Розмовляла Христина Лукащук

Попри те, що Львів вважають культурною столицею і театральною зокрема, не так часто мені вдається потрапити на щось геть інше, сміливе, сучасне, позитивне і… своє. Але часом таки вдається. Оце нещодавно з друзями побувала на виставі «Смак до черешень» за Агнєшкою Осецькою (режисер – Галина Воловецька) на камерній сцені театру ім. М.Заньковецької, прем’єра якої відбулась 30 травня 2014 року.

 

"Смак до черешень"

 

 

До доброго звикаєш. Після камерності «Театру в кошику», який час від часу з’являється у львівському театральному просторі, і де один чи кілька акторів на півтори години геть змінюють твій світ, надаючи йому іншого забарвлення, нових, досі незнаних відтінків, звикаєш до такої іноді аж надто щемкої інтимності і розуміння, що ці люди творять лише для тебе… Саме за цим ішла на «Смак до черешень». До Романа (Біля, виконавця головної ролі – ред.), з яким познайомилась завдяки тому ж «Театру у кошику», до Олі (Бакус, виконавиці головної ролі – ред.), яку вперше відкрила для себе у виставі «Ці вільні Метелики». Отримала значно більше, ніж сподівалась, бо вони не лише грали, говорили, творили, вони ще й співали. Добре співали. А збоку від дійства, між залом і сценою, практично просто перед тобою грав оркестр. І таки добре грав.

 

Впродовж вистави ловила себе на тому, що посміхаюся, ловила поглядом і те, як посміхається піаніст, і навіть на якусь мить, зовсім коротку, заздрила їм усім: двом акторам, режисеру, композитору, художнику-постановнику, котрі, не зважаючи на мінімальні ресурси, творили диво. Отак, у центрі Львова, посеред транспортної метушні та буденних клопотів ти раптом потрапляєш у інший вимір, де існують лише двоє, їхня перша і, можливо, остання зустріч.

 

"Смак до черешень"

 

 

Не зчулась, як і сама почала похитуватись у ритм постукування коліс потягу, що мчав тих двох у невідоме. Гарно. А за вікном… дощ. За вікном купе. Бо тут, у Львові, спека, про яку забуваєш рівно на півтори години, бо віриш. Віриш Ользі, котра своєю тонкою вишуканою постаттю шиє-вишиває простір сцени, утворюючи місцями пекельно-сумний, місцями гірко-цинічний, а місцями незрозумілий (та від того не менш зворушливий) орнамент своїх почуттів. Ті почуття вже, зрештою, давно не свої, а Зосі чи Моніки, і  від того вони ще гостріші. Гарно.

 

А ще гарно – костюми. Дивлячись на елегантні строї, які Оля носить так, наче вроджена лише до вишуканих суконь, підборів і рукавичок, подумала – чому львів’янки покинули вбиратись просто і стильно? Чому так мало уваги приділяють своєму гардеробу? Чому зраджують добрим традиціям своїх попередниць, котрі навіть під час воєн намагались виглядати елегантно і дбати про своє неповторне і миле відображення в чужих очах. А ще я подумала, що львів’яни як та манірна і перебірлива панна – їй все не так, а щоб здивувати – подавай щось несусвітнє і екстравагантне… Подаш – то відразу: фі-фі – шо за непристойність…  І так по колу. Подумала – а чому не можна просто прийти, отримати задоволення, естетичну насолоду і «їжу» для роздумів? Чому завжди потрібно вишукувати ґанджі? Безумовно, вони є. Але як без них? Вони лише підсилюють ту сильну сторону, через яку мені знову хочеться… черешень.

 

 

Щоби поспілкуватись із Олею Бакус, зустрілись в «Дзизі». Місці, яке геть до нічого не зобов’язує, проте доволі шармове. Саме таке, як треба. Моїм першим запитанням було:

 

– Чи ти задоволена результатом праці над цією п’єсою?

– Так. (Оля ні на мить не затнулась). – Якщо говорити однозначно, то  – так. Я йшла до цього і воно відбулося. Безумовно, я не можу дати категоричної оцінки, бо це лише моє суб’єктивне бачення. Оцінку ж завжди робить глядач. Чи на всі 100 відсотків – важко сказати… завжди можна щось допрацьовувати, шліфувати.

 

– В кого першого виник задум поставити саме цю п’єсу?

– Ідея з’явилась відразу з кількох сторін… Це була, якщо дати дрібку волі фантазії, (Оля всміхається і продовжує), ідея авторки. Маю на увазі віднайдене фото Осецької, де вона позує перед Львівською Оперою. А якщо без фантазій, то я звернулась з цією п’єсою до режисера Галини Воловецької і так все почалось.

 

– Чи довго шукали партнера?

– Трохи. (Знову всміхається, і я розумію, що в житті Олі є речі, якими вона ні з ким не ділиться, хіба з найближчими).

 

– Боялись? (Я по своєму розцінюю її лаконічну відповідь).

– Та ні, чому ж? Просто були на той момент вже задіяними в інших проектах. Але тепер я тішусь, що на цю роль погодився саме Роман Біль. Саме він, до речі, переклав вірші з польської.

 

– То ця п’єса була лише в оригіналі?

– Так. Нам дістався оригінал.

 

– Ого! То ви всі проробили колосальну роботу? (Запитую і водночас дивуюсь об’єму, який довелось пропрацювати кільком людям, щоб я та інші глядачі могли отримали насолоду).

– Виходить, що так. (Олі, мабуть, моє здивування не до кінця зрозуміле, бо для неї робота над новим твором – то завжди колосальна праця і несамовита затрата енергії). – Самі перекладали текст, вірші, робили оранжування…

 

– У виставі є одна пісня мовою оригіналу. Це задум чи випадок?

– Задум. Додає колориту. В ‘60-ті роки дуже часто на естраді звучали пісні французькою, польською, англійською…

 

– Як на мене, твір польської письменниці є більш сучасним попри сюжет з 1960-х, аніж твори наших сучасних вітчизняних авторів. А ти як вважаєш?

– І так, і ні. Тема чоловіка і жінки завжди буде сучасною. Тим більше, що Агнєшка Осецька є не тільки талановитою авторкою, але й добрим психологом. Але ми над також працювали над актуальністю п’єси. Сама авторка в ремарці дописала, що бажано зберегти колористику соціалістичного часу, якої в п’єсі було досить багато. Ми постарались зберегти ознаки часу, але забрали декотрі фрагменти з політичним присмаком, які сьогодні вже забулися, не читаються.

 

 

– Чому, на твою думку, в нас не було і нема схожих п’єс?

– Жанр кабарету в Союзі був забороненим. За радянських часів завжди вказувалось, що варто грати, а що – ні, і до яких тем необхідно звертатись. Доводилось говорити алегоріями… Але з іншого боку – це прекрасний період… Це коли стискають щось в людині, стискають, і єдиний варіант вижити – вибухнути чимось геніальним… Одночасно це був період суцільної сірості і суцільного дефіциту. Я, хоч і не застала часів п’єси, але пам’ятаю допити, які влаштовувала матері – чому в нас нема того, що є за кордоном, нема кольорових ручок, пеналів, гумок? Фраза про «рожевий капелюшок» у виставі саме про це. Підлітком я не розуміла, чому ми всі позбавлені, тої естетики, яку мають іноземці? Адже кожна жінка потребує гармонії. І кожна мусить її отримати. Жінка має право на щастя.

 

 

– Чи в тебе колись виникало бажання самій написати п’єсу?

– (Сміється. Сидить з прямою спиною, спершись рукою на спинку крісла. Ноги елегантно складені одна на одну, торкаючись колінами – готова знимка до посібника для дівчат «Як сидіти красиво»). – Я пишу… вірші. Писати п’єсу – це надто складно. (Змовкає і відпускає погляд кудись дуже-дуже далеко, значно дальше, аніж дозволяють кількасотлітні мури кам’яниць на Вірменській). – От мій однокурсник пише п’єси, і я йому по-доброму заздрю. Думаю, що писати п’єси можуть лише особливі люди.

 

– Чи ще колись в театрі доводилось співати?

– Ніколи не співала. Але завжди мріяла. Не вважаюсь співочою, але вирішила спробувати. Проте це не естрадний спів – це акторський спів.

 

– Що було найскладнішим?

– Не можу сказати, що все легко обійшлося. Можливо, якісь технічні моменти. Але завжди було переконання, внутрішнє відчуття, що все, зрештою, вдасться, всі кубики поскладаються.

 

– Що любиш в людях?

– Коли люди намагаються робити для інших те, що хотіли б собі. Сама стараюсь такою бути. Як на мене – це найважливіше.

 

– Задоволена, що стала актрисою?

– Люблю свою професію.

 

– А коли з’явилось бажання бути актрисою?

– Мріяла з дитинства. Довго не відважувалась зізнатись в цьому собі, сказати вголос. Мої батьки робітничих професій. Але баба Катя по маминій лінії була керівником самодіяльного театру. І актором та режисером-постановником також.

 

– Вау! Все в одній особі? (Мене таке поєднання вражає. Одразу уявляю, якою енергійною і сповненою життя мала б бути незнайома мені баба Катя).

– Так. Вона ще й сама квитки графила, малювала і вирізала з зошита, – всміхається Оля, задоволена ефектом від своєї розповіді. – Мама багато розповідала про бабу, про її постановки. У баби Каті було багато розмаїтих костюмів.

 

– Чи вдалось використати хоч один з них чи хоч би якийсь елемент впродовж своєї творчості?

– Ні. Нічого не збереглося. Залишились лише ялинкові прикраси.

 

(Спогад про ялинкові прикраси посеред літа відразу наповнив атмосферу за нашим столиком присмаком свята).

 

– Ти чуєшся комфортно в житті? В цій епосі, в сьогоденні?

– Так.

 

– У цій виставі багато музики, співу. Її можна назвати мюзиклом?

– Ні. Це – музична вистава. Хоча спочатку вона задумувалась авторкою як концерт.

 

Ти відкрита до експериментів чи більше консервативна?

– Не можу сказати, що консервативна, але і не до всіх експериментів готова. Хоч експеримент – то завжди цікаво, бо несподівано може дати непередбачувано добрий результат.

 

– В живописі попри колір «таємницею» успіху все-таки є композиція. Що є у виставі цією «таємницею», на твою думку?

– Режисура.

 

– Чи було бажання щось зрежисерувати самій?

– Була невеличка практика, коли викладала сценічну мову. Робила постановки, діалоги…, це цікаво і це затягує. Полишила, бо це вимагає такого ж часу і посвяти, як все решта.

 

– Якби в тебе була доня і захотіла б поступати на театральний, то що б ти їй сказала?

– Що мусить розуміти, що це професія яка вимагає певного фарту. Хоч і це не завжди так… Якщо в людині щось горить, то вона мусить відбутись. 

 

(У статті використані фото з вистав "Смак до черешень" та "Або-Або")

 

 

Довідка

 

Ольга Бакус – актриса Національного Академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької.

 

Освіта – Вищий державний музичний інститут імені Миколи Лисенка, вокальний факультет, акторський відділ, викладачі майстерності та сценічної мови – народний артист України Богдан Миколайович Козак, народна артистка України Лариса Миколаївна Кадирова, народна артистка України Любов Яківна Каганова.

Лауреат Всеукраїнського конкурсу читців імені Лесі Українки у Ялті.

 

Театр:

Репертуар театру ім. М.Заньковецької

Перший український театр для дітей та юнацтва: «Вільні метелики» Л.Герш – Місіс Бейкер, режисер Роман Валько, 2012.

 

Фільмографія:

1994 рік – телефільм «Голоси» Н.Давидовської, режисер народний артист України Богдан Козак

2012 рік – кінофільм «Деліріум», режисер Ігор Подольчак, фільм-учасник Одеського міжнародного кінофестивалю та Міжнародного кінофестивалю «Фанташпорту — 2013», Порту, Португалія.

 

 

 

 

12.07.2014