На Південному Кавказі знову запахло порохом. Спілкування Баку і Єревана нагадують взаємні ультиматуми воюючих сторін. На кордоні відбуваються систематичні перестрілки. Військові відомства Вірменії та Азербайджану погрожують одне одному ракетними ударами.
Ескалація азербайджано-вірменського конфлікту, який фактично ніколи й не згасав від часу свого виникнення 1988 року, відбулася наприкінці червня. «Вночі з 27 на 28 червня цього року вірменські війська порушили угоду про припинення вогню», – повідомляє азербайджанська сторона. «Збройні сили Азербайджану в ніч проти 26 червня відкрили вогонь по населених пунктах прикордонної області Тавуш», – повідомляють своєю чергою вірмени. І додають, що 28 липня азербайджанці обстріляли навіть місію Червоного Хреста. Загалом кількість схожих сутичок за останні півтора місяця обчислюється десятками.
Варто нагадати, що такий-сякий мир у війні, яка почалася зі суперечки за Нагірний Карабах, був встановлений Бішкекським договором від 1994 року. Хоча зрозуміло, що Азербайджан, який втратив внаслідок війни контроль над частиною своєї території, аж ніяк не змирився зі статус-кво, встановленим у Бішкеку. Баку багато разів заявляв про намір повернути окуповані вірменами землі.
Тим-то логічніше було б припустити, що конфлікт провокує саме азербайджанська сторона. Проте це було б надто поверховим судженням. Так, президент Республіки Азербайджан Ільхам Алієв (а раніше його батько Гейдар Алієв) справді не раз заявляв про намір повернути окуповані території. Але, по-перше, він ще сподівається досягти цього у мирний спосіб, через арбітражі та різні міжнародні інституції. По-друге, у разі невдачі мирного плану він готовий і до воєнної операції. Тобто готовий морально, але збройний потенціал він ще накопичує, і це накопичення мало б тривати ще принаймні рік. Адже треба враховувати, що Вірменія щоразу отримує порівняно нове озброєння від дружньої до неї Росії, яка водночас не гребує можливістю продавати зброю й Азербайджану.
Тож передчасно для Баку не було ані найменшого сенсу розпочинати гарячу фазу конфлікту. Тому цілком можливо, що Єреван, усвідомлюючи цю незручність азербайджанців, сам провокує їх. Такою може бути друга версія ескалації конфлікту.
Хоча обґрунтованішою (а надто на тлі актуальних українських подій) видається третя думка, яка полягає в твердженні, що саме Москві вигідне загострення ситуації в зоні конфлікту. На думку єреванського аналітика Айказна Гагріяна, Росія намагатиметься посилити свої позиції в реґіоні Південного Кавказу, тим більше після фактичної втрати впливу в Україні, Грузії і Молдові.
Ескалація протистояння на Південному Кавказі дасть привід Москві порушити питання про введення в зону конфлікту російських миротворців. Тобто знову бачимо випробувану кремлівську тактику: спершу спровокувати конфлікт, сприяти його загостренню, а відтак запропонувати свої послуги з його розв’язання.
Єреван, як ми знаємо, вже давно й міцно загруз в орбіті Москви. Вірменія погодилася вступити до Митного союзу, а в перспективі – й до Євразійського. Зовсім інша ситуація з Баку, який докладає чимраз більше зусиль у намаганні вийти зі зони кремлівських впливів. Тим часом Москва хотіла б схилити багатий на нафту і газ Азербайджан до вступу в Євразійський союз.
«Баку, звісно, такого бажання не демонструє, але якщо азербайджанцям "щось" пообіцяти, ситуація може змінитися», – припускає Айказн Гагріян. Цим «щось», на думку експерта, може бути, наприклад кілька азербайджанських районів (включно з Нагірним Карабахом), які нині перебувають під контролем Єревану.
Ця теза підтвердилася й під час тристоронньої зустрічі на найвищому рівні Вірменія–Азербайджан–Росія, яка пройшла 8–9 серпня в Сочі. Російський президент Володимир Путін дав своєму азербайджанському колезі Алієву зрозуміти, що в разі вступу його країни в Євразійський союз Росія зможе змусити Вірменію до поступок.
Оскільки Баку не дає чіткої відповіді на таку кремлівську пропозицію, то Москва вдається до улюбленої тактики «змушення до згоди». Зрозуміло, що найулюбленішим знаряддям росіян у такій справі є зброя і воєнні провокації.
Цікавим є й той момент, що не тільки Азербайджан і Захід, а й Вірменія не палає бажанням бачити на Південному Кавказі російських «миротворців». «Російські миротворці тільки дестабілізують ситуацію. Вони не будуть принципові в примусі сторін до миру і, виходячи з інтересів Москви, можуть підігравати раз одній, раз іншій стороні», – пояснив позицію Єревану президент вірменського дослідного центру «Модус вівенді», що спеціалізується на реґіональній політиці, Ара Папян.
Отже, як вже зазначалося, Росія продає озброєння обом сторонам конфлікту. Згідно з офіційним доповіддю РФ в Реєстрі звичайних озброєнь ООН, за 2013 російська сторона надала Азербайджану 10 танків, 10 бойових машин піхоти (БМП), 438 різних артилерійських систем, а також 25 бойових гелікоптерів. Водночас Вірменії Росія надала 35 танків, 110 БМП, 50 систем ракетного залпового вогню і 200 ракет різного призначення. Як бачимо, Вірменія тут у кращому становищі, а крім того, постачання російської зброї Єревану здійснюється здебільшого за пільговими тарифами, оскільки обидві країни перебувають в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ).
Тож існує ймовірність, що локальні сутички на азербайджано-вірменському кордоні, які вже й без того призвели до десятків смертей і сотень поранень з обох боків, врешті-решт розростуться до повномасштабної війни. Й тоді на сцену вийде Росія «вся в білому» і спробує примирити «розбишак». Такі плани Кремля чи то навмисно, чи то мимоволі виказав завідувач відділу Інституту країн СНД Володимир Євсєєв під час відеомосту Єреван–Москва–Астана, що відбувався ще 1 липня. Він заявив, що російський миротворчий континґент на території Карабаху сприяв би зниженню загроз.
12.08.2014