Ґреґор фон Реццорі. Торішній сніг. Переклад з німецької та післямова Петра Рихла. – Чернівці: «Книги – XXI», 2014. – 328 с.
Портрет письменника Ґреґора фон Реццорі наче змальований, геть усупереч логіці художнього творення, з графа Франца Ксавера Морштина, протагоніста новели «Погруддя цісаря» нашого краянина Йозефа Рота.
Як граф Морштин мав італійське коріння, так родинна історія Ґреґора фон Реццорі бере початок на Сицилії вісімнадцятого сторіччя. Щоправда, під час уточнення, здійсненого в п’ятдесятих роках століття двадцятого, Німецький аристократичний архів (як він дослівно називається) не знайшов переконливого підтвердження шляхетського походження Реццорі.
Подібно до графа Морштина, Реццорі тривалий час був особою без громадянства. Переживши Першу і Другу світові війни, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року Ґреґор фон Реццорі прийняв австрійське підданство, залишившись, утім, жити в Тоскані, де й помер двадцять третього квітня тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року.
Врешті, і Морштин, і Реццорі сідають на схилку життя за мемуари. Ця пізня книжка письменника просякнена тією самою недосяжено-невтішною меланхолією, що й характери та письмо Рота, дарма що між Морштином і Реццорі пролягло щонайменше одне покоління.
Батько фон Реццорі був австрійським чиновником у Чернівцях, дідо – архітектором на службі тієї самої Австрійської, згодом Австро-Угорської імперії. Як і граф Морштин, Реццорі народився в Австро-Угорській імперії, в добу «щасливої Австрії», щоправда, на самому її кінці, як ото доходиш до краю, а далі – прірва. Тринадцятого травня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року: до атентату на трононаступника ерцгерцоґа Франца Фердинанда залишалося трохи більше за місяць, до розв’язання Першої світової війни – менше, ніж три.
Двадцять восьмого липня Австро-Угорщина оголошує війну Сербії. Першого серпня Німеччина оголошує війну Росії. О шостій годині ранку четвертого серпня чотирнадцятого року посол Німеччини в Брюсселі погрожує бельгійському уряду вдатися «з метою запобігання французькій загрозі» до силових дій, а вже через кілька годин німецькі війська вламуються в позаблокову Бельгію. Того самого дня посол Британії передає канцлерові Німеччини ультиматум з вимогою поважати нейтральний статус Бельгії, закріплений у лондонській угоді від тисяча вісімсот тридцять восьмого року. «Невже Британія готова розв’язати війну через якийсь клаптик паперу?» – ні, це не історичний анекдот, а відповідь райхсканцлера британському представникові.
Найважливішими словосполученнями, яким підручники історії описуватимуть ранок четвертого серпня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, стануть «порушення міжнародного права» і «без оголошення війни».
Подібним чином тисяча дев’ятсот тридцять восьмого Гітлер здійснить анексію Австрії і чехословацьких Судетів, а першого вересня наступного, тридцять дев’ятого, нападе на Польщу. На окозамилення світовій спільноті Гітлер влаштує серію провокацій, найвідоміша з яких – «Гляйвицький інцидент», коли переодягнені на поляків есесівці вчинили напад на німецьку радіопередавальну станцію.
Подібним чином дві тисячі чотирнадцятого року... Але повернімося до Реццорі. Ще панує ідилія. Вона пануватиме ще на початку війни, алгоритм буденного життя створює для сучасників ситуацію паралельних світів, в якій вони якийсь час іще перебуватимуть, заки катастрофа не захлесне всіх і все.
Куратори присвячених сторіччю від початку Першої світової війни виставок і коментатори періодичних видань перебільшують це відчуття ідилії: «Запис, який австрійський літератор Артур Шнітцлер робить у своєму щоденнику першого дня війни, присвячений чудовій погоді і літньому відпочинку і лише наприкінці, ніби поміж іншого, згадано про війну».
Це не зовсім так – це зрозуміло кожному, хто бодай трохи знає Шнітцлера. Переді мною його нотатники. Вихоплені з контексту речення лягають назад у текст. Починаючи від тридцять першого липня, кожний запис містить компонент «війна»: 31/7 – «небезпека війни»; 1/8 – «воєнний стан»; 2/8 – «оголошення війни»; 3/8 – «повідомлення про війну»; 4/8 – «розмови про війну». Нарешті, п’яте серпня, день, з якого взято цитату.
Шнітцлер усе прекрасно усвідомлював, від самого початку – і розмах («світова війна»), і наслідки («світова руїна»):
Телеграфую Бенедиктові (який вимагає матеріалу для «Ювілейного випуску»!) Нагальна пропозиція: відкласти.
З О. в лісі. Фантастичне повітря!
В готелі звістка про оголошення Англією війни Німеччині!
Світова війна. Світова руїна.
Жорстокі і жахливі новини.
І кількома рядками далі:
Про події. Ми переживаємо жорстокий момент світової історії. За лічені дні світ повністю змінився.
Наче марення!
Люди безпорадні.
Та повернімося до Реццорі:
Я народився у травні тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року; у серпні спалахнула Перша світова війна. Буковина безпосередньо межує з Галичиною, де вже з самого початку ворожого протистояння відбувалися кровопролитні битви, й росіяни безперешкодно наступали. І позаяк хтось почав твердити, що бачив на власні очі їхні кашкети-тарілки – насправді то були безкозирні сіро-польові кашкети наших німецьких братів по зброї, – населення охопила паніка. Наша мати – полишена на саму себе: мій батько був на війні – заразила цим і нас. Доволі стрімголов ми також утекли. Кінцевою метою втечі був літній будиночок мого незадовго до цього померлого дідуся по батьківській лінії поблизу Трієста.
Дня, якого народився Ґреґор фон Реццорі Д’Ареццо, в щоденнику Артура Шнітцлера така нотатка:
Ґенуя.
Обід у ресторані Карла Феліче.
Прогулянка насамоті...
Відпливаємо
Погода розкішна.
Коли тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року з’явилася друком книжка «Квіти в снігу» (первинна назва, відтворена в англійському, французькому й українському виданнях, – «Торішній сніг»), громадськість, звикла до розважальника-белетриста Реццорі, дописувача для «Плейбоя» й «Елле», була заскоченою. Якщо ж поглянути на доробок Реццорі, в якому романи, зокрема: «Спотворене полум’я», «Літа самотності Ромбаха», «Едіп перемагає під Сталінградом», «Горностай у Чорнополі», «Смерть мого брата Авеля», «Спогади антисеміта», – неважко побачити, що і тематично, і настроєво (а якраз незглибна меланхолійність «Квітів у снігу» й спантеличила читача) автобіографія Реццорі природно вписується в його творчість.
Мало того – як Фолкнер створив Йокнапатофу, так Реццорі вимріяв собі край з назвою Маґребінія, розташувавши його «ген на Балканах». Маґребінський цикл охоплює низку романів, оповідань, казок – зрештою, збірку «Маґребінські історії», якою Реццорі – вдруге у своїй письменницькій кар’єрі – дебютував тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року, спромігшись широкого розголосу.
Маґребінія Ґреґора фон Реццорі – опоетизована Буковина і – ширше – Центральна Європа. «Торішній сніг» – суттєвий штрих до історії цього вигаданого, наче його ніколи й не існувало, краю. І, як належить автобіографії, спроба зашкіцувати себе. Є в цій спробі різні моменти – і політичні, і поетичні: любов (проте не без іронії) до батька, що разом з іще однією (так само не без іронії) любов’ю до, тримає, мов шпаґат, фрагментарний (бо тільки так можна розповісти) наратив. А поміж них – тривожні дні, багато днів – усіх не перелічити:
Це були тривожні дні, політика почала заволодівати світом. Але позаяк і далі ніхто з тих, кого я знав, не брав у цьому серйозної участі, а облаювання порядків і без того належало до віденських буднів, то я не надавав цим подіям більшого значення, ніж те, яке вони займали на титульних сторінках щоденних газет, яких я не читав, або метушні й вигукування лозунгів на вулицях, якими я ходив з огидою.
Тисяча дев’ятсот тридцять сьомий рік, до кінця книжки – дві і пів сторінки.
23.07.2014