюфель уже встиг постояти на барикадах на ЄвроМайдані, з’їздити на ровері у Словаччину до Музею Енді Ворхола, побувати на ралі та сфотографуватися у Ferrari легенди польської сцени Міхала Вішнєвського з культового гурту «Ich Troje»... Пан Трюфель любить перевтілюватись: на одному портреті він слухає джаз, на іншому у вишиванці – фолк, іноді блюз, часами рок. Ось він позує, як до голландського натюрморту, а ось загортається в шати в африканському стилі. Пан Трюфель різний, і скільки його не розглядай, його справжня сутність залишається загадкою. Бо, як зазначає художник, Пан Трюфель – це радше психофізичний стан натури, так би мовити, «сам в собі», і було б помилкою вирізняти його лише за зовнішніми ознаками. За таких умов процес ідентичності є нескінченним, враховуючи зміну поколінь і постійну здатність до адаптації та еволюціонування, як обов’язковий чинник для самозбереження.
«У тому Трюфелі, – каже пані Люба Маркевич, член ради українського інституту модерного мистецтва в Чікаго – не знати, що знайдеш: добро чи зло, солодке чи солоне? Це як відкривати несподіваного листа. Елемент несподіванки, загадковий процес – це справжнє мистецтво, це щось більше, ніж просто ідея, фарба, полотно і техніка. Тому у мистецтві завжди є більше питань, ніж відповідей».
Сергій Міхновський каже, що й сам не завжди знає, що ховається під яскравою обгорткою Пана Трюфеля на його полотнах, та все ж ми вирішили познайомитись ближче й розпитати детальніше про історію народження цього загадкового персонажа.
– Якось, мабуть, років десять тому знайома сказала, що моя творчість видається їй цукерковою. Це засіло десь у підсвідомості, – почав розповідь Сергій Міхновський. – В певний момент, коли мені до натюрморту чогось бракувало, до рук потрапив трюфель. Я його намалював, і композиція стала довершеною. Доки малював, думав над його «інакшістю». Бо ж багато є цукерок: карамельки, іриски... Але трюфель – еліта. До того ж у нього специфічне упакування. Так загортають тільки трюфелі, це вирізняє його з-поміж інших. Крім того, цукерки – це масова продукція (трюфель випускають у понад двадцяти країнах світу), а я час до часу торкаюся постпоп-артової тематики. Тому логічно народилась думка про створення виставки з трюфелем, де я собі поставив завдання пошуку його ідентичності у межах постпоп-арту і масової культури.
– Не страшно було представляти таку яскраво-солодку виставку у неспокійний для країни час? Адже наше суспільство масово сприймає культуру суто як розвагу, і тому зараз багато хто вважає її не на часі...
– Поп-арт – це масова культура, нехай не поважна і не серйозна, але й вона може бути зброєю. Як колись масово випускали воєнні плакати – дотепні, зрозумілі, влучні, – так і зараз виставка теж є зброєю, вона унаочнює процеси. Моя ідея з Паном Трюфелем довгий час визрівала, обдумувалась, переосмислювалась, перекладалась і лише з початком подій в Україні актуалізувалась. Поясню: трюфелів є два різновиди – гриб і шоколад, обидва – з розряду вишукано-елітних смаколиків. Про гриб написано і відомо більше, а шоколад винайшли щойно у 1850 році. Гриб росте під землею, тож його вишукують спеціально навчені свинки і песики. Цукерка ніби на виду, але вона захована в обгортку, і ця прихованість поєднує її з грибом. Щодо паралелей з елітою, то зараз всі наші еліти, і політична, і фінансова, дуже активні, ми буквально оточені її публічними зверненнями та новинами про її дії, а потім з’ясовується, що нам ця еліта каже одне, а робить насправді зовсім інше. Я це для себе класифікував як «явище трюфелізму». Те, що приховане – насправді їхня правдива сутність, яка не завжди позитивна. Але я у даному випадку вкладаю можливість дуалізму. Тут може бути позитив, як-от трюфель на барикадах, проти війни, де маленька цукерка протистоїть загрозі. Крихкий, маленький, м’якенький, а при спеці узагалі тане, але бореться. От і у нас, і армія не була готова, і 18-річні хлопці боролись... Але були й особи, думка яких коливалась, і це не є негатив чи позитив, це природно, захована сутність людини, але як вона проявляється, залежить від певних ситуацій.
– Тема трюфеля актуалізувалась і з вибором нового Президента...
– Тут немає жодних політичних підтекстів. Коли починав робити цей цикл полотен із трюфелем, Порошенко ще навіть не збирався у президенти, і ніде це ще не декларувалось. Тому, коли це сталося, я трохи насторожився, щоб люди не сприйняли це як кон’юнктуру. Зрештою, в Україні кілька кондитерських концернів випускає трюфелі, але до жодного з них не можна було достукатись за підтримкою для виставки.
– А яку підтримку Вам від них хотілося б отримати?
– У виставку вкладено чималий ресурс, мій особистий. А оскільки це цілком «цукеркова» тематика, то логічно, аби вони у це вкладали, до того ж для концерну це не ті самі кошти, що для мене. Масштабність проекту у промоції могла б бути значно більшою. Можна було б провезти виставку найбільшими містами України, тоді б концерн отримав з цього опосередковану рекламу своєї продукції в мистецькому сегменті інтелектуальної сфери. Принаймні так ми намагались це подавати тим, до кого стукали. Але даремно. Тому тут і немає жодних брендів. Хоча ми були готові обговорити варіант із зазначенням бренду, але відважних не знайшлось...
– А якби Вам запропонували викупити усю серію і розмістити, скажімо, на виробництві?
– Мені б побачити це середовище... На Заході це нормальна практика, що компанія закуповує вартісні роботи розкручених, брендових художників, і вони висять у промислових об’єктах. Інша справа, якби це експонувалось у їхніх ресторанах чи кав’ярнях... Хоча у імпресіоністів була така практика, щоправда, у них і вибору не дуже було, у їхні часи не було галерей. Одна справа, якщо це ресторан з ім’ям, вишуканий, тематичний, тоді це інший підхід, на таке я б погодився. Інша справа, коли твої роботи, у які ти вкладаєш душу, висять там, де люди бездумно напиваються...
– А як Ви ставитеся до замовлень?
– Назагал позитивно. Але якщо людина замовляє, то має мати довіру до мене як художника, бо ми говоримо про те, чого ще немає. Є така практика: якщо комусь подобається творчість художника, то можна підписати контракт, скажімо на рік, і тоді все, що створено впродовж цього часу, переходить у власність цієї особи. Це ідеальний варіант. Тебе нічого не обмежує у творчості, і водночас ти знаєш, що усе потрапить у добрі руки, а тобі вже не треба думати, куди все це реалізувати. Але коли замовляють щось конкретне, то має бути довіра і розуміння того, що замовник і художник бачать ідею кожен по-своєму. Інакше потім і замовник здивований, і художник у незручному становищі... У мене, на щастя, такого не було, але я зазвичай наголошую, що, мовляв, ось моя техніка, ось моя манера, якщо підходить, тоді берусь. І ставлюсь до замовленого, до речі, навіть відповідальніше, ніж до своїх «вільних» робіт.
– На цьогорічному весняному салоні Ви представляли дві роботи: барикади і портрет Миколи Міхновського. Зараз – цукерки з підтекстом. Душа художника трохи заспокоїлась?
– Не заспокоїлась, і зараз я роблю велику роботу про ті події, які маємо тепер. Взимку було інше емоційне напруження. Ми це все переживали в онлайн режимі, а зараз знаємо, що відбувається, лише з новин... А з портретом все просто. Я над цим довго думав і знав, що колись це зроблю: Міхновський малює Міхновського. Кілька років тому я планував намалювати його на виставку до Дня незалежності, але щось не склалося, відклалось. А під час ЄвроМайдану нарешті намалював. Довгим був шлях до цієї роботи, не стільки малювання, скільки період підготовки, роздумів. В певний момент приїздила з Києва особа, нащадок Міхновського, ми спілкувалися, шукали спільне коріння...
Портрет Міхновського, Весняний салон – 2014
– Знайшли?
– Моя родина – з Лемківщини, з м. Сянока (Польща). І коли мій дід Йосип був ще живий, то я його питав, чи ми часом не родичі з відомим Міхновським? Дід сказав, що не виключено, бо родина була дуже велика. Коли я розповів це людям з родини Миколи Міхновського, то почув у відповідь, що все може бути, бо його дальші предки, імовірно, також походять з Польщі. Микола Міхновський був з тих, хто казав, що перш за все, треба мати сильну армію, тоді буде країна. Слова актуальні донині. Коли почав малювати його портрет, це було після поїздки на ЄвроМайдан, то вже тоді відчув, що маленький Майдан, менший за Монако, вже воює з Росією. Для мене це вже тоді було чимось більшим, ніж протистоянням з «Беркутом»...
– Як Вам працювалося увесь цей час? Багато хто зараз відклав роботу на бік, мовляв, неможливо творити, коли в країні війна...
– Барикаду я малювати не планував. Взагалі їхав на ЄвроМайдан не за цим. У мене були вагання. Перший раз їздив на Помаранчеву революцію у 2004 році, і був розчарований, бо нас всіх ошукали. Тоді знайомі сміялися, мовляв, поїхав, походив туристом та й вернувся. Тоді все було мирно. Цього ж разу відбувались криваві події, а ті, хто туристом бути не хотів тоді, і тепер все одно не поїхав. А я їхав, і всередині мав таке відчуття, що знову всіх нас використають. Але сказав собі: от мені зараз погано, бо відчуваю, що здурять, але якщо не поїду, то буде ще гірше. Їхав, знаючи, що принаймні перед собою буду чесним. Ми поїхали з дружиною у період після подій на Грушевського – до штурму на Інститутській, і, не знаючи, що буде далі, взяли завчасно квитки назад на кінець тижня. Цей Майдан був зовсім інший... А ще, мабуть, як художник звернув увагу на те, скільки у людей було креативу. У звичайних людей, які черпають ідеї просто з життя. Мені дуже сподобалось, коли побачив поряд дві репродукції з картин Рєпіна – «Бурлаки на Волзі» і «Запорожці пишуть листа турецькому султану», а під ними напис: «Вибирай!». Речі, які зробили плакатисти, дуже сильні. Побачене вражало. І ця барикада як структура, фортифікація, об’єкт, який протистоїть... По приїзді я все відклав і малював портрет М.Міхновського та барикаду. Відчував, що це саме зараз треба зробити. Хоча зумисне малював барикаду без прапорів, бо для мене барикада стала символом абсолюту. Не хотів прив’язувати її до події, це радше момент захисту перед загрозою. Можливо, хтось вбачатиме у цьому кон’юнктурність, але художник – частина суспільства, і він не може бути відірваним від того, що відбувається, і так само переживає, і пропускає через себе...
– У суспільства настрій бойовий. А у Вас?
– Загалом налаштований позитивно, і все буде добре, бо Україна велика і могутня. Якщо до влади прийдуть ті, хто зараз воює на Донбасі, люди за них проголосують. Влада зміниться. Та й люди стали вже іншими. Росте громадянське суспільство. Ті, хто зараз там, і ті, які байдуже ставилися до політики, а тепер відчувають, як політика зайнялась ними, – уже не будуть такими, як колись. На нас казали, що ми заангажовані в політиці, але якби ми такими не були, то зараз би і нас, як Крим, окупували. Українці стали іншими, вони вже не вірять ні тому, що бачать по ТБ, ні тому, що чують по радіо, ні розповідям знайомих. Ми віримо лише тоді, коли проаналізували і прийняли певну точку зору...
– Львів, мабуть, вже теж не буде таким, як колись. Переселенці його змінили...
– Поки що це не так відчутно, бо у місті просто багато туристів, але зміни міста я почав зауважувати ще кілька років тому. Якийсь туристичний бум! Знайомим казав, якщо хочете побачити автентичний Львів – приїжджайте ранньою весною або зимою, коли туристів менше. Бо влітку я сам іноді приїжджав з-за кордону, виходив на пл. Ринок і не впізнавав Львів. Хотілось побачити той львівський Львів, а він не такий... Я пам’ятаю місто таким, коли на першому плані була архітектура, а далі – кольорові різномовні люди. А зараз все навпаки. Спершу люди – і це теж добре, бо вони потім везуть враження про Львів в інші країни чи області. А щодо переселенців, то мені здається, швидше львів’яни змінять їх, і ця асиміляція обов’язково принесе позитив.
– Але часто це люди іншого віровизнання, зі своїми життєвими пріорітетами, і вони намагаються встановлювати тут свої правила...
– Ми говоримо про європейськість, і тепер зачіпаємо дуже тонкі речі. Європа не тільки німецька, французька, англійська... Я задумався над цим кілька років тому, і почав питати у різних людей, чи уявляють вони, що з ними можуть працювати в команді особи іншої раси, або ходити до тієї ж греко-католицької церкви? Опитувані дивились на мене з подивом. Але ж це нормально, нам просто треба перейти цей бар’єр. Прийде той момент, коли наступні покоління будуть виховуватися в садочку з несхожими на нас. За кордоном розмови про такі речі просто видаються незрозумілими, для них це очевидно і нормально. На запитання про ставлення до різнорасових шлюбів за кордоном мені відповіли дуже просто: «Аби була любов». Ми до цього прийдемо, важливо бути готовими. Є люди, які тут з діда-прадіда, але своє місто не люблять і не шанують, а якщо прийде хтось, хто з повагою і шаною буде ставитись, то чому б ні? Інша справа – зберегти традиції свої і не втратити звичаї тих, хто прийде. Аби кожен знайшов у просторі свою нішу. Тим паче, що Львів завжди був мультикультурним. Гірше, якщо прийде хтось агресивний, але для цього є влада і громадянське суспільство, яке має цьому протистояти.
p.s. Якщо ви не встигли познайомитись з Паном Трюфелем, не розчаровуйтесь, а шукайте його у майстерні художника, галереях або на вулицях міста у щонайрізніших втіленнях – на футболках, стікерах, брелоках та інших атрибутах масової культури. Для постпоп-арту, запевняє Міхновський, важливо, аби виставка жила поза локальними та часовими рамками експозиції.
14.08.2014