«Доброго дня, можна у Вас це залишити?» - я заходжу з вулиці, повної дощу і прохолоди до галереї у Бастіоні. Дівчина на рецепції підводить погляд і питає: «А що це таке?»
В українській сучасній культурі є все ж таки, як від цього не відхрещуватися, спільна риса з російською культурою, знаєте, яка? – доля куратора сучасного мистецтва вельми схожа на російську рулетку. Кураторські дослідження все своє життя я роблю на власний розсуд за власний кошт, і дуже люблю відвертих митців, які так само живуть своїм мистецтвом. Мабуть, окрім закарпатського вина, італійського морозива і термальних вод – це найголовніша причина моїх частих візитів до Ужгорода.
І ось одного разу я завітала до майстерні Павла Павловича Ковача, не того Павла Павловича, якого фоловери «Арт Юкрейн» бачать найчастіше на сторінках, а його безпосереднього родича, тобто Павла Павловича – старшого. І в нас, поміж усього іншого, розмова пішла про відносини «наставник – ученик», як засіб передачі свого досвіду молодшому поколінню митців. Павло Павлович казав: треба шукати собі вчителя, поки ти молодий, бо без вчителя важко проходити цей складний шлях у мистецтві, це і про кураторську справу і про художників, про будь-кого.
Потім, через рік-півтора, була кімната: яскраві жовті теки з уривками, частинами того, що не так давно минуло, з висловлюваннями кураторів Одеської Бієнале, які сиділи тут, поруч, але їх зафіксовані багато років тому слова читали молоді митці, що присвятили свій проект присутності та відсутності водночас мистецької спадщини між нашими, існуючими також поруч, одночасно, поколіннями. І таке важке запитання: Чому?
Чому ніхто не розповідає, як було на початку створювати контекст сучасного мистецтва? Де ці друковані видання, що створювалися у ‘90-ті роки? Як відбувався мистецький процес? Куди зникли імена з каталогів тих експозицій, а потім самі каталоги?
І третій дзвоник. У квартиру. Високі стелі, грандіозні інтер’єри, в таких апартаментах можна заблукати. Тут я і ще п’ять чоловіків говоримо про їх новий проект в рамках програми «Пінчук Арт Центру» – «Переосмислення».
«PAC-UA Переосмислення» – нова серія експозицій PinchukArtCentre, яка полягає у дослідженні зв’язків та впливів між українською арт-сценою сьогодення та мистецькими практиками минулого. «PAC-UA Переосмислення» показує спадкоємність традиції в умовах переривчастого розвитку художньо-історичного контексту. В рамках проекту українські митці молодого покоління представляють нові твори, в яких вони переосмислюють обрані ними роботи художників попередньої генерації. Про це – моя розмова з авторами.
– Ваш проект має назву «Біографія». І у запрошені, і безпосередньо в проекті ви використовуєте твір Хармса. Але це не його відома сюрреалістична «Біографія», де Даниїл Хармс «народився двічі», якою починають всі упорядники збірки його творчості. То є частина тексту «МЫР», наданого «для натхнення». Які біографії викликають натхнення у вас? І чому ви повертаєтесь до теми переосмислення життя у свої неповні 30 років?
Стас Туріна: – Одного разу Андрій Бояров сказав мені, що невідомо, що є більш достовірним – вигадка чи справжні біографічні дані людини? Ми відштовхуємось від Хармса, тому що був великим оповідачем і витівником. А у проекті ми не просимо реальні, зафіксовані згідно всім вимогам законів і кодексів данні, всі бажаючи можуть написати про себе те, що хочуть повідомити.
Антон Варга: – Нас, напевне, більше цікавить момент перед тим, коли людина сідає писати біографію. Ми його, на жаль, не можемо побачити, але це час переосмислювання свого життя. Особисто для нас – це також згадування того, що було, що сталося не тільки з нами і нашою творчістю. Бо ми створюємо цей проект з Юрієм Івановичем Соколовим, що вже вносить нас у ширший контекст історії «біографій» українського мистецтва.
Павло Ковач: – На мене мають вплив біографії художників, точніше – міфологізація біографій, наприклад, Бойса. І взагалі – будь-якого художника. Для мене дуже важлива їх біографія як лайф-арт, шляхи життя, ті речі, які безпосередньо вплинули на їх роботу. Я розглядаю біографію митця, як його перформанс впродовж життя.
Стас Туріна: – А мене надихають біографії звичайних людей, що не мають відношення до мистецтва, але в них стільки волі до життя!
Павло Ковач: – Біографія – то лише сировина, з якою ми будемо дуже обережні. Коли ми приймаємо біографії у наш проект, ми маємо справу з шматочком особистого життя.
Юрій Білей: – Цікавим є момент, коли людина опиняється перед вибором: які саме факти свого життя обрати, що вказати в біографії? Звичайно, що в нас вільна форма оповіді, ми не вимагаємо дотримуватися канонів. Але це водночас складніше, ніж заповнювати анкети. Ідея проекту з’явилась в процесі роботи з Юрієм Івановичем. Ми мали тему програми «ПАЦ» – «Переосмислення», прийшли до нього і сказали: «Ми хочемо вас запросити в групу». І саме те, що ми взяли його до складу «Відкритої групи», вже вважаємо початком проекту.
Стас Туріна: – Це наш другий проект в «Пінчук Арт Центрі». Підсумок першого «Ars longa – vita brevis», крім спеціальної премії, це 59 найдивовижніших днів, які ми будемо згадувати, як найкращі у житті. Тому що ми були разом. Загалом, після проектів у «Детенпулі» (вільний галерейний простір, Львів – ред.) помічаєш, що у великих культурних інституціях важко працювати. Тому що ти не можеш зробити те, що хочеш, просто зараз, потрібно проходити певну процедуру узгодження, просити дозволи. Бйорн (Бйорн Гельдхоф – куратор «ПАК» - прим. авт.) запропонував це відкриття зробити дійсно відкритим. Зазвичай, «ПАЦ» робить більш приватні вечірки в день відкриття проекту. По суті, Бйорн також входить на час цього проекту у «Відкриту групу».
Євген Самборський: – Бйорн – професіонал у своєї справі, він помічає маленькі дрібниці, ставить нам такі питання, які ми собі не поставили би. Він пропонує багато рішень, які підкреслюють більш ефектно наші ідеї в просторі центру. Під час першого проекту, де ми поглядом фіксували умовний простір, записували на відео чотири точки зору як чотири кути «Відкритої галереї», Бйорн підказував нам ідеї для експозиції документації і наших лайф-стрімів.
Юрій Білей: – Він з самого початку дуже чітко розказав власну позицію, і що він зрозумів про нас.
Павло Ковач: – Виставка буде тривати до кінця серпня, і останнім часом, на жаль, в нас не дуже багато можливостей бути в «Детенпулі», тому немає відкриттів кожні 2 тижні, як раніше.
Юрій Білей: – Але «Детенпула» вже перейшла в статус чергового львівського міфу, всі знають, що вона є у місті.
Павло Ковач: – Вона все таки виконала свою місію, з’явилось молоде покоління митців, студентів, яке відкриває свої маленькі арт-локації.
Стас Туріна: – Будемо вважати, що колектив «Детенпули» взяв відпустку «за свій рахунок» за ці три останні роки. Ця робота перейшла зі стадії «фанатичної» у стадію «любовну». Коли ми тільки відкрили «Детенпулу», і я почав розпитуватися у Кауфмана: «Влодко Кауфман, а розкажіть но нам про квартирні виставки, щоб не наступати на ті ж самі граблі. Ми ж подібне робимо». А Кауфман мені говорить: «Знаеш що, запитай у Соколова». Потім в Ужгороді ми з Антоном сиділи у Павла Павловича, і він теж говорить між іншим: «Розпитайтеся у Соколова». І так тягнулось рік-другий. Якійсь міфічний Соколов був присутній в нашому житті. І ось, в нас була виставка Зофьї Малкович, і на її виставку до «Детенпули» прийшли легендарні особистості: Платон Сільвєстров, Шульєв – це ті митці, що разом з Андрієм Сагайдаковським робили «Дефлорацію». Ми говорили знов весь вечір про галереї, про архіви. І Георгій Косован, він був галеристом у ‘90-ті (легендарний львівський галерист, ініціатор першої приватної галереї «Гал-Арт» – ред.) і адміністратором виставки «Дефлорація», як почув, що ми Юрія Соколова називаємо «Юрій Іванович», сказав: «Так, ви тряхніть його, у нього знаєте, скільки всього є, що це ви з ним фамільярничаєте «Юрій Іванович»?! Юра Соколов!». Я боявся навіть з ним знайомитися. А Антон подзвонив і запросив його до нас на виставку.
Антон Варга: – Це, напевно, єдиний художник-концептуаліст, про якого ходять легенди у Львові. Частково тому, що він певний час перестав практикувати, виставлятися. Я видаю «Аорте» – інформаційний об’єкт про мистецькі практики. В перший номер писав Павло Павлович Ковач, в другий мав написати Якунін. Він нічого не написав, і врешті-решт сказав: «Йди до Соколова». І все, після цього почалися шукання, при чому мобільного його взагалі ніхто не знав. Багато хто, взагалі думав, що Юрій Іванович помер, бо він дійсно рідко де з’являвся. Ми знайшли його домашній номер. Зателефонували йому і запропонували зустрітися. І такий неймовірний збіг – у нас тоді була галерея на Єфремова, 26, а Юрій Іванович живе в наступному домі на цій вулиці.
PS. Я не думаю, що це просто збіг обставин. Нічого не відбувається випадково. Колись дружина Хармса була впевнена, що слова «Червона хустка», якими в якості «палички-рятівниці» від риття окопів в блокадному Ленінграді наділив її чоловік – це просто делірій напівголодного письменника. Але звільнення вона таки отримала. Сам Хармс говорив: вірші треба писати так, що коли кидаєш папір у вікно, вилітає хвіртка. Він в реалі створював магію слова, надавав йому силу, він був правдивим шаманом, тут доречне його порівняння з Бойсом. І при цьому найважливіше – Хармс, самий несерйозний дивак, був послідовником реального мистецтва. Отож, найдивніша, найнеймовірніша вигадка може стати великою подією, і, можливо – це і є суттю мистецтва.
«Як цікаво», - сказала дівчина, роздивляючись протягнуті мною листівки. «Так, це запрошення стати частиною «Відкритої групи» на час їх проекту в «Пінчук Арт центрі», будь-хто може відправити свою біографію на цю адресу», – крапля води впала з мого пальця на аркуш, і, змішуючись з фарбою, створила на папері запрошення новий візерунок.
Фото: PinchukArtCentre
25.07.2014