Внаслідок європейських виборів стався бурхливий прорив популістів, вороже налаштованих до євро і до ЄУ; тим часом Сполучені Штати непомітно усуваються від ліберального та демократичного лідерства
Правдою, мимо того, що на перший погляд традиційні партії – народники та соціалісти – перемогли на виборах до Європейського парламенту, є те, що і ті, і ті втратили мільйони голосів, і що центральним фактом цих виборів є бурхливий прорив майже у всій Європі ультраправих чи ультралівих партій, вороже налаштованих до євро та Європейської Унії, які вони хочуть знищити – аби відновити старі країни, закрити кордони для імміграції та безсоромно проголошувати свою ксенофобію, свій націоналізм, свою антидемократичну приналежність та свій расизм. Те, що між ними існують відтінки та відмінності, не приховує загальної тенденції в поточній політиці, яка донині здавалася марґінальною та міноритарною і яка у цих виборчих перегонах продемонструвала вражаюче зростання.
Найбільш символічними є приклади Франції та Великої Британії. Національний фронт Марін Ле Пен, який ще кілька років тому був екстраваґантною політичною групкою, нині став основною французькою політичною партією – раніше у нього не було жодного єродепутата, тепер він має 24, а UKIP, Партія незалежності Сполученого Королівства, розгромивши консерваторів та лейбористів, перетворилася на найпопулярніше політичне формування демократичного походження. Обидві організації є відвертими ворогами європейського проекту і хочуть його поховати, водночас покінчивши зі спільною валютою і піднявши неприступні бар’єри для імміграції, на яку вони покладають вину за зубожіння, безробіття та зростання рівня злочинності у всій західній Європі. Крайня правиця тріумфує також у Данії, в Австрії єврофоби з FPÖ набрали 20%, в Греції антиєвропейськи налаштована ультраліва СІРІЗА перемогла на виборах, а неонацистська партія Золотий світанок (10% голосів) відсилає трьох депутатів у Європейський парламент. Подібні катастрофи, хоча з дещо меншими відсотками, мають місце в Угорщині, Фінляндії, Польщі та інших європейських країнах, де популізм та націоналізм також нарощують свою виборчу силу.
Деякі коментатори втішають себе, стверджуючи, що ці результати є свідченням голосування в стані розлючення, короткочасним протестом, а не ідеологічною трансформацією старого континенту. Та оскільки немає сумніву, що криза, яка призвела до високого рівня безробіття та падіння рівня життя, триватиме ще кілька років, все вказує на те, що політичний переворот, що його засвідчують ці вибори, не є минущим, ймовірно, він триватиме і, можливо, посилиться. Якими будуть наслідки? Найочевиднішим є той, що європейська інтеграція якщо й не загальмується повністю, стане значно повільнішою, аніж передбачалося, і майже безсумнівним є те, що будуть розмикання між країнами-членами, починаючи з британців, і це видається вже необоротним. І Європейська Унія, якій дошкулятимуть щораз потужніші антисистемні рухи, які діятимуть в її лоні як п’ята колона, робитиметься щораз більш роз’єднаною, її потрясатимуть кризи, невдала політика і постійні протести, які рано чи пізно можуть її поховати. Таким чином найбільш амбіційний міжнародний демократичний проект зазнає краху, і Європа збурених країн дивним чином повернеться до екстремізмів та пароксизмів, які призвели до страхітливої різанини Другої світової війни. Та навіть якщо не дійде до катаклізму війни, її економічний та політичний занепад залишатиметься неминучим – у недремній тіні нової (і старої) російської імперії.
У той самий час, коли я дізнавався про результати європейських виборів, я читав в останньому номері The American Interest, журналу, яким керує Френсіс Фукуяма, чудове дослідження під назвою America self-contained? (яку можна перекласти "Зосереджена на собі Америка?"), в якому десяток видатних американських аналітиків різного спрямування аналізують зовнішню політику уряду президента Обами. Збіги кидаються у вічі. Не тому, що в Сполучених Штатах відбувся прорив націоналістичного та профашистського популізму, який може покінчити з Європою, а тому, що у дуже відмінний спосіб країна, яка досі брала на себе роль лідера ліберального та демократичного Заходу, непомітно поступово позбувалася такої відповідальності, аби без травм та ностальгії зосередитися на внутрішній політиці, щораз менш пов’язаній із зовнішнім світом, приймаючи у нинішньому глобалізованому світі статус країни, яка не має впливу.
Щодо причин цього «занепаду» думки критиків розходяться, однак всі погоджуються, що цей занепад відображається в зовнішній політиці, в якій Обама – при однозначній допомозі більшої частини громадськості – систематично уникає брати на себе міжнародну відповідальність: вивід військ спочатку з Іраку, а тепер з Афганістану після двох явних провалів, оскільки в обох країнах найбільш фанатичний та деструктивний ісламізм продовжує діяти по-своєму і заповнювати вулиці трупами. З іншого боку, уряд Сполучених Штатів дозволив Росії та Китаєві розгромити себе у мирний спосіб, коли пригрозив ввести війська у Сирію, аби покласти край бомбардуванню отруйними газами цивільного населення з боку уряду Асада, і не лише не зробив цього, але й без протестів дозволив, аби ці дві наддержави продовжували постачати смертоносною зброєю корумповану диктатуру. Навіть Ізраїль дозволив собі розкіш принизити відкритим саботажем американський уряд, коли останній – через зусилля державного секретаря Керрі – намагався знову відродити переговори з палестинцями.
Згідно з дослідженням The American Interest ніщо із цього не є випадковим і не може приписуватися виключно урядові Обами. Радше йдеться про тенденцію, яка зародилася дуже давно і яка – хоча й була прихованою та непомітною тривалий час – внаслідок фінансової кризи, що настільки сильно вдарила по американському народові, знайшла нагоду зрости і проявитися при допомозі уряду, який наважився її матеріалізувати. Хоча ідея про те, аби Сполучені Штати сконцентрувалися на вирішенні власних проблем і задля того, аби пришвидшити економічний розвиток і повернути своєму суспільству той високий рівень життя, якого було досягнуто в минулому, відмовилися від лідируючої ролі на Заході і від втручання у справи, які напряму їх не стосуються і не становлять негайної загрози їх безпеці, є об’єктом критики в середовищі еліти та республіканської опозиції, вона має дуже велику підтримку народу, пересічних чоловіків та жінок, переконаних у тому, що Сполучені Штати повинні перестати жертвувати собою заради «інших», вв’язуючись у дуже дорогі війни, в яких вони марнують свої ресурси і жертвують своєю молоддю, в той час як роботи стає все менше і для звичайних громадян життя стає все важчим. Один з нарисів дослідження показує, як кожне суттєве урізання військових видатків, зроблене Обамою, отримувало вражаючу підтримку громадян.
Які висновки можна зробити з усього цього? Першим є той, що світ змінився вже набагато більше, аніж ми думали, і що занепад Заходу, який так часто в історії прогнозували пророчі інтелектуали, любителі катастроф, нарешті став реальністю наших днів. В якому значенні занепад? Передусім, у керівній ролі, ролі авангарду, яку відігравали Європа і Сполучені Штати у недавньому і давнішому минулому у багатьох хороших і деяких поганих речах. Динаміка історії зароджується вже не лише там, але й в інших регіонах та країнах, які поступово нав’язують свої моделі, практики, методи решті світу. Ця децентралізація політичної гегемонії не була б поганою, якби – як думав Френсіс Фукуяма після падіння Берлінського муру – ліберальна демократія поширилася по цілому світові, назавжди викорінивши авторитарну традицію. На жаль, цього не сталося, а радше навпаки. Нові форми авторитаризму, як ті, що представлені Росією та Китаєм наших днів, прийшли на зміну старим, і радше відступати і повсюди скорочуватися починає демократія, ослаблена троянськими конями, які почали просочуватися у те, що ми вважали цитаделями свободи.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Decadencia de Occidente
El País, 1.06.2014
Зреферувала Галина Грабовська
09.06.2014