Розпитував Маркіян. Відповідав Тарас. Обоє – Прохаськи
Самоспогади і самоаналіз, міркування про себе
— це одне з найкращих занять,
яке може мати людина
Логіка цієї розмови опирається на три пункти: по-перше, знання про світ від давніх часів і до тепер все більше розгалужувалося. Врешті, одна наука вивчає абрикоси, а інша — абрикосові кісточки. По-друге, світ та людство абсолютно наповнені речами, які між собою нерозривно пов’язані. Спроба пошуку зв’язків є тією цілісною наукою. По-третє, кожна людина має свій шлях, зумовлений численними комбінаціями причин, факторів та виборів. Тут теж все з усім пов’язане. Ніколи не відомо, що стане причиною чого, що буде зафіксовано тепер чи вивчено або описано колись. І важливу роль у всьому цьому відіграє література.
– Моїми улюбленими шкільними предметами, сину, були біологія і географія. Але найулюбленішою була фізкультура, бо можна самому читати, вчитися, а фізкультура як наука відкрила мені погляд на зовсім новий світ: не просто бігати, скакати, котитися, занурюватися у воду, а от власне поняття дисципліни фізична культура.
У фізиці мені дуже подобалися теми, коли йшлося про найголовніші закони природи. Тут вивчати закони природи краще, ніж на біології, бо біологія від початку була диференційована і дуже відірвана від реальності. У радянській школі вона була однією із найкатастрофічніших дисциплін, у сенсі її подання. Біологія не вчила про життя, а перетворювала все на мертву систематику, яка не дає уявлення про життя чи про природу. І мені завжди бракувало у школі комплексного підходу, щоб не розкладати на дрібні поняття, розкидані у різних предметах; бракувало цілісного уявлення, зробленого про, скажімо, екологію у найширшому значенні. Або про Землю, про планету. Чи про мову: не німецька, українська, російська, правила, граматика, орфографія, а просто у тому великому сенсі лінгвістика чи мовознавство, звісно дитяче. Тож люди, які вчилися у радянській школі, знають багато всяких потрібних і непотрібних речей, але вони не знають, що таке планета Земля, Всесвіт, живе життя, зрештою, що таке філософія, історія. У школі на початках повинна бути глобалістика в підході до навчання, щоб показати як усе з усім пов’язано і як його не можливо поділити на дисципліни. І вже потім можна вдосконалюватися в якомусь вузькому фахові. Зрештою, останнім часом найбільше книжок продається такого типу: “Ножі та мечі всіх часів і народів” або “Енциклопедія антикваріату”, або “Коти”, або “Коні”. У цих альбомах та книжках є обов’язковими такі розділи, як “Коти у мистецтві” й “Коти у ментальній історії”, і навіть про забобони, пов’язані із котами. На такому самому рівні, як котяча паразитологія чи харчування котів. Усе це має одну вагу. Неможливо відділити одне від іншого, воно усе співіснує, і отак воно би мало подаватися.
Зрештою, все існує завжди. У кожен період часу існують усі можливі вияви людськості і не людськості. Інша справа, що є домінантним у певний період часу. Крім того, є ще інше: які речі є зафіксовані. Тому що не завжди в одному періоді й місці ті речі, які домінують у фіксації, домінували насправді... Крім того, є ще часова трансформація. На що із зафіксованого колись ми звертаємо увагу тепер? Скажімо, є люди, які реставрують зброю. Для них історія меча чи шаблі є визначальною у всьому тому, що було. Хтось інший дивиться на якісь інші речі. Тому все через усе можна показати.
Колись записував різні рефлексії, певні думки. Але з часом виявилося, що все це стає частиною внутрішнього світу й незаперечного досвіду. Тобто досить тільки повернутися до тези, і ти будеш собі думати у відповідному руслі. Тоді порядок слів немає значення. Тому я перестав записувати якісь фрази, речення, думки, формулювання. Я побачив, що важливо не щось пам’ятати, а пам’ятати, що ЩОСЬ треба пам’ятати. Бо з часом забуваєш не деталі, а що щось таке взагалі було. І от нагадування, що щось таке було — цього достатньо для нотатника. Тоді нагадаються і деталі.
Продовжуючи думку про те, що все зі всім співіснує: через піщинку можна робити уявлення про пустелю.
– Ти пишеш про людей, які тобі цікаві, але Ти їх не хвалиш. Із Твого тексту можна дізнатися і про їх вади. Ти нікого не ідеалізуєш.
– Бо саме з таких людей складається людство. Це просто прийняття інших. Без намагання робити їм докори. Скажімо, навіть з огляду на останній іконостас, так звану Небесну сотню. Ніхто не думає про те, що для кожного із тих людей це був одним із їхніх вчинків, виборів. Вони не йшли туди, щоби перетворитися на Небесну сотню. Я не кажу, що ця людина робила щось погане, але вона робила різне, і шляхи, які привели усіх цих людей, були різні. Колись була така найважливіша радянська глорифікація Олександра Матросова — це був герой, що пожертвував своїм життям. У радянські часи була абсолютна героїзація. Таке враження, що ціле своє життя від народження цей чоловік ішов до того, щоби заглушити своїм грудьми ворожий кулемет. Потім, коли почали руйнуватися радянські міфи, було зворотнє: почали казати, що, по-перше, він був штрафником, по-друге, ззаду стояв заградітєльний батальйон. По-третє, у них не було патронів. Таким чином, ніякий він не герой, його просто все змусило. А правда є десь у іншому місці: у той момент він зробив так. І що його привело до того — немає значення. Багатозначність усіх вчинків, усього шляху не повинна припускати того, що “усе своє життя він ішов до цього” або навпаки: “усе своє життя... він комах спалював, мурашок, і потім нарешті вбив когось”.
– Як тоді говорити про людські чесноти і, зокрема, вади?
– Ця проблема близько пов’язана з медичною етикою, яка є дивовижним перехрещенням філософії, теології, природознавства і соціології, і ще чогось. Як оцінювати хворобу, як про неї говорити, як говорити про фізіологію, про фізіологічні зміни, як їх оцінювати та сприймати? Чи людина, яка хвора на грип, рак чи сифіліс, має про це знати, думати, говорити, дізнаватися, і як має співжити із хворобою? Є багато питань. Таке ж із ментальністю, з психологією груп, націй. Хвороби — це нормальний стан будь-якого організму. Але невідомо, чому одні хвороби возвишають і піднімають, а про інші — не прийнято говорити, бо то щось не таке. У соціумі є так само: про деякі збочення говориться, як про Божий дар і аргумент, що ми бідолашні й заслуговуємо безкоштовного інсуліну, а про деякі не прийнято говорити, бо то чогось не файно. Але насправді файних і не файних хворіб нема. Єдиний спосіб полегшити страждання — якщо ти хочеш їх полегшити — знати про причини і механізми страждань.
Треба знати про себе. І потрібно не казати: “нє, нє, нє, всьо добре”, а прислухатися до зоології громади і виявляти хворобливі речі й не боятися діагнозу, відкрито його сприймати і вже тоді якось із цим жити. Ось наприклад, із цією медичною етикою: у нас досі поширено таке, як не говоріння правди хворому.
Хворий має знати правду, і якщо він не витримує цієї правди, то це його спосіб. У публіцистичних текстах ми дуже часто звертаємо увагу на те, що треба підбадьорювати. А от як підбадьорювати, щоб не кинути у безодню песимізму? Насправді, це вже є діагнозом: чому бути песимістом, якщо у тебе щось не так? Притому, щось одне не так. Якщо щось інше не так — то ти мученик.
– А що в нашім суспільстві є отим “не так”?
Я би сказав, що на цей момент, це дитинність і недорослість. Бракує зрілості, щоби прийняти себе такими, якими ми є, і визначити, чи ти хочеш з цим щось робити. Якщо не хочеш, то треба про це сказати: “так, я краду”.
Це і є зрілість. Прийняття себе. Не нормальним є, коли всі щось крадуть, але кажуть, що красти погано, і було би дуже добре, щоб ніхто ні в кого ніщо не крав. “І то що я вкрав — то я насправді не так вже й дуже вкрав, бо, по-перше, мені дуже треба, а, по-друге, я вкрав у тих, хто поганий, а, по-третє, це ще останній раз, а потім почну все по-нормальному. Бо просто були такі обставини, що треба було вкрасти чи щось таке зробити”. І коли це хтось робить і не вважає, що він злодій, то це є ознака незрілості.
– Як література може розкривати проблеми вибору, шляху, пов’язаності, фіксації, різноманіття?..
– Розповім про Бруно Шульца. По-перше, він є для мене одним із взірцевих письменників, бо він поводиться з мовою так, як він поводиться: значення має не кількість сказаного, а інтонація і спосіб, як казати. Екзистенціалісти говорили про те, що у виборі показана можливість вибору для цілого людства. І так, як писав Бруно Шульц — досить було однієї сторінки, щоб його цінувати, бо вони рівнозначні за силою чи значенням показаного вибору. Ну а друге: у тексті про Бруно Шульца — навіть якщо по ньому не видно — хотів сказати про те, що є певні розклади, які укладаються у якусь долю... Насправді, Бруно Шульца могло би не бути, тобто його би тепер ніхто не знав, якби не певні випадкові і невипадкові речі.
– Але так зі всіма...
– О. І то є те, про що я хотів сказати. Є безконечна кількість виборів і безконечна кількість осіб, які ті вибори роблять. І кожен той вибір є безцінним взірцем для цілого людства. І таких було дуже і дуже багато, але більшість з них пропадає... а завдяки певним розкладам Бруно Шульц виринув... І я не кажу, що він не вартий того, просто кажу, що таких шляхів, таких, як Бруно Шульц, було ще дуже багато. Для мене одним із найбільших потрясінь було те, що автор книги про єврейські громади Станіслава, який писав це у 1937 році, називав кільканадцять всесвітньо відомих станіславських жидівських письменників. Це був просто цілий континент. І автор не сумнівався, що той чи цей, що живе у Станіславі, і якого читають у Познані, в Сулавках, у Вільнюсі, в Амстердамі і всюди в Європі, де, принаймні, є жиди, що це такі особи, що ну просто. Але пройшло кілька років, і, по-перше, не стало цих людей, по-друге, не стало цілої європейської мережі, по-третє, для тих, хто лишився у Станиславі — то взагалі порожнє місце. Але ж це, насправді, вартує того, щоб згадати чи знати такий сюжет. І Бруно Шульц — це винагорода тому світові за те, що він затопився. Шульц є найважливіший не просто як якийсь геній, самородок, персона, а він є нагадування про те, що таких було ще дуже багато. Це так само, як з тим Олександром Матросовим. Він просто один із цілого полку, який тоді потрапив на кулемет. А міг потрапити хтось інший.
Різність є для мене одним із найголовніших способів бачення того, що відбувається. Але я дуже давно зрозумів, що те, що я собі уявляю про літературу, і те, що я пишу — є різні речі. Тобто я поки що ще не писав по-справжньому так, як би я хотів писати. Це є проба якогось такого дрібного впливу. Для мене є важливіше просто сказати про те, що є багато різних сюжетів, ніж просто ґрунтовно розказати один. Я думаю, що є ще кілька речей, які я не сказав.
І сподіваюся, що скажу. Але я знаю таку важливу річ, що насправді якогось такого обов’язку нема. Коли хтось — скажу найбільш гостро — помирає молодим, то говорити, що “о-йо-йой, скільки він всього не зробив” є нонсенсом, абсурдом. Так само про письменників і літераторів — це недоречно. Тому що кожен робить стільки, скільки може, на що він здатний. І те, що він не зробив — то немає значення. Тобто усі не зробили однаково багато. І усі ці жалі — це не чесний і неправильний підхід стосовно тої людини, яка припинила бути. Бо воно нічого не мала ще зробити — вона зробила то, що вона зробила. А серед своїх текстів найважливішим з тих можливостей, які мені вдалося показати, вважаю другу частину, окремий розділ у “Довкола озера”, де є перелік різних словосполучень.
Такого, про що би хотів ще сказати, є багато, але, наприклад, — я на це вже натякав — про таку версію чи теорію, що ми всі живемо заради великого ґенетичного тексту. Тобто є така супервартість, суперцінність, як світовий ґеном. Це, насправді, є текстом Божим. І кожне наше життя є вже безцінним хоча би тому, що ми вписуємося у цей великий світовий ґеном. Насправді, ми можемо взагалі нічого не робити. Але те, що ми взяли участь своїм життям у писанні цього світового вияву усяких ознак, можливостей і цих всіх складнющих ґенетичних рекомбінацій, воно уже є достатнім для того, щоби не шкодувати, що прожив якось не так. Ми всі є виявами якоїсь певної записки, якогось запису. Відтак ґенетика робить суперечку між матеріалізмом та ідеалізмом абсурдною. Бо ґенетика — це втілений текст. Це вже може бути сенсом для того, щоб стати фрагментом цього великого тексту Божого.
знимка Наталі Голомідової