100 років тому світ вперше занурився в жахіття світової війни. Про стратегії та їх відсутність 1914 року, про початок тотального насильства та надії на нове суспільство – розмова з істориками Йорном Леонардом та Аланом Крамером.
Die Zeit: Пане Леонарде, чи була війна карою богів?
Леонард: Чому ви так вирішили?
D. Z.: Ваша велика нещодавно опублікована праця, що відтворює події 1914 – 1918 років, називається «Скринька Пандори». Чи події Першої світової варто описувати міфологічними термінами?
Леонард: Ні. Таку назву підказала мені кумедна історія про дітей Каті й Томаса Мана. 2 серпня 1914 року вони відпочивали в літньому будиночку в Бад-Тьольці, хотіли поставити виставу «Скринька Пандори». Коли дітлахи вже переодягнулися, прийшла їхня нянька і сказала: «Почалася війна!». Міф про Пандору приховує влучні метафори про мотиви розв’язання Першої світової війни в XX ст. Як і в античній легенді, 1914 року в світ прийшли страхіття, їх неможливо було побороти впродовж тривалого часу, й лише коштом неймовірних зусиль їх ув’язнили знову.
D. Z.: Назва Вашої книги, що вийшла раніше, «Динаміка деструкції», тобто динаміка руйнування, звучить так, ніби дії тогочасної влади не підлягали жодному контролю. Ви це мали на увазі?
Крамер: Ця динаміка так звузила сферу приватного життя, що зробили війну неминучою. Про це я пишу в книзі. Були люди, які спричинювали події і контролювали їх. Маю на увазі, що Перша світова не була природною катастрофою.
D. Z.: Вже на початку осені 1914 року стало ясно, яких збитків може завдати війна. Хіба цей абсурд не могли зупинити завчасно?
Леонард: Парадоксальним чином, але якраз незчисленна кількість жертв стала причиною продовжувати воювати. Лише одна перемога, так думали, може виправити все, що сталося на полі бою до неї. Інші варіанти поведінки трактували як зраду тим, хто загинув.
D. Z.: Чи справді хтось 1914 року щиро сподівався на швидку перемогу?
Леонард: Напевно, багато учасників усвідомлювали: війна короткою не буде. Навіть Альфред вон Шліффен, який розробив план наступу Берліна, не хотів вирішувати проблему відразу. Він хотів забезпечити німцям якомога кращі умови для ведення переговорів. Але навряд чи влітку 1914 року хтось знав, в яке русло повернеться протистояння і в якій мірі руйнівною воно буде.
D. Z.: Пане Крамер, які країни були зацікавлені в війні? Хто відкрив цю скриньку Пандори?
Крамер: Найбільше відповідальності лежить на Берліні та Відні. Роль Австрії донині дещо недооцінюють. Англія завжди переслідувала власні економічні інтереси. Їй війна не була дуже вигідною. Франція знала, що може дійти до воєнних дій, і готувалася до такого розвитку подій, розробивши план поведінки. Те, що в ньому йдеться про наступальну війну, змушує істориків знизувати плечима. Це не означає, що Франція планувала агресивну війну, вона хотіла убезпечити себе й, в разі чого, провадити наступальну стратегію – тоді такою була панівна військова доктрина.
D. Z.: Ваш британський колега Крістофер Кларк вважає інакше. В книзі «Сомнамбула» він намагається довести, що всі європейські країни в однаковій мірі спричинилися до початку війни.
Крамер: Кларк апелює, передусім, до становища Сербії. І по суті про це дотепер дискутують замало. Однак зі совісті імперії Габсбургів та Німеччини його книга знімає забагато вини.
Леонард: В історичній дискусії не йдеться про категорії моральної шкоди. Вирішальним є питання, на яке багато не зважають: хто в липні 1914 року міг згладити конфлікт? Не зробила для цього все, що можливо, Британія. І Кларк правильно критикує російсько-французькі відносини в липні 1914 року. Адже тоді Франція спрямувала свою зовнішню політику на розвиток Балкан під гаслом: «Якщо ви підтримаєте Сербію і будете атакувати, тоді ми підтримаємо вас». Попри те, в документі від 5 липня Берлін дав згоду на те, що в випадку війни стоятиме за Віднем до кінця. Це стало визначальним для ескалації конфлікту, але Кларк недостатньо висвітлив цей момент.
Крамер: Він оминув й те, яке нещастя мала Німеччина через політичних діячів. Бісмарка, який міг би врівноважити ситуацію, не було. Генерала бракувало, щоб встановити контроль над військовими силами. Дійсно дивно, що Кларк облагороджує знамениті слова прем'єр-міністра Великобританії Ллойда Джорджа: всі втягнули одне одного в війну. З цим твердженням потрібно бути обережним. Їх взяли зі «Спогадів війни» 1933 року. Ллойд Джордж тоді вже довго не був прем’єр-міністром і провадив пронімецький курс, у середині 30-их рр. він навіть захищав Гітлера.
D. Z.: Одна з найбільших бід скриньки Пандори 1914 року – модерна військова техніка. Вона забрала життя 10 мільйонів солдат – це більше, ніж в усіх попередніх війнах.
Крамер: Фатально, але війська, незважаючи на могутню зброю захисту, зокрема кулемет, сповідували культ наступу. Він панував 52 місяці. А ще вогонь війни підживлювала неймовірна кількість солдатів, яку могли мобілізувати.
Леонард: Через нову зброю змінилася суть смерті та вбивства. Вони стали анонімними. Граф Гаррі Кеслер у знаменитому щоденнику роздумує про війну, як про роботу. Чоловіки, що доглядали великі автомати, здавалися йому бюрократами. Спостереження, яке потім повторюють військові в свідченнях: існувала абстрактна влада, яка вбиває – це кулеметний залп, це кулі.
D. Z.: Чи пропаганда своїми радикалізованими зображеннями ще різкіше малювала образ противника?
Крамер: Пропаганда зі всіх сторін пояснювала конфлікт як культурну війну. Противників зображали варварами. В свідомості людей правляча сила здавалася чимось екзистенційним, чимось, що природно народжене політикою. І через це також Перша світова війна стала тотальною війною, боротьба з тотальною метою, тотальними засобами й тотальною мобілізацією населення.
D. Z.: Наскільки така пропаганда була дієвою? Чи можна взагалі це виміряти?
Леонард: Про це розповідають в багатьох джерелах. І гарний приклад є, знову ж таки, в графа Гарі Кеслера. Коли його перемістили на Західний фронт, він на все дивився поглядом інтелектуала. Але перетнувши кордон Росії, його тон змінився. Спочатку він говорив як колонізатор, що потрапив в умови примітивної цивілізації. Але 1914 року він пізнав нову Росію: він захоплювався музикою Ігоря Стравінського, російським балетом, російською літературою. Кровопролиття все раптово змінило.
D. Z.: Чи дався тоді взнаки націонал-соціалістичний погляд на слов’ян, як на «недолюдей»?
Леонард: Я б не хотів робити поспішних заяв, адже під час Першої світової насильство проти мирного населення було радше ситуативним, аніж планомірним. Після виходу Росії з війни 1917 року поміж німецькими офіцерами в Україні панувала суміш відчуттів: тріумф і безсилля. Вони перемогли, та не знали, як домінувати на завойованому просторі. Це безсилля часто виливалося в насильство. До нього штовхав і розпад державних структур – імперій. У такій ситуації насильство для багатьох стало легітимним самозахистом.
D. Z.: До випадів насильства доходило й на Заході. Пане Крамер, ви з колегою Джоном Горне досліджували військові злочини німців. Вони, наступаючи через Бельгію, замордували 5 500 бельгійців та 900 французів. Ця жорстокість спричинила до загострення війни, й не потрібно було ні тривалого навіювання агресії через пропаганду, ні розпаду держав. Як це пояснити?
Крамер: Такі дії не мають нічого спільного з апатією. Німці за один місяць посіяли масовий психоз. У німецько-французькій війні 1870-1871 рр. на французькому боці діяло чимало партизанських угруповань. І німецька військова пропаганда навіювала солдатам жах перед ополченцями, так званими «franc-tireurs», вільними стрільцями. Там, де звучав постріл або рикошетна куля потрапляла в німецького солдата, розгорялася жорстокість проти цивільних, особливо на залізницях мирне населення підозрювали в тому, що вони партизани або ж їх підтримують. У деяких місцях німці страчували сотні людей, зокрема жінок і дітей. Трагічного піку звірства сягнули в бельгійському Левені. В кінці серпня 1914 року німці зрівняли з землею велику частину міста, спалили бібліотеку дощенту та замордували тисячі невинних.
D. Z.: І це все було боротьбою з фантомом?
Крамер: Партизани – їх був мізер. Німецькі загарбники поборювали уявний страх, фікцію: таку жваву, як моторошні зображення сил ворога на пропагандистських плакатах.
D. Z.: Чи здійснювали подібні розправи потім у процесі війни?
Крамер: На Західному фронті – ні, там скоро запанувала позиційна війна. Інакше все виглядало в Сербії: для габсбурзьких військ було проблемою розрізнити учасників бойових дій від мирного населення. Багато тисяч мирних людей стратили. Дослідження з цього приводу донині заходять в глухий кут від самого початку. Ще менше знають про злочини, які вчиняла австрійська та німецька армія в Італії, захоплюючи припаси, чи про німецьких жителів, яких знищили російські війська 1914 року в Східній Пруссії.
D. Z.: У вашій книзі Ви цитуєте німецького солдата в відставці, якому свого часу начальство закинуло, що він поводиться з бельгійцями «як негер». Можливо, кровопролиття породила колоніальна війна?
Крамер: Про це багато сперечаються впродовж останніх років. Колоніальні війни також були страхітливими. Але я сумніваюся, що вони породили одну культуру й безпосередньо визначила ті звірства, які побачив світ під час Першої та Другої світових воєн. До того ж, в період між 1914 та 1918 рр. було мало німецьких офіцерів, що пережили колоніальні конфлікти. В листах та щоденниках колонізацію згадують рідко. Одним словом: про неї мало думали німецькі солдати.
D. Z.: Це стосується й інших колоніальних націй?
Крамер: Так. Хоча, з іншого боку, для Британії та Франції колонії були дуже важливими місцями рекрутації. Лише на французькому боці воювало півмільйона солдатів із колоній.
D. Z.: Отже, Європа втягнула в війну цілий світ?
Леонард: Так. Хоча якраз неєвропейським націям війна була потрібною, щоби збільшити свій вплив. Японія хотіла присвоїти всі території німецького панування на Далекому Сході й у зоні Панамського каналу. Для британських домініонів – Австралії та Нової Зеландії – війна стала можливістю довести свою самостійність.
D. Z.: Війна як засіб емансипації?
Леонард: Як механізм сподівання на емансипацію. Багато народів вірили, що участю у битвах гарантуватимуть собі місце за столом переговорів. Тому 1917 року численні південноамериканські країни вступили в боротьбу.
D. Z.: І в міфі про Пандору надії відведена роль. Вона була на дні, під всіма лихами та бідами, й не могла втекти, доки накривку скриньки не опустять. Песимістична картина.
Леонард: Сподівання, які пробудила війна, були двоякими. Добрий приклад – Китай. З XIX століття його принижували Захід і Японія. У період війни Китайська Республіка відправила 140 тисяч некваліфікованих робітників до Франції на робіт у тилу. Тоді сподівалися, що завдяки активній співучасті народиться світова відкритість. Не судилося. Але для багатьох китайців перебування на території Європи стало неоціненним досвідом. Вони побачили новітні прилади, зайнятих на роботі жінок. Чимало повернулося з бажанням впроваджувати інновації в себе на Батьківщині.
D. Z.: Чи свідомо підживлювали європейські учасники війні такі надії? Це їм допомагало здобути партнерів?
Леонард: Звичайно. Подекуди вони самі заганяли себе в протиріччя, які після 1918 року перетворилися на величезні проблеми. Наприклад, британський уряд надавав неймовірних обіцянок арабам на Близькому Сході та сіоністам.
Крамер: Очікування, пов’язані з війною, вилилися й у рух за громадянські та політичні права в США. Багато чорних американців 1917 року взялося за зброю з надією, що така боротьба покладе край расовій дискримінації.
Леонард: У тій же мірі, що й бажання до емансипації, в США виріс і расизм: ку-клукс-клан 1919 року зміг за короткий час набрати 100 тисяч нових членів. І чим впевненішими ставали чорні, тим більшою загрозою їх вважали. Тобто, війна була «revolution of rising expectations», революцією зростаючих очікувань.
D. Z.: Чи стосується це жінок?
Леонард: Якраз жінки – добрий приклад, він демонструє, що багато сподівань на емансипацію не здійснилися. У Франції післявоєнна політика стала традиційнішою, ніж до 1914 року. Жінкам нав’язували роль дружини й матері – так держава намагалася підвищити рівень народжуваності. Право голосу для жінок не є досягненням війни. Його 1918 року ввели в низці країн, які пережили зміну системи. Першопрохідцями були країни, не задіяні у воєнних діях, зокрема, Норвегія (тут жінки отримали право голосу 1913 року). Постійно наголошують на тому, що в період Першої світової мало місце вибухоподібне зростання рівня жіночої зайнятості.
D. Z.: Але ж воно було.
Леонард: Не в таких розмірах, як вважали тривалий час. Визначальним чинником цього процесу стало зрушення всередині структури жіночої праці: жінки, які раніше працювали покоївками, перейшли на заводи оборонної промисловості, багато сільських робітниць приїхало до міста. Ці зміни не мали довгострокових наслідків.
D. Z.: Зрештою, війна не знала переможців, всі зазнали поразки. Переможцем стала сама війна, – так написали Ви на сторінках книги. Чи це не перебільшення? Зрештою, після 1918 року Європа розкололася на звитяжців і невдах.
Леонард: Принципом війни стало її ототожнення з механізмом перебудови. До неї ставилися інакше, ніж сьогодні, тоді не хотіли тривожитися з приводу встановленням хиткого миру. Звичайно, були нації, що реалізували право на самовизначення, зокрема, Польща – 1919 року, після десятиліть поділу, вона знову відродила державність. Але навіть держави-переможці дуже швидко відчули розчарування. Для прикладу Франція. Попри те, що з 1918 року вона відновила владу над Ельзасом і Лотарингією, мусила постійно зважати на те, що поруч Німеччина залишається сильною державою. Французи весь час намагалися відгородитися муром від небезпеки.
Крамер: Діагноз, що перемогла війна, загалом правильний. Великі сподівання на початок Першої світової, за словами британського автора Г.Ґ.Велса, полягали в впевненості, що вона стане «the war to end war», війною, яка покладе кінець війні. Розвінчання цієї ілюзії породило найбільше розчарувань.
D. Z.: Як це стало видно 1939 року.
Леонард: Не тоді вперше! У багатьох місцях Земної кулі 1918 року тривало насильство: в Туреччині, Східній Європі, Ірландії, на Середньому Сході, в Кореї, Японії.
D. Z.: Перша світова – війна, що не мала кінця?
Леонард: В певному сенсі так, адже вона відкрила епоху жорстокості, що тривала до 1945 року. Лише тоді можна було знову відмежуватися від війни, бо зрештою врівноважився страх обох нових супердержав, породжених Першою світовою війною: Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки.
D. Z.: Сьогодні, по закінченню Холодної війни, побоюються, що знову може дійти до катастрофи, адже в Європі – криза, й амбітний Китай нарощує могутність. Ці страхи обґрунтовані?
Крамер: Футурологія вдається історикам не ліпше, ніж усім іншим. Як політично свідомий громадянин я можу зробити свій прогноз: воєнною сутичкою в Європі ще й не пахне, хоч на економічні збої та страхи людей потрібно зважати. Китай, безперечно, має владно-політичні амбіції, але наразі про війну не йдеться. Швидше йдеться про небезпеку, що в конфліктах на територіях російської периферії Кремля (як це вже сталося) вдадуться до насильства.
Леонард: Я також скептично ставлюся до пророцтв істориків. Передусім тоді, коли вони з дискусії про відповідальність за війну 1914 року намагаються виліпити політичні аргументи сучасності. Нинішня ситуація в Азії та Європі – зовсім інакша, ніж 100 років тому. Відрізняється вона наявністю розуміння того, що таке велика війна. Пори те, ми не маємо права сприймати мир в Європі як щось само собою зрозуміле, ми повинні називати його досягненням, яке постійно потребує захисту.
Розмовляли Крістіан Штаас та Фолькер Ульріх.
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Оригінал за посиланням http://www.zeit.de
04.07.2014