Росія є реваншистською державою

Свідчення для Підкомітету у справах Європи Комітету зовнішніх справ Сенату.

                                                                 Вашинґтон, округ Колумбія 8 липня 2014р.

Доброго дня. Дякую за запрошення. Для мене честь давати свідчення цьому Комітету і я хочу подякувати Голові Комітету пану Мерфі і його заступнику пану Джонсонуза надання мені такої можливості. Я дуже коротко усно повторю свої письмові свідчення і буду готовий відповісти на питання.

Я займаюся питаннями європейської системи безпеки більше 30-ти років. Спочатку, в часи Холодної війни, – в якості активіста, що виступав за демократичні перетворення; потім – в якості міжнародного кореспондента і редактора великих міжнародних медіа-ресурсів, а також тут, у Вашинґтоні – в якості старшого наукового співробітника нерезидента Центру Європейського політичного аналізу (CEPA). Я розмовляю російською, німецькою, польською, чеською та деякими іншими мовами.

У 1989 році я був єдиним міжнародним кореспондентом, що жив у тоді ще комуністичні Чехословаччині і був свідком Оксамитової революції. Я був останнім журналістом, якого СРСР видворив зі своєї території, за те, що я перетнув кордон з першою візою, виданою новим і ще не визнаним урядом Литви. У 1992 році я заснував і редагував перший англомовний тижневик у країнах Балтії. У 2010р. я координував захист мого роботодавця, тижневика The Economist, у дуже важливій справі про честь і гідність, яку розпочав проти нас Ґеннадій Тімчєнка, російський олігарх з енергетичної сфери. Він заперечував наші твердження про те, що він отримував вигоду від своїх стосунків з Володимиром Путіним.

Я є автором двох книг про російський режим. Перша з них – «Нова холодна війна», написана у 2007 році. Тоді ще переважна більшість західних політиків дуже неохоче сприймала думку, що путінський може становити реальну загрозу як для Заходу так і для своїх сусідів. Багато хто взагалі звинувачував мене у залякуванні. Зараз таких стало значно менше.

Але все-одно звичний підхід до сприйняття РФ дуже глибоко вкорінений на Заході. Багато хто у Вашинґтоні, Брюсселі, Лондоні чи Берліні вважають, що з путінською Росією можна дати собі раду дипломатичним шляхом. Мовляв, гроші не пахнуть, а енергетика – просто бізнес і, мовляв, не варто занадто різко реагувати у відповідь на останню кризу в Україні. Бо, мовляв, значно більшу небезпеку несе надмірна реакція у відповідь на це, ніж політика умиротворення.

Я категорично не згоден. І мої погляди основані на багаторічному досвіді життя і праці в Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Чехії, РФ та інших країнах цього регіону. Люди там, на місцях, давно попереджали нас про небезпечні тренди, але ми їх не слухали. Люди, які знали проблему краще за нас – ми просто ставилися до них поблажливо, знецінювали і навіть іґнорували. А тепер виявляється, що вони були праві. Сподіваюся, що мій голос, на відміну від їхнього, таки почують.

Мій перший постулат наступний. Росія є реваншистською державою. Мало того, що Кремль вважає сформований статус-кво європейської безпеки абсолютно несправедливим – Кремль робить активні кроки з метою його зміни. Москва хоче послабити трансатлантичне співробітництво, розколоти НАТО і поставити під сумнів роль ЄС як структури, що встановлює правила гри – особливо в енергетичній політиці. У таких питаннях як Південний Потік, доступ до газових сховищ, реверс газу та інших – невиразні бюрократи з Єврокомісії представляють пряму загрозу існування бізнес-моделі Кремля.

Росія не в стані прийняти того, що колишні республіки СРСР можуть бути вільними, незалежними від неї і процвітаючими. РФ притримується застарілих ідей про так звані «законні інтереси» і «сфери впливу», згідно з якими майбутня геополітична орієнтація таких країн як Україна і Грузія не є питаннями суверенного вибору народів цих держав, а є питаннями у яких вона, РФ, має законне право вето.

Мій другий постулат такий. РФ, провідна нафтова держава, зараз має засоби для втілення свого реваншистського підходу:

● РФ нещадно використовує енергетичну зброю на європейському фронті, особливо коли мова йде про газ, що доставляється трубами, де вона має серйозне монопольне становище у східній половині континенту;

● РФ використовує гроші. Вона грає на інтересах комерційних і фінансових організацій, які отримують серйозні вигоди від ведення бізнесу з РФ і бояться будь-якого напруження стосунків на політичній арені. Австрійські банки, німецькі промислові експортери, французька оборонна промисловість і цілий ряд фірм, банків і юридичних компаній у мене вдома, у Великобританії, служать яскравим прикладом цьому твердженню. Такі енергетичні та фінансові зв’язки гальмують відповідь Заходу російському реваншизму.
 
● РФ використовує інформаційну зброю (пропаганду). Причому, рівень складності даного інструментарію та інтенсивність його використання не порівнювані з тим, що відбувалося у часи Холодної війни. Це також збиває з пантелику і ускладнює процес прийняття рішень Заходом.
 
● РФ готова до залякування і до використання сили
 

Мій третій постулат полягає у тому, що РФ перемагає. На даний час дуже багато уваги приділено подіям в Україні, але загальна картинка дуже невтішна: РФ успішно кинула виклик системі безпеки у Європі. Вона захопила частину території іншої країни, спричинила заколот, вдалася до показового бряцання зброєю, скидання влади і до економічного примусу. Відповідь Заходу – слабка і спорадична. Сполучені Штати відволікаються на багаточисленні проблеми в різних інших місцях. США справедливо задає собі питання чому вони повинні нести тягар підвищення безпеки Європи. А європейські країни, у свою чергу, не мають жодного бажання конфронтації з Росією.

Мій четвертий постулат полягає у тому, що у подальшому нас чекає ще більша небезпека. РФ збільшила пряму підтримку свого неринкового трубопроводу Південний Потік, заручившись підтримкою Австрії, Угорщини, Хорватії, Словенії, Болгарії і Греції і вийшовши на прямий конфлікт з законодавством Європейського Союзу у сфері будівництва трубопровідного транспорту і доступу до нього третіх сторін. Українська авантюра додала серйозної громадської підтримки путінському режиму в РФ, який до того почав демонструвати певні ознаки зменшення популярності – на фоні економічних негараздів і зростаючого невдоволення корупцією і якістю державного управління. Велика небезпека полягає у тому, що Кремль спробує ще щось ще десь – після того як ефект від захоплення Криму вивітриться, а видатки на його утримання нікуди не подінуться і ляжуть ще більшим тягарем на виснажений російський бюджет.

Слабкість Заходу в українському конфлікті робить такий сценарій ще більш імовірним. Захід сам готує ґрунт для ще одного, можливо значно серйознішого випробування для європейської системи безпеки і швидше за все це може статися в країнах Балтії. Естонія, Латвія та Литва – вірні союзники США і члени НАТО – і якщо якась з цих держав буде атакована або принижена, Північно-Атлантичний Альянс моментально втратить будь-яку вагу в очах решти світу всерйоз і надовго. Це наші прифронтові країни і те відчуття безпеки, яке після закінчення Холодної війни ми сприймаємо як щось само собою зрозуміле – тепер залежить від їх долі.

Але географія не на їхньому боці. Балтійські держави – це тонка, пласка лінія суходолу, доволі слабо заселена, без природних кордонів і зі слабким стратегічним значенням. І Кремль це розуміє. Присутність НАТО в регіоні – символічна. У нас там немає ані усталеної інфраструктури, ані розташованого контингенту військ, зброї чи боєприпасів. І це Кремль також прекрасно знає. Економіки цих країн чутливі до російського тиску – особливо у тому, що стосується природнього газу, оскільки вони на 100% залежні від поставок з РФ. До того ж, Естонія і Латвія вразливі також і завдяки структурі їх населення (25-33% якого вважаються себе у тому чи іншому сенсі «росіянами»).

Що ми можемо зробити?

Перш за все, чітко зрозуміти що відбулося. Систему безпеки Європи не можна полагодити за допомогою декількох вправних дипломатичних викрутас. Щоби впоратися з ревізіонізмом РФ вона потребує фундаментального перегляду. Американські та європейські політики мусять пояснити своєму електорату, що війна в Україні все змінила.

Ми мусимо протистояти недолугій аргументації Realpolitik, згідно з якою треба вибирати краще з гіршого. Виходячи з такої точки зору нам треба визнати анексію Криму, домовитися з РФ про майбутнє України, пристосуватися до нового стану справ і до права Кремля на сусідні країни.

Такий підхід є морально помилковий і стратегічно безтолковий.

Той факт, що після 1991 року Європа була збережена цілою та неушкодженою та ще й залишилася вільною – це величезне досягнення, в якому США зіграли грандіозну роль. Але ми робимо помилки і це також правда. Наприклад, у 2004, після приєднання до НАТО 10-ти колишніх комуністичних країн, ми вирішили, що «роботу зроблено». Очевидно, що так казати було дуже зарано. Ми недооцінили ступінь невдоволення РФ напрямком розвитку Європи і ми недооцінили свою вразливість до російських дій у відповідь. Ми недостатню увагу приділяли Україні, Молдові, Білорусі і кавказьким державам. Але, зробивши ці помилки, немає сенсу «залазити в пляшку» і погіршувати ситуацію витрачанням часу на виправдання. Якщо ми продовжуватимемо ставитися до РФ як завжди, це буде серйозним меседжем клептократичному режимові і він зрозуміє, що можна продовжувати у тому ж дусі.

Леґітимізація захоплення Росією території України і спроб збільшення впливу на інші сусідні території була би величезною історичною несправедливістю. Перш за все, перед кримськими татарами, – народу, що дуже настраждався під час радянського панування, – і який зараз знову потрапив під владу своїх колишніх мучителів. Ми дійсно хочемо, щоби всі ті країни, які колишні господарі Кремля окупували і розграбували, зазнали нового вторгнення?

Навпаки, я вважаю. Ми мусимо чітко дати зрозуміти, що будемо продовжувати посилювати наших союзників і послаблювати наших противників. Ми не хочемо бути ворогами Росії, але якщо путінський режим ставиться до нас як до ворогів, ми не можемо закривати на це очі.

Найбільшим пріоритетом на даний момент є військова допомога. Можливість вторгнення в країни Балтії є чи не найбільшою небезпекою, перед якою стоїть НАТО. Агресивна поведінка РФ може поставити нас перед вибором – або це буде повноцінна військова конфронтація (включно з можливістю використання ядерної зброї) або це буде відмова від виконання обов’язків з захисту членів НАТО, що було би повним крахом усієї системи безпеки. Ми не маємо права допустити такий розвиток подій.

Це означає, що американці та їх союзники повинні розмістити військове устаткування в країнах Балтії. Це означає, що НАТО має випрацювати чіткий план дій – і то такий, що передбачає реальну загрозу атаки. Нам треба розмістити велику базу НАТО у Польщі, щоби запевнити цю державу, що вона може спокійно розгорнути свою присутність у Прибалтиці і може розраховувати на нашу підтримку в кризовій ситуації. Ми мусимо збільшити там присутність сил НАТО, започаткувати регулярні візити військових кораблів, посилити патрулювання повітряного простору і розмістити сухопутні війська – спочатку на умовах постійної ротації особового складу, але як тільки це стане можливим – на постійній основі.

РФ буде сильно цьому опиратися. Але сам факт, що Росія незадоволена підвищенням рівня безпеки її сусідів є дуже промовистим. Треба пояснити російській владі, що після розширення НАТО у 2004 році ми навіть не розробляли для країн нових членів жодних військових планів на випадок виникнення непередбачуваних ситуацій. Оскільки ми вважали Росію другом, а не ворогом. І тільки поведінка РФ змінила нашу позицію. Росія напала на Грузію у 2008 році. Роком пізніше, у 2009-му, Росія провела військові навчання, у яких змоделювала вторгнення і окупацію країн Балтії (Запад-09). Ці навчання, між іншим, закінчилися… ядерним ударом по Варшаві. З того часу РФ продовжувала погрози країнам Балтії, порушувала повітряний простір, використовувала інформаційні та економічні важелі тиску і т.д. Ми робимо кроки на захист наших найвразливіших союзників запізно і неохоче – і виключно в результаті російської політики по-відношенню до них.

Наступним життєво-необхідним кроком з підвищення безпеки північно-східної Європи є максимально широке включення Швеції та Фінляндії у діяльність НАТО. Оскільки ці країни не є членами Альянсу і тому не можуть бути формально включеними у структури командування, але нам треба зробити усе можливе, щоби вони були максимально заангажовані у співпрацю з НАТО. Без допомоги Фінляндії і Швеції ми не зможемо захистити країни Балтії і Польщу. США обов’язково повинні продати Фінляндії високоточні крилаті ракет класу «земля-повітря» (JASMM) і продовжувати продаж обом країнам високоточних і невидимих для радарів видів озброєнь. Саміт НАТО в Уельсі цієї осені, який мало що зможе запропонувати з точки зору розширення, повинен зробити серйозну пропозицію партнерства Швеції та Фінляндії. США мусять використовувати найменшу можливість для активізації діалогу на найвищому політичному рівні з обома країнами – як в НАТО так і довкола нього. Не так багато в сучасній Європі заможних держав з хорошим рівнем держуправління, з серйозними військовими потужностями і прекрасними службами безпеки. Мусимо максимізувати зусилля по співпраці з ними.

США мусять також продовжувати виконання своїх обіцянок з встановлення елементів системи ПРО в регіоні, а крім того, серйозно розглянути розгортання на постійній основі ракет Петріот у Польщі. Ця обіцянка була дана ще Джорджем Бушем, але США поки що так і не дотримали слова.

Після покращення обороноздатності наших найбільш вразливих союзників по НАТО, наступна задача – стабілізація України. Аж важко описати наскільки там жахлива ситуація. Питання скільки території України потрапить під прямий чи опосередкований контроль РФ – питання другорядне. Проблема в тому, що ситуація в Україні ще довгі роки залишатиметься дуже важкою – як з політичної, так і з економічної точок зору. І це результат діяльності РФ. Україна переживає одну з найважчих фінансово-економічних криз, яка навіть у стабільній і безпечній країні була би чимось значно гіршим, ніж деінде в Європі. Економіка базово неконкурентноздатна. Основний експортний ринок – Росія, яка в будь-який момент може закритися від українських товарів. Уряд ледве зводить кінці з кінцями, йому у цьому допомагають пожертвування від олігархів, бо не вистачає навіть на такі найнеобхідніші речі як національна оборона. Тому навіть якщо все решта піде добре, просте виправлення ситуації в українській економіці займе років п’ять.

Зовнішній світ мусить відреагувати на це щедро і винахідливо. Новий План Маршалла для України повинен включати в себе не тільки фінансову підтримку, але й максимально можливий режим сприяння експорту української продукції – сталі, зерна, текстильних виробів та агропромислової продукції. Європейський Союз підписав Угоду про вільну торгівлю з Україною, але це тільки початок. Перш за все, йдеться про пришвидшення отримання Україною доступу до природного газу шляхом реверсу з Європи. Росія уже зараз погрожує європейським країнам певними санкціями за реекспорт газу і це зайве підтвердження того, наскільки серйозно Кремль сприймає загрозу реверсу.

По-друге, Україна переживає політичну і конституційну кризу, небачену з часів війни в Югославії. Результатом діяльності режиму Януковича стала дискредитація чи не кожної політичної інституції в країні. Десятиліття корупції і жахливого управління державними справами знищили довіру народу до держави – що є причиною підтримки на початках заколотників у найбідніших частинах Східної України. США повинні наполягти на проведенні позачергових парламентських виборів і запропонувати свою підтримку у створенні ефективних владних інституцій, особливо в частині болючого питання відносин між центром і регіонами.

По-третє, Україна знаходиться в епіцентрі геополітичної кризи, яка може призвести до повномасштабної війни. Тому ми мусимо посилити військову співпрацю з Україною для подолання сепаратистського заколоту, надати їй як експертну, так і матеріальну підтримку як у вигляді тренування особового складу так і постачання зброї та боєприпасів. Крім того, ми мусимо почати серйозні дії зі стримування російського режиму.

І саме це завдання – стримування режиму Путіна – і не тільки в Україні, а взагалі будь-де – є найважчим завданням. РФ інтегрована у світову економіку і в процес прийняття рішень у світі на всіх рівнях – від космічної галузі і до підводного світу. Ми не можемо просто так взяти і ізолювати Росію. Але це не означає, що ми не можемо підняти ціну цієї агресії для путінського режиму.

Зокрема, ми повинні значно розширити використання санкцій по-відношенню до конкретних осіб. США показали шлях до цього, склавши Список Магнітського, хоча інші країни, на жаль, не підтримали Сполучені Штати у цьому питанні. Тим не менше, різко негативна реакція росіян навіть на нечисельні візові обмеження і замороження активів відповідальних за смерть аудитора Сергія Магнітського показали ефективність такого підходу. Тому треба розширити масштаб використання такого типу санкцій і включити в перелік сотні і навіть тисячі впливових російських діячів. Можна запросто додати туди усіх депутатів Державної Думи і Ради Федерацій, усіх членів Генерального Штабу, військової розвідки (ҐРУ), Федеральної служби безпеки (ФСБ), Служби зовнішньої розвідки (СЗР), міністерства внутрішніх справ та інших силових відомств; Адміністрації Президента РФ, Управління справами Президента РФ (і компанії, що представляють її за кордоном); фірми, пов’язані з путінським режимом, а також будь-які комерційні організації, що працюють в окупованому Криму. Такі заборони на видачу віз і замороження активів повинні бути поширені також на всіх членів їх сімей.

Такі дії прямо і недвозначно дадуть зрозуміти російським елітам, що їх особисті справи на Заході – де і вони самі і їх сім’ї ходять на шопінг, отримують освіту, відкладають гроші і спілкуються з друзями – не може продовжуватися як до того. І Сполучені Штати мусять закликати своїх союзників наслідувати їх прикладу. Чим більше країн підтримають санкції і чим довшим буде список осіб, що попали під санкції – тим більшим буде тиск на Путіна.

Крім того, ми можемо посилити законодавство з відмивання грошей, щоби не давати можливості корумпованим російським чиновникам використовувати західну платіжну систему і ринки капіталів. Ми мусимо інтенсифікувати розслідування діяльності російських енергетичних компаній, які мають незрозуміле походження, акціонерів чи бізнес-моделі. З метою ускладнення життя замішаних в корупції російських юридичних осіб ми можемо покращити регулювання ринків капіталів і законодавство зі створення нових компаній. Тоді росіянам буде ще важче зловживати перевагами, які надає наша фінансова система. Багато сказано про те, що російські еліти полюбляють офшорні фінансові юрисдикції, але гірка правда полягає в тому, що саме Сполучені Штати і Велика Британія суттєво полегшують життя таким офшорним центрам.

Ми також мусимо виступати проти російського тиску єдиним фронтом. Надання американцями дозволу на експорт свого скрапленого природнього газу буде не таким значним, але дуже важливим доповненням до світового газового ринку. Литва, наприклад, уже побудувала свій плавучий термінал для скрапленого газу, який запрацює от уже в грудні цього року – після того як в Литву прибуде спеціалізоване судно (з промовистою назвою «Незалежність»), побудоване у Південній Кореї. І як наслідок, вже зараз Газпром змушений був послабити хватку і дати Литві знижку від здирницької ціни – насправді найвищої в Європі – яку російський газовий гігант виставив Литві. Оскільки я редактор енергетичного сектору в журналі «Економіст», то можу прямо сказати, що доволі скептично ставлюся до створення сильного і ліквідного ринку скрапленого газу, оскільки і технологія, і понесені витрати ускладнюють розвиток необхідної мережі поставок. Але не зважаючи на це, сама поява цього виду палива сильно міняє ситуацію, неймовірно ускладнюючи Росії можливість створювати Європі проблеми припиненням поставок газу.

Європа може зробити значно більше. Можна побудувати газові сховища, лібералізувати законодавство у даній сфері, так щоби всі зацікавлені сторони мали до них доступ. Європа може закінчити будівництво мережі трубопроводів з півночі на південь, що дозволить нівелювати погрози Росії з відключення подачі палива по своїх розташованих зі сходу на захід трубопроводах. Погрози, які вона використовує у якості політичної зброї. Але найголовніше, що може зробити Європейська Комісія – це продовжити розслідування проти Газпрому на предмет систематичного порушення антимонопольного та іншого законодавства ЄС. Подальші кроки у цьому напрямку – реальний судовий позов, що ґрунтується на великій кількості документів, вилучених в результаті обшуків офісів Газпрому та афілійованих з ним компаній. Єврокомісія хотіла оприлюднити позов – справжній обвинувачувальний висновок – у березні. Потім перенесли це на червень. Зараз взагалі є серйозні підозри чи не відклали вони цю справу у довгу шухляду. Сполучені Штати повинні вплинути на Європейську комісію і стимулювати її таки дотримуватися своїх же законів.

Я прекрасно здаю собі зі справи, що Департамент Юстиції США має обґрунтовані підозри щодо методів роботи російських енергетичних компаній. Є серйозні підозри щодо цінових змов, використання інсайдерської інформації, відмивання грошей та багатьох інших злочинних діянь. Мої особисті дослідження підтверджують обґрунтованість цих підозр, хоч і писати про це є доволі небезпечно з огляду на британське законодавство про охорону честі і гідності. Коли мені прийшлося захищатися у суді на процесі, про який я згадував раніше, я змушений був ґрунтовно вивчити питання і зустрічався з декількома потенційними свідками. Свідками, які реально боялися за свою фізичну безпеку, якщо будуть співпрацювати з нами. Чим більше зможе зробити система кримінального судочинства Сполучених Штатів (чи то за допомогою судового переслідування, чи то за допомогою програм захисту свідків або угод про визнання провини) з метою зменшення впливу російського бандитського режиму на міжнародний енергетичний ринок – тим безпечнішим буде світ.

Наступне, що треба зробити – це відродження нашого інформаційного арсеналу. Ми виграли Холодну війну ще й тому, що радянські ЗМІ брехали направо і наліво, а наші – говорили правду. Тому СРСР намагався закрити свої суспільства від вільного перетікання інформації. Ми не намагалися. І врешті решт їхні ж дії вилізли їм боком.

Так само як ми недооцінили потенційний ефект російського енергетичного тиску, грошей і військової сили, так само ми проігнорували ще й інформаційний фронт. Канали російської пропаганди, такі як багатомовний канал RT отримує добре фінансування і непогано втрутився у наш медіа-простір. Вони тонко, вправно і доволі ефективно створюють паралельну реальність, у якій ми, західний світ, виступаємо негідниками, у якій модель мислення західного світу повністю не заслуговує довіри, а Росія – жертва несправедливості і агресії, і аж ніяк не зловмисник.

Для перемоги у цій боротьбі треба буде багато часу, грошових засобів і сили волі, потрібно буде заангажовувати медіа-носії, уряд, неурядові організації і групи активістів. Треба буде не відсиджуватися в захисті, а інколи і самим нападати. Ми мусимо розбити російські міфи, брехню і наклепи, підкреслюючи фактологічні нестиковки і недомовки у пропагандистських текстах Кремля – так само як і їх залежність від маргінальних коментаторів/експертів та прихильників теорії змов. Крім того, ми мусимо почати відновлювати довіру і хороше ставлення до Заходу, яке колись було поширеним у Росії. Крах поваги і захоплення Заходом всередині РФ, який відбувався поступово протягом останніх 25 років – це катастрофічний стратегічний поворот, який залишився майже непоміченим у західних столицях. Після падіння комуністичної системи росіяни вірили, що ми міцно стоїмо на засадах захисту свободи, справедливості, чесності і благополуччя. Зараз вони думають, що ми лицемірні, захланні і агресивні захисники занепадаючої економічної системи.

І насамкінець, ми мусимо, так би мовити, вдихнути нове життя у Трансатлантичний союз. Висадка в Нормандії, зведення і знесення Берлінської стіни, жертви, принесені минулими поколіннями – пам’ять про це все поступово згасає і ми рухаємося далі «на холостому ходу». Без відчуття економічної, політичної та культурної спільності кремлівські ігри в стилі «розділяй і владарюй» приречені на успіх. Відродження почуття такої спільноти вимагатиме нових і екстраординарних зусиль по обидва боки Атлантики. Оприлюднення вкрадених Сноуденом матеріалів розпалили в Європі страхи про те, що Америка – це неадекватний, нав’язливий, незваний світовий гегемон. Цього року я написав книгу «Операція Сноуден», націлену на так званих «сноуденістів», як я називаю недалекоглядних захисників втікача з NSA. Я впевнений, що наші секретні служби загалом працюють добре, в рамках закону і на благо наших народів. Але шкода Сноуденом була нанесена дуже значна. У той період, коли відновлення трансатлантичних зв’язків має чи не першочергове значення, вони гаснуть на очах. І особливо це стосується життєво необхідної співпраці з Німеччиною. У цьому контексті Трансатлантична Угода про вільну торгівлю між ЄС і США дає нам рідкісну можливість реалізації величезного проекту, який здатен вдихнути нове життя у стосунки, які часом виглядають як невдалий шлюб.

Ну і на останок невеличке зауваження. Якщо раніше Росія розглядала розпад Радянського Союзу як визволення від комунізму, тепер режим просуває (і все успішніше й успішніше) ідею того, що це була принизлива геополітична поразка. Це не лише не збігається з фактичним станом справ, це також просто трагедія для російського народу, який розвалив СРСР, бо він там достатньо настраждався. Але цю перемогу росіян у них вкрав клептократичний кагебістський режим, дешево «відкупившись» натомість «хлібом і видовищами». Але це занадто слабка втіха, бо росіяни втратили значно більше – вони втратили можливість жити в країні верховенства права, вільній від імперського і тоталітарного минулого. І в мирі з самою собою і зі своїми сусідами.

Едвард Лукас, старший науковий співробітник і відповідальний редактор Центру Європейського політичного аналізу

U.S. Senate Committee on Foreign Relations

Переклад і заголовок – Z.