Пінська конґреґація і теперішні закони про Православну Церкву.
І.
Декрет про положення Православної Церви є наче довершенням справи, яку започаткував 8 років тому гомінкий у свому часі декрет президента про скликання Собору Православої Церкви. Тоді між іншим згадували про пінську Конґреґацію з 1791 р., бо нова Польща хотіла навязати нитку своєї історичної традиції та наче продовжувати діло старої Польщі. Цікаво бодай побіжно розглянути, як виконав заповіт минулого новий закон про положення Православної Церкви, і для того слід порівняти теперішній декрет з постановами Пінської Конґреґації з 1791 р.
Треба відразу сказати, що ці два закони дуже ріжняться своїм змістом. Тут замітна ріжниця віків з їх відмінною структурою державного і спільного життя. Справа відношення держави до Церкви, що творить головний зміст новітнього закону, зовсім не цікавила законодавців давньої Польщі. Православна Церква у старовину не була така звязана у своїй внутрішній діяльности державою, як це бачимо у новітніх часах. Вмішування держави у всі комірки життя, це знак теперішнього часу, який доречі не свідчить про поступ людства. Тому нема у постановах Пінської Конґреґації приписів, що призначення приміщення та звільнення священиків, скликання деканальннх чи епархіяльних зборів роблять залежними від адміністраційної влади, так як це роблять нині декрети. У старовину Церква зазнавала більшої свободи, тому, що держава попросту не вмішувалась у того роду справи. Не значить це очевидно, що Церква тоді тішилась повною свободою та процвітала. Церкві іноді бувало дуже тяжко; православних переслідували та не визнавали за ними прав, нпр., щоб мати власну ієрархію, обкладали церкви великими податками тощо. Але тодішні часи не знали ще такої великої контролі держави. Ось чому нинішній декрет про взаємини між Церквою і державою не має відповідних для себе постанов в ухвалах Пінської Конґреґації. Через те Пінську Конґреґацію радше можна порівнювати зі Статутом про внутрішній устрій Православної Церкви, ніж із декретом.
Тільки в одному пункті сходяться між собою новий декрет і постанова Пінської Конґреґації — a саме у справі автокефалії Православної Церкви. Один і другий закон постановляють, що Православна Церква орґанізаційно та канонічно-правно не залежить від будьякої іншої Православної Церкви поза межами польської держави. У давній Польщі, щоб осягнути цю незалежність, треба було признати Церкву як правну особу та надати їй орґанізаційні форми, у тому і власну ієрархію. Це і робить Пінська Конґреґація. Попередній досвід навчив, що наскільки не давати Церкві власної ієрарxiї, то доведеться миритися з тим, що потреби православних будуть заспокоювати священники, висвячені поза кордонами держави чи то у Валахії чи переяславським епископом або київським митрополитом, які жили в російській державі. Не диво теж, що такі священники, знаходячи для себе моральний підтрим у таких позакордонних чинниках, були з ними духово звязані. Тому могло статися, що священники поминали в церквах за богослуженням особи з царського російського дому і навіть на першому місці перед польським королем. Палиця завжди має два кінці. Очевидно, що коли Пінська Конґреґація створювала для Церкви власну ієрархію, то тимсамим вже рвався звязок між місцевим духовенством і позакордонними епископськими центрами. Але цього ще було мало, щоб узагалі очі православних перестали звертатись за поміччю на схід до єдиновірної Москви. Справжня автокефалія для свого зміцнення вимагала, щоб серед православної маси у Польщі панувало вдоволення своєю долею та положенням своєї Церкви. А для цього у свою чергу треба було дати Православній Церкві повну внутрішню самоуправу, а далі прихильно ставитись до всіх потреб Церкви.
[Діло, 21.06.1939]
ІІ.
Пінська Конґреґація пішла по цій лінії та впровадила широкий соборний устрій у життя Церкви. Щоб краще зрозуміти характер того устрою, що його створювала Пінська Конґреґація, треба тямити, що у тих часах ще істнувало кріпацтво, і тому церковний устрій поневолі треба було пристосувати до тодішнього соціяльно-політичного ладу. Тому у постановах Конґреґації нема мови про парохію, бо парохіяни були кріпаками. Про те роля світського свобідного елєменту у житті Прав. Церкви була величезна. У всіх церковних орґанах світські особи займали рівнорядне становище з духовенством. Ідею рівнорядности світських і духовних осіб провели точно. Це перша риса того устрою, що його вводила Пінська Конґреґація. Друга, ще важніша його риса, це було те, що у церковному устрою справді здійснили засаду самоуправи церковного громадянства та духовенства. Всі орґани церковного управління визначувалися з вибору. А тими орґанами були: 1) деканальний уряд, що складався з декана, його заступника, 2 членів від духовенства і 2 членів (асесора і писаря) зі світських осіб, 2) єпархіяльна консисторія, що складалася у половині зі світських і духовних осіб, 3) головне консисторія з 12 членів, а саме: 3 — репрезентантів черців, 3 представників духовенства, 3 представників шляхти і 3 представників міщанства.
Всі члени цих орґанів були вибрані відповідними конгреґаціями, себто деканальною, єпархіальною тa ґенеральною, на 4 роки. Самі ці конґреґації теж повставали виборчо і теж складались зі світських і духовних осіб по половині. Найвища конґреґація, себто ґенеральна, яка складалася з делєґатів по 8 єпархіяльних конґреґацій, творила національний собор. Це був найвищий орган Церкви, він збірався автоматично що 4 роки, вибирав архиєпископа і 3 єпископів, вибирав членів головної консисторії та був найвищою судовою та апеляційною інстанцією Церкви. Справи віри і обряду на цьому соборі рішались одними духовними особами. Архиєпископ і три єпископи творили вищу єрархію та правили Церквою при помочі консисторій та конґреґацій. Як бачимо, засада соборно-правности була у цілій повноті здійснена у церковному устрою, який уводила Пінська Конґреґація.
З цим устроєм цікаво буде порівняти теперішній лад Православної Церкви на підставі нового декрету про положення Церкви та нового її внутрішнього статуту. Ріжниці значні; та вони дуже характеристичні. Правда найвищим органом Церкви і нині є начебто Собор. Але цей Собор збирається невідомо коли та не з самого права. Його скликає митрополит на підставі декрету ("орендзя") президента, себто скликання Собору узалежнене від митрополита і від урядових чинників. Програми праць Собору теж узгіднюють з урядом, а щодо законодатної ініціятиви членів Собору, то вона дуже утруднена, бо треба не менше 20 підписів членів Собору, щоб зголосити внески до президії Собору. Далі, над Собором подекуди вище стоїть Собор єпископів, бо єпископи, члени Собору, мають право і обовязок розглянути, чи постанови собору щодо віри і канонічних справ згідні зi cв. Письмом та канонами. Рішення єпископів у таких справах остаточне, хочби Собор і другий paз підтримав свою першу постанову. А найважніша річ — у церковному устрою створено інституцію, якої не знала Пінська Конґреґація, — це Собор єпископів з його виконним орґаном Синодом. Коли ознайомитись з компетенцією Собору єпископів, то відразу кидається в очі, що властиво на Собор єпископів перенесено всі права і повновласть Собору. Побіч Собору єпископів уже нема місця для Собору: він зайвий і непотрібний. Цей Собор єпископів складається з усіх правлячих єпископів (пятьох) і скликають його щонайменше раз на рік. Його виконним орґаном є Св. Синод, що в йoгo склад входять: митрополит як предсідник, військовий єпископ і два єпископи по вибору Собору єпископів. Св. Синод збирається у міру потреби, не менше два рази на рік. Собор єпископів і св. Синод це орґани, що реґулюють справи, які переходять обсяг прав єпархіяльних єпископів. А засадничо править єпархією єпископ. Правда, при єпископі істнує консисторія та відбуваються раз на рік єпархіяльні збори духовенства і світських. Але роля консисторій помічна і другорядна; рішення консисторії затверджує єпископ; він же має право звільнювати членів консисторії, хоч правда лише з канонічних оглядів. Треба додати, що і світська влада має право вимагати звільнення членів консисторії вже з політичних причин і тоді єпископ безсильний в їx обороні. У таких умовинах не має надто великої вартости постанова, що членів консисторії вибирають єпархіяльні збори, тимбільше, що єпархіяльні збори не мають повної свободи у виборі Членів консисторії (4 духовних і 1 світського) можна вибрати лише з числа кандидатів (подвійного), яких попередньо апробує єпископ та уряд. Щодо єпархіяльннх зборів, то їх роля ще менша. Поза вибором членів консисторії на 5 років єпархіяльні збори головно займаються фінансово-господарськими справами, передовсім затвердженням єпархіяльного буджету. Інші справи, як добродійна діяльність Церкви або справа реліґійної освіти та видавництв, теж у значній мірі зводяться до питання про матеріяльні засоби. Крім того, з природи речі не так уже багато може зробити тіло, що збирається раз у рік, хочби воно засідало і 2—3 дні. Треба ще додати, що рішення єпархіяльних зборів затверджує єпископ; з другого боку, ініціятива для членів зборів значно утруднена, бо для зголошення внесків треба підписів 10 членів зборів, і ті внески треба зголошувати ще тиждень перед початком засідань, а підчас самих зборів пропозиція може увійти на денний порядок лише за згодою більшости зборів. Іншого роду обмеження творить постанова, що членів єпархіяльних зборів вибирають не щорічно, але раз на 5 років, при тому не можуть бути делєґатами на єпархіяльні збори особи, що не скінчили 35 р. життя, або які знаходяться під слідством за ганебні та політичні переступства. Як бачимо, практичний вплив єпархіяльних зборів і громадянства на життя Церкви невеликий. Тому якесь дивне вражіння викликає постанова статуту, що при виборах делєґатів на єпархіяльні збори число світських членів має бути вдвоє більше від числа представників духовенства. Ця постанова, що має посмак де-що демаґоґічний, не сповнює суттєвого характеру церковного устрою так, як його встановляють зовнішній (декрет) та внутрішній статут Церкви. На підставі внутрішнього статуту цей устрій можна назвати єпископальним, бо він властиво тільки єпископам дає повноту влади у Церкві. Але одночасно другий закон (декрет) зовсім узалежнює цих єпископів від урядових чинників. Між тими явищами очевидно є причиновий звязок, бo правдивий-соборний устрій сам собою унезалежнював би Церкву від впливу світської влади. Пінська конґреґація тому і надавала Православній Церкві правдивий соборний устрій, що тоді не було того роду інґеренції державної влади у внутрішнє життя Церкви, як бачимо нині. Сучасний закон пішов зовсім по протилежній лінії, і тому він нівчому не нагадує Пінської Конґреґації.
Отже нова Польща не сповнила заповіту старої Польщі.
[Діло, 28.06.1939]
28.06.1939