Рукописи пам'яті

Синя збірочка Ірини Старовойт, названа «Гронінгенський рукопис», навіює багато асоціацій. Це ніби глибини вод – північних, темно-синіх, у які треба справді пірнати, щоб побачити скарби і красоти захованих атландид. А часом здається, що тримаєш у руках мініатюрну копію старовинного родинного альбому, де фото і вірші, вписані та вклеєні чиєюсь дбайливою рукою, мають ще багато інших, прихованих відсилань до таких подій та фактів, які не позначають у календарях, але тримають у серці. Це також могла би бути персональна колекція маленьких дрібничок у жерстяній коробці з-під монпансьє: квиточки з подорожей чи відвідин кіно, старі знимки паспортного формату, прикраси (одна сережка, друга – загубилася такого-то дня такого-то року), пасмо світлого дитячого волосся, загорнене у мереживну хустинку…

Власне, через таку особливу чуттєвість «Гронінгенського рукопису», мені здалося цікавим поговорити про цю книгу не тільки з самою Іриною Старовойт, але і з однією з незримо присутніх героїнь віршів – донькою авторки, Христиною Лещук. Розмова вийшла схожою на саму збірку: тепла, але серйозна, і насичена дуже важливими словами.

Євгенія Нестерович: Прохолодна на вигляд, збірка «Гронінгенський рукопис» лишає гаряче відчуття після прочитання. Ці дельфтські кахлі, здається, облицьовують дуже добру піч. Для Вас тепер ця книжка гаряча чи холодна?

Ірина Старовойт: Я би відповіла, що для мене ця книжка тепла. Але її теплота виникає, власне, з двох крайностей – розжарена піч обігріває студену хату.

Є.Н.: А для тебе, Христю?

Христина Лещук: Кімнатної температури (усміхається). Залежно від вірша.

Є.Н.: Не всі тексти в цій книзі створені протягом останнього року?

І.С.: Книжка складається з трьох розділів. Перший в основному писаний протягом 2013 року, але опертий на кілька важливих для мене раніших недрукованих текстів, другий має трохи довшу історію, пов’язану з перечитуванням і перекладом, а третій – це в більшості вірші, повторені з моєї першої збірки, яка була видана у 1997 році і називалася так, як той розділ: «Вже не прозорі». Просто це було давно, і мало хто пам’ятає.

Є.Н.: Для мене значною мірою ця книга – все-таки про пам'ять. Чи пов’язано написання і упорядкування саме такої книги безпосередньо з темою ваших досліджень у Голландії – студіями пам’яті?

І.С.: Тут є і сув’язь, і розрив. То не дослідницька тема спричинила моє поетичне письмо. Думаю, навпаки – мій попередній досвід і його обробка привели мене до такої наукової теми. Бо, бачите, пам'ять довгі віки була справою сакральною, жестом містичного увічнення. У недосконалої невічної людини така сама недосконала і невічна пам'ять. Тому долання забуття і досконалення пам’яті є, по суті, досконаленням людяності. Культурний спогад дає підказку про походження, відкриває віяло ідентичностей і допомагає вибудувати свою, промацує рани часу, діагностує ауру пам’ятних місць, підводить до прірви, за якою обривається усе людське і каже: «Туди не ходи». У якийсь момент мені стало зрозуміло, що в науці я теж хочу і буду займатися тим, що стосується мого екзистенційного безпосередньо.

Є версія, що пам'ять напряму залежить не лише від зусилля спогаду, але й від потужності уяви. Та й творче письмо часто починається з озирання, з ретроспекції, з намагання (ще раз) пояснити собі і іншим, як сталося те, що сталося. За великим – тим найбільшим – рахунком, пам'ять силкується зберегти свідчення і встановити справедливість, передати імпульс історичної правди і кривди на розсуд майбутніх поколінь. За багато віків цивілізація винайшла чимало оповідних інструментів свідчення: від приватних мемуарів до моторошних чорних скриньок. Розшифруванням двох таких скринь з пасажирського борта MH17 якраз зараз стурбовані мільйони людей в Україні, Європейському Союзі, Америці, Австралії і цілому світі.

Є.Н.: Попередня збірка була 17 років тому. Як Вам відчувається теперішнє повернення у поезію? Чи Ви не сприймаєте це так?

І.С.: Знаєте, я якось не навчена сприймати себе персонажем на літературній сцені. Для публічного літератора 17 років – це немало, за цей час діти виростають великими і дорослими. Тебе можуть забути, ти можеш «випасти з процесу». Але залишати сліди на письмі – щось природне для мене, а друкувати книжки – донедавна – ні. І як професійний читач (це визначення пасує мені – професійний читач), і як автор я завжди буваю більше в інтер’єрі, ніж в екстер’єрі. Там, де є вимога публічності, я можу говорити кількома мовами, з’ясовувати позиції, реагувати на насущні питання. Але коли такої прямої вимоги нема, я її не шукаю. Звісно, саме видання книги уже стає медіаприводом і передбачає численні навколопоетичні події. Однак, видаючи книжку, я не збиралася перемінювати актуальний ландшафт української літератури. Я хотіла після всіх слів, які одлетіли, впіймати оте своє scriptamanent – написане, яке залишається, і влаштувати йому зустріч з читачами. З тими, які підросли, з тими, які змінилися, які знали мене колись, але за цей час з ними також багато всього приключилося.

Є.Н.: Ви якось уявляли собі Вашого читача? Окремі тексти насичені помітно приватними алюзіями, а окремі – інтелектуальними інтертекстами, які можна розгадати… Чи був уявний «Хтось», до кого це писалося?

І.С.: Я думаю, кожен вірш має свого адресата. Кожен вірш, як джин з пляшки, викликаний кимось або призначений комусь, навіть без присвяти. У «Гронінгенському рукописі» фігурують обидві мої бабуні, моя мама і моя донька. Але крім приватних алюзій, невпізнаваних для всіх, звичайно є прозоріші натяки спільного дому історії, культури і мови. Та я ніколи б не ризикнула говорити про узагальнений образ читача моєї збірки. Навпаки: це так важливо, що є багато людей, яких можна зібрати у численних кімнатах, залах, аудиторіях, і кожен та кожна з них лишиться собою, не віддасть ні часточку себе у соціологічний портрет. І саме те, що ті люди різні – вони різного віку і життєвого досвіду, вони і жінки, й чоловіки, і українці, і не українці, які прожили дуже щасливе життя, і які можуть сказати про себе, що пройшли великі випробування… Кожен з них дорогий. І чим більше тепер, вже презентуючи свою книжку, зустрічаюся з цими реальними людьми, тим більше бачу, є такі історії, які розказуєш про себе, а виявляється, що вони тобі не належать. І це, як у Довженка: «Люди інші, а народ той самий».

Є.Н. (до Христини): Як ти вважаєш, про що ця книга?

Х.Л.: Це різні людські долі у віршах, їх впізнавання і переживання. Мені важко назвати одну тему. Деякі вірші засіли мені в голові, а деякі я обминаю, вони для мене «хмарність з проясненнями». Тут не така мама, якою я її знаю.

Є.Н.: А є улюблений твій текст?

Х.Л.: «Робота любові – чекати». Він подобається мені і тим, кому я його показувала. Мама його написала, коли ми з нею посварилися. Він написаний для мене.

Є.Н. (до пані Ірини): Книга оформлена так, що розумієш – візуальне є невід’ємною її частиною. Приватні родинні фото, ніби сховані поміж кахлів – це була Ваша ідея чи пропозиція з боку «Аґрафки»?

І.С.: З Романою Романишин і Андрієм Лесівим ми зналися давно, ще до того, як вони стали «Аґрафкою». Романа і Андрій якраз належали до тих моїх знайомих, хто розминулися з моєю поезією в часі і не мали поняття, що я пишу вірші. Коли склалося так, що видавництво нас «звело», це був несподіваний віраж. Вони попросили тексти і пішли мене читати. Буквально через три дні я дістала мейл, що їм пішло – і вони вже майже знають, як ця книжка буде виглядати. І це, власне, була ідея мозаїки за мотивами дельфтських кахлів. Сама чуттєвість цього ескізу мені дуже-дуже заімпонувала. Тепер був мій хід дивуватися: якщо би мене запитали, як ця книжка мала б виглядати, я б ніколи не придумала чогось такого, що придумали Романа і Андрій. Але ще при першій видавничій зустрічі я сказала, що для мене важливо буде не тільки текстами, але й візуально розказати цієї книжкою одну історію. Була якраз названа метафора мозаїки – частково розбитої, частково зруйнованої, візерунок якої розумієш не одразу, а тільки віддаляючись від неї на певну дистанцію.

Ті фото, які я відібрала, самі вже були уламками. Тому що наша родинна хата згоріла у Другій світовій війні, згоріли майже всі документи, не кажучи вже про родинні альбоми. Тобто нічого такого, як візуальна історія у чотирьох поколіннях, у мене в роду не збереглося. Велика частина родини після 1944 року опинилася за межами радянської України – хтось встиг врятуватися на еміграції, хтось загинув на війні, а хтось потім був вивезений в табори і вже ніколи не вернувся. Я знала імена, особливі прикмети, мирні звички й захоплення, домашні прізвиська своїх численних двоюрідних дідусів і бабців, тіток і вуйків, але я ніколи їх не б а ч и л а. Тому те, що я могла запропонувати, завідомо не було цілісним документальним образом чи нарацією. То були принагідні уламки, археологічні артефакти пам’яті. І Романа, і Андрій попрацювали з ними так делікатно, філігранно, що цю їхню випадковість вони змогли змонтувати у більшу візуальну історію.

Є.Н. (до Христини): Яка фотографія тобі найбільше подобається?

Х.Л.: Мама анфас. Вона гарна.

І.С.: Христя вибрала фотографію за принципом: «Ти є там, де я буду, я є там, де ти була». Вона не показала на жодну мою дитячу фотографію, бо для неї це нічого особливого – вона сама має купу своїх дитячих фотографій. А от побачити мене і впізнати в цій фотографії себе, яка буде через чотири або п’ять років – це, я думаю, їй цікаво. Ну і знову ж таки: ця фотографія, де мама вже велика, але Христя мене таку не пам’ятає.

Є.Н. (до Христини): Кому би ти порадила або подарувала цю книжку?

Х.Л.: Треба подумати. Мабуть тим, кому вона потрібна.

Є.Н.: А кому вона потрібна, на твою думку?

Х.Л.: Тим, хто вважає, що у поезії немає нічого цікавого. До речі, я вже багатьом цю книжку давала почитати і декому дарувала. Своїм однокласникам, одноліткам і старшим друзям.

Є.Н.: І які ти маєш для них аргументи? Для чого потрібна поезія?

Х.Л.: Щоби лягти перед сном, відкрити книжку, прочитати якогось вірша… Щоб відчути настрій, голос, який промовляє саме до тебе. Я би на це чекала. Це короткі твори, але вони (у мами, наприклад) можуть заставити подумати не менше, ніж ціла повість. Маленький твір на чотири рядочки, а у ньому – дуже багато прихованого змісту.

Є.Н.(до пані Ірини): Назагал у нас говориться, що поезія – це не популярно і «нішево», а от проза має шанси на більше коло читачів. Натомість у сучасній українській літературі значно більше хороших поетів, аніж прозаїків. І значна кількісна перевага на боці поеток. Чи бачите Ви в тому якусь закономірність?

І.С.: Ви сказали, що зараз українську літературу більше репрезентує поезія, аніж проза чи драма. Але так було завжди. Скільки я знаю про історію української літератури, поезія ще, мабуть, з часів бароко переважала. А от друга річ – що зараз її представляють більше поетки, ніж поети – думаю, нова. Хоча це почалося не відтепер. Є така призупинена історія жінок в українській літературі. Але вже з шістдесятих років ХХ ст.і досі дуже сильні поетки домінують на нашій сцені. Щодо прозаїків: годі недобачити, що багато письменників, які зараз відомі з прози, починали з поезії, і, може, навіть не перестали її писати. В артикуляції досвіду є, очевидно, велика різниця між поезією і прозою. Сама для себе можу показати цю різницю як спалах і спонтанність вірша на противагу більшої продуманості, довшого дихання і комфортнішого світла в прозі. Але не можу погодитися, що поезія не розказує історій. Вважаю, що кожен наративний жанр розказує певні історії; більш того, може статися, що декілька романів одного автора насправді розказують одну й ту саму історію. Так само і збірка поезій: для мене книга віршів більше, ніж просто окремі вірші – саме тому, що вона вибудувана як оповідь. За ідеєю,поетична книга набуває структури розказаної історії. У кількох ролях, різних ракурсах… Можливо, за формулою, яку любить Тарас Прохасько: «одної і тої самої».

Є.Н.: Для того, щоби вибудувалася ця збірка, знадобився Ваш рік поза домом і поза Україною. І Ви згадували на презентації про можливу збірку есеїв. Що має статися для того, щоб відбулася наступна Ваша книжка?

І.С.: Знаєте, мені здається, все, що мало статися для цього, насправді вже сталося – і навіть більше. Ми переживаємо разом такі часи і  події, такі народини і смерті, які вартують дуже багато думання і намагання їх розказати. Бо нерозказані історії і розфокусовані візії – одне з найбільших проклять української культури. Вони, як незагоєні рани: саднять, розростаються, загноюються, не дають можливості наступному поколінню знайти контакт з попереднім. Залишати сліди на письмі, артикулювати досвід, називати біле білим, а чорне – чорним, говорити дуже простими словами – такі речі погано даються у конвульсійних переймах. Хтось каже: «Ми занурюємося у хаос невизначеності». А мені здається навпаки перероджуємося з двадцятиліття пострадянських недо-: недодержавності, недоосвіченості, недофінансування, недоокреслення. Долаємо свій і чужий страх. Вдочеряємо Україну.

І я думаю про це ввесь час: що про нас, про наш з вами 2014 рік, будуть розказувати на різні голоси різними мовами. І мені би хотілося, щоби в цих розказуваннях все-таки превалював український голос і українська правда – в тому сенсі, що це відбулося саме з нами, з нашим тілом і духом, на нашій пам’яті. І що ми є ті, хто повинні – я думаю, маємо обов’язок честі перед собою і перед тими, хто вже не може повернутися і розповісти – таки повернутися і розповісти.

Що з цього всього буде? Думаю, буде багато літератури і кіно, будуть медіа-архіви, буде глобальне покоління 2014, як-от було глобальне покоління 1968 і 1989, але найбільше б мені хотілося, щоби з цього виросло інше життя, інші суспільні договори, і інша конфігурація на ментальній карті України. Де можливість інформаційних воєн (чи якихось інших воєн) всередині України буде зведено до нуля. Де відчуття безпеки нарешті стане звичайним повсякденням людей і тих перспектив, які вони бачать і будують. Де ніхто не зможе нашим трагічним минулим замінувати наше спільне майбутнє.

Зосередженість на пам’яті не самоціль. Ми пам’ятаємо для того, щоб кожного ранку просинатись і знати, хто ми. І для того, щоб свою пам'ять-досвід, пам'ять-заповіт передати як заморожений згусток порятунку, як донорські стовбурові клітини в те майбутнє, в якому нас уже не буде. Надто дорогою ціною ця передача пам’яті відбувалася у ХХ столітті.

Я ніколи не думала, не дозволяла собі припустити, що будемо переживати оте все, що зараз, на власній шкурі, з родиною, дітьми, друзями і знайомими. Що незнайомі ставатимуть раптом рідніші за близьких. Що будемо знову виряджати чоловіків на фронт. Приймати біженців. Одягати, годувати і озброювати армію, виходжувати молодих інвалідів у шпиталях.

І чим більше тепер про це замислююся, бачу, що цього не могло не статися, що все до того йшло. Тому що Україну (та й решту Європи) дійсно посадили на газову голку Кремля. Тому що економічні основи державності від початку були недостатні і з кожним роком зсідалися. Тому що суспільство захлинулося в корупції. Тому що розрив між життям, до якого готує школа, і живим життям неможливо було перекрити ніякою «загальною ерудицією». Тому що в телевізорі, кіно і в соцмережах XXIст. Росія воювала з Україною і всім українським за імперським принципом ХІХ ст. «не было, нет и быть не может». Ностальгія за СССР ввійшла в тренд. І коли мислячі люди намагалися робити ігнор такої реальності, адже це віртуальна реальність, то були все-таки не праві.

Є.Н.: Ви говорите про літературу, яка би мала виповісти тепер всі ці історії. Але тут виникає небезпека експлуатації гарячої теми, її кон’юктурного використання (чого часто побоюються наші, наприклад, художники). Натомість, вже вийшли друком кілька збірок текстів, присвячених революції і Майдану… Чи немає, на Вашу думку, у цьому загрози спрощення теми?

І.С.: Я більш, ніж переконана, що ми переживаємо зараз момент «спустошення мови» – текстової і візуальної. Коли старими способами говорити про те, що є, по-блюзнірськи макабрично, неправильно. І кожен відчуває цю фальш. Разом з тим, винайти якісь інші регістри і способи говоріння письменникам і художникам важко. Ще й тому, що зараз ми перейшли ту межу, за якою смерть знову анонімна. Ми втрачаємо лік загиблим. Не знаємо їхніх імен і облич (тільки деякі), маємо відчуття, що від нас приховують факти. Ще з Майдану іде шлейф невияснених неоплаканих смертей, незнайдених людей. Схитнувся баланс людяності, нас втягнули в реальність війни. І, думаю, кожен питає себе і не може до кінця намацати, де вихід? Рецепт для всіх зараз неможливий. Це знову ситуація, в якій кожен саме в цей момент повинен зробити свій вибір.

Своя правда українців є в тому, що захищаємо свою землю, своїх беззбройних людей – добровільних і недобровільних заручників «Русского мира». Хоча, як ми розуміємо, є випадки, що і від української зброї мирні жителі страждають. Значно гірше, що ми відсторонено прийняли те, як Донбас ставав феодальною вотчиною і цілими містами і конгломераціями подумки увійшов в русскій мір, а насправді в русскую войну.

Все замовчане нами по-російськи, по-українськи, по-татарськи про себе самих і все, для чого немає слів – це і є порожниста мова. Порожнява мови ще й в тому, що до останнього в Україні ніколи не було омовлено не тільки спільної візії теперішнього, але і спільного минулого і – що найважніше – майбутнього. Зараз проживаємо той момент, про який будуть казати як про найвищу ціну, заплачену, щоб жити не в сірій зоні кремлівських інтересів, а так, як самі собі схочемо. І хто це перетриває, той буде готовий і нести відповідальність, і захищати свій вибір.

Порожнява мови виходить на яв у темах, про які не знати, як говорити. Згадаймо, що в українській літературі за десятиліття, коли можна було, не так і багато, не так сильно сказано про Голодомор. Колективні травми уникають проговорювання. Здається, що легше промовчати, ніж дати їм вихід. Деякі історичні травми в нашій частині світу мовчали два і більше поколінь. Але технологічно ми з вами живемо в цивілізації «саме зараз», яка спішить про все сказати: твітить, фейсбучить, розшарює і творить певні групи опіній.

Це, до речі, теж схоже на писання віршів. Пости в фейсбуці – дуже часто емоційні спонтанні відгуки, які недотрималися до того, щоби стати колонкою чи текстом. Своєрідні передчасні репліки з приводу. Однак негайний вдумливий відгук на події, коментар, загострення уваги в розмитому морі інформації, теж важливі. Суттєво, що ми можемо звіритися і навіть посперечатися емоціями – це скріплює довіру і територію солідарності. Де ми можемо не погоджуватися і розгублюватися, але робити це «разом»; не знати що робити, але пропонувати й радитися. Я ще раз впевнююся, що українці менш авторитарні за своїм підходом до дійсності, ніж інші пострадянські спільноти. І те, що ми можемо радитися і маємо на то інструменти – якось мало б нам помогти у найближчих кроках і в подальшому. Мережеві ініціативи громади там, де наче розлиті певні енергії, і ми не можемо ще до кінця їх позбирати і спрямувати на поміч, хай недосконалі, але кращі інструменти за будь-які устійнені глобальні інституції, тому що вони живі.

Експлуатація теми революції і Майдану йде повним, але радше холостим ходом, і більше назовні, ніж всередині України. (Принаймні останні місяці перед українцями що не день то інші виклики.) А от художньо її опрацювати – піди попробуй. Мені інтуїтивно видається, що ми будемо обережно, навшпиньках, ступати по слідах репортажу, щоденних постів, документів з youtube-у, народної творчості з зони АТО. Пам’ятаєте, як багато було візуального креативу на Майдані. А вже з лютого не те. Тому що з лютого нам приходять похоронки. Тому що Україна в огні, і наші хлопці на війні. І художник, який би мав зараз зробити плакат – припустімо, до останньої трагедії з Малайзійським боїнгом МН17, що летів з Амстердама – як він/ вона може це намалювати? Вже було кілька спроб, розшарених на обидві земні півкулі (Стронговський відгукнувся, Марися Рудська)… Обличчя смерті чи Путіна? Невинні жертви на небесному цвинтарі, де літаки нагадують хрестики з української вишиванки? 80 дітей, які не долетіли на свої канікули? Вчених, які досліджували ВІЛ, і готові були запропонувати нове рішення старої проблеми?

Коли я писала свою книжку віршів у Гронінгені, я мала причуття, що мій український світ ще буде переплітатися з голландським. Але такого моторошного переплетіння – хай Бог милує…

У лютому мені снився сон про російську матрьошку. Наче ми всі живемо в її темному нутрі. І все, що відбувалося з Україною на Майдані, допомогло нам скинути вершок, вибратися назовні. Але тоді ми побачили, що з меншої матрьошки потрапили в більшу. І неба знову не видно, і дихати не стає повітря. І ми знову злагоджено гамселимо зсередини, щоби прорватись.

Може, цей збитий літак – одна велика метафора. Але боюся, що наша ситуація зараз опирається метафорі. Бо це запросто. Написати пост, розклавши по поличках, що 108 – це така символічна цифра, у нашій Небесній сотні 108 воїнів, а тепер (таки справді у небі, у нашому небі) згинули від одного пострілу 108 учених, та ще й 80 дітей, і далі бачити самі збіги і цифри: 300 мучеників під Крутами, стільки ж військових досі убито в АТО і стільки жертв в літаку, що впав під Торезом… І сказати, що це та межа, за яку, якщо перейти – то вже не вернеш. І світ не пробачить. На жаль, за ці кілька місяців перейдено страшно багато меж. Перед нами розсувається прірва і дна не видно, це мене лякає найбільше. Тому що дна нема не в тому сенсі, що ми щось неправильно робимо. А в тому, що основи людяності, які в нашому регіоні вже здавалися випробуваними і погодженими, виявилися геть маніпульованими. На наших очах вони просто розминаються з попереднім досвідом співжиття і повсякденним глуздом, і нема такої нісенітниці або такої неправди, якої не можна було би видати за правду.

Є.Н.: Зараз, здається, усе, що пишеться художнє українською – навіть вірші – перейшли у регістр нон-фікшн. Усе стало фіксацією емоцій теперішнього моменту. Тексти Катерини Калитко, Юлії Мусаковської, Іри Цілик…

І.С.: Я люблю душевно сильних поетів. Люблю Ахматову за те, що коли вона стояла в черзі з вузликом, передати до ленінградської тюрми передачу своєму синові-політв’язню, до неї підійшла жінка, яка впізнала її в цьому потічку згорьованих принишклих людей як поетесу. І спитала її: «А ви можете оце написати?». І Ахматова помовчала, а потім відказала: «Можу».

Є.Н.: Ви думаєте, все можна написати?

І.С.: Я думаю, що все можна спробувати написати. І варто спробувати. Коли ти відчуваєш, що в цьому є елемент «to-do-justice», що ти можеш своїми словами додати до справедливості.

Фото: ілюстрації до збірки «Гронінгенський рукопис» від творчої майстерні «Аґрафка».