«В сьомому класі я пішов у театральний гурток, і мене перекрило», – так почалась театральна історія актора Андрія Душного, якого львівський глядач добре знає з вистав театру «Воскресіння», зокрема, «Ніч для жінок» , «Вишневий сад», «Пісочниця», «Він, вона, вікно, покійник»... Його мама – актриса, і мабуть через особистий не найкращий театральний досвід, категорично була проти, аби син вступав на театральний факультет. Мама повторювала: «Андрію, це професія у коротких штанцях!» Та хлопцеві, схоже, ті штанці були в сам раз...
«Мама про все подбала, уже було все домовлено, і я мав бути студентом інязу в Донецьку, але пішов і без відома батьків склав іспит у ЛНУ ім. І. Франка. А тоді лише поставив маму перед фактом, що вступив і нікуди не їду. Мама була шокована, але перечити не стала. Після закінчення університету працював в Першому українському театрі для дітей та юнацтва, моєму Першому театрі. Згодом мене запросив Ярослав Федоришин у театр «Воскресіння», де я пропрацював майже три сезони, доки... не закохався», – розповідає Андрій.
Його обраницею стала також людина мистецтва, учасниця гурту «Даха Браха» Ніна Гаренецька. Відтак, Андрій без зайвих роздумів перебрався до Києва, вирішивши, що з театром, чи без нього, але без неї не зможе.
– І ти за дружиною подався до Києва?
– Звісно, без жодних роздумів. Театральний світ Києва не був знайомий з Душним, то ж мав багато співбесід, прослуховувань, але якось все «не те і не туди». З «Дахом» у мене не склалось, карма, напевне. Хоч Владислав Троїцький і працює за «системою вільної творчості», яка мені дуже подобається. Якось кожного разу не можу попасти в течію: то переноси, то графіки, то ще щось, але це якось регулярно. Так виглядає, що це карма. Та, зрештою, я прихильник більш класичного мистецтва, якщо можна так виразитись, бо не завжди і класичне сприймаю. Я люблю посидіти над деталями, подумати, спробувати кілька варіантів... Mені дуже імпонує переконання Троїцького, що у виставах повинна звучати тільки жива музика. Тут я з ним абсолютно згоден. Якось до Львова приїжджав Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка з виставою «Едіт Піаф. Життя у кредит» (я, до речі, на їхні вистави тільки у Львові ходжу), то у них хор працював під фонограму, а солістка співала наче гарно, але так невиразно, що не зрозуміло: чи то вона, чи запис?
– А куди ти ходиш у Києві?
– У Київський державний академічний театр драми і комедії на Лівому березі. Це один з найкращих театрів. Це такий кіно-театр і театр кіно. Едуард Митницький чудовий режисер та художній керівник, у нього вчився мій педагог Юрій Мисак, до речі. Бувають у них різні вистави: як погані, так і хороші, але завжди вони мають свій певний відтінок та шарм. Не знаю чому, але він мені імпонує найбільше.
– То де ти в результаті зачепився?
– Спершу ходив на всі кастинги і прослуховування, в пошуках роботи пройшов прослуховування у цьому театрі на Лівобережній. Але якось все складалось так, що нікуди і ніяк, але потім сталось інше щастя: у Чернігівському молодіжному театрі перед прем’єрою злетіло з ролі два актори. Ми з директором познайомились давніше і за доволі дивних обставин, але все ж він мене запросив і ввів у виставу. Це була постановка п’єси Дж.Б. Прістлі «Небезпечний поворот». Після цього зав’язалась співпраця. Тепер працюю там. Театр невеликий, але прекрасний, я навчився там багато чого і тішусь тим. Граю прекрасні ролі і дуже задоволений. Звісно, з нюансами, як же без них у творчості? Я вважаю, що кожен повинен робити те, що він реально вміє. Я не вмію водити машину і захоплююсь таксистами, які в третій ночі можуть зосередитись і відвезти мене додому, в мене надто розсіяна увага для цього. Але не кожен таксист зможе (може, який і зможе, але все ж) прочитати монолог Петі Трофімова. Тому завжди і всім треба робити те, що в тебе найкраще виходить! Вмієш працювати на зводі- працюй! Я не вмію, бо театр - не завод.
– Актори, кажуть, люди не з багатих...
– Це залежить, звісно, від театру, але часто це так. Хоча є величезна різниця в ставках між театром звичайним і статусним. Якщо у звичайному міському театрі актор другої категорії отримує, наприклад, дві з чимось гривень, то у академічному чи національному – це буде сума щонайменше вдвічі більша. Хоча як показує практика, є театри, як от Леся Курбаса у Львові, якому і статус не допоміг. Наша театральна система дуже-дуже застаріла і зовсім неактуальна для молодих артистів. Вони у ній не можуть себе проявити не те щоб повністю, а найчастіше навіть на половину. Проблема у тому, що мистецтво відійшло на другий план – всі борються за ставку в театрі. Як на мене нам необхідна європейська система, де в театрах немає постійних труп, натомість існують контракти, наприклад, на постановку чи на кілька вистав. І це тримає, перш за все, актора в тонусі, бо він постійно повинен розвиватися, щось робити бути у пошуку того, що тебе цікавить... А це знищує рамки обмеження творчості і дає вибір: цікавить постановка – підписуєш контракт, нецікава пропозиція – завжди маєш право відмовитись. У нас же у актора-випускника ВНЗ одна мета – ставка в театрі. Молодь сидить і чекає. В переважній більшості саме сидить. Є винятки, не без того, але найчастіше сидить, або грає те, що не хоче і не розуміє. Тому грає погано і «в пів ніжки». А ще у кожному театрі є такі актори, які приходять відіграти раз в місяць одну виставу в масовці і за це отримують такі ж гроші, як люди, які вкалують цілий місяць. Звільнити їх керівництво не може, але і толку з такого актора мало, в той час як для молодих і здібних нових ставок не має. Тому треба міняти систему, бо інакше актори розслабляються. Вони знають, що у них все стабільно, і працюють як на конвеєрі. А тоді нема імпульсу до творчості, робота не стимулює...
– З якою мовою тобі тепер доводиться працювати?
– Наш театр двомовний і переважна більшість постановок грається російською мовою. Але «Вишневий сад» Чехова – українською. (До речі, каже директор, що наш театр дає найбільше Чехівських постановок в Україні). Я прихильник грати мовою оригіналу, звісно, якщо є можливість. Я з дому – російськомовний, але домашня мова – це побутова мова, а на сцені треба знати всі закінчення, наголоси правильні… Ну то було трохи з цим проблем, поки перелаштовувався. Ще іноді досі роблять зауваження, що я «чекаю» занадто або ще щось, але вже легше набагато. Причому беруть у нас п’єси такі, що відмовитись просто неможливо, а з текстом там все дуже строго. Не маєш права переставити навіть двох слів місцями. Як автор написав – так маєш відтворити. На кожній репетиції сидить помічник режисера з текстом і все звіряє. На всі заяви: «Мені так легше», отримуєш відповідь: «Зрозумій автора». А автори такі, що каміння в їх город кидати рука не піднімається, доводиться «зрозуміти» і вчити. Взагалі у нашому театрі дисципліна залізна. І графік непорушний хоч би світ валився: вранці репетиція, далі у кого вечірня вистава, а у кого немає – друга репетиція. Навіть після прем’єри на другий ранок рівно об одинадцятій – читка нової п’єси. Але це мабуть і добре, це тримає акторів в тонусі, які, наприклад, на репетиціях не можуть собі дозволити забути текст або спізнитися на вихід. Узагалі колектив дуже трепетно ставиться до своєї роботи і до театру загалом. А ще кожну роль вони переписують вручну, як нас учили в університеті. Це так зворушливо – у кожного у гримерці стопка зошитів з ролями...
– А потім приходить публіка і незалежно від того, гарна була вистава чи ні, наплутав хтось слова чи невчасно вийшов – встає і бурхливо аплодує…
– Це є всюди, і в Чернігові, і у Львові, і у Києві. Якось ми з колегою пішли в театр, вистава була хороша, на початку, перед підняттям завіси, коли глядачі вимагали, я аплодував, а колега ні. Кажу їй: «плескай!», а вона мені: «Hе буду, ще нема за що». І це правильно. Неосвіченість глядача і традиція аплодувати, «бо так годиться» – це частково наслідок системи, яку треба міняти. Театр не може бути заводом. Театр – це коли ти йдеш на сцену, якщо маєш що сказати. А коли ти не маєш що сказати, але мусиш, мусиш о шостій вечора сказати те і те, бо так треба – це конвеєр, який немає нічого спільного з театром. Для мене це виглядає як пережиток совка. Бо для мене театр – це коли з тебе «лізе». А у нас, якщо не лізе, то ти змушений з себе витискати... Творчість не може бути примусова.
– За Львовом сумуєш?
– Мрію, що колись повернусь сюди. Чекаю. Хочу, щоб мої діти зростали у Львові, виключно у Львові. Звісно, це все не буде післязавтра, але у перспективі ми однозначно сюди повернемось. У Львові куди не подивишся – всюди гарно, тому тут ти не витрачаєш енергію на зайві речі. Тобто тут у тебе апріорі все добре, і ти думаєш тільки, як робити краще. А у Києві навпаки – дуже багато сил тратиться на пошуки добра і позитиву. Хоча Львів зі своїми фестивалями усього на світі іноді змушує втікати і ховатись вдома від надміру цього позитиву, а от у Києві цього дуже бракує...
