«...але найвидатнішою подією цього часу був приїзд у столицю африканського трагіка Айри Олдріджа. Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити в театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений "собакам і неграм", найнявся в лакеї до актора, – другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини і розуміли один одного», – читаємо в спогадах Катерини Толстої-Юнге, дочки Федора Толстого, російського художника та модельєра, графа, котрий долучився до справи викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Цю зустріч у форматі вистави спробувала відтворити мистецька група «Yara» з Нью-Йорка і керівник цієї групи та авторка ідеї Вірляна Ткач:
«Мене не так цікавило представити достовірну біографію Олдріджа, але змоделювати ту зустріч, подивитися на те, про що вони могли говорити між собою. Я завжди виходжу з ситуації, яку маю – тексти, люди, можливості. Оскільки кобзар – топос Шевченківських творів, я дуже хотіла використати цю постать. Ми з Юліаном Китастим дуже давно співпрацюємо, ми, фактично, розпочали проект з ним, а тоді до нас приєднався Джеремі Тарді і я зрозуміла, що він би міг зіграти Олдріджа».
Вся вистава «Темна ніч, ясні зорі» побудована на паралелях між українською та афро-американською культурою, між українською та африканською музикою, між українською та англійською мовами. Глядачі мають унікальну можливість стати свідками тієї атмосфери, яка панувала в домі графа Федора Толстого і наче підслухати розмову обох – Олдріджа та Шевченка. Ключовим моментом вистави є портрет Олдріджа, який Шевченко забажав намалювати. Із спогадів також довідуємося, що робочий процес затягувався через непосидючість актора. Шевченко часто гнівався, коли Олдрідж не міг всидіти на місці: «Трагік серйозно сідав на приготовлене місце і сидів деякий час урочисто й тихо, але його жвава вдача не витримувала: він починав роботи гримаси, жартувати з нами, набирав комічно-переляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися». Олдрідж співав абсолютно незнані англомовні пісні, а Шевченко так заслуховувався ними, що мимоволі переставав малювати. В спогадах Катерини Толстої-Юнге читаємо: «Кожен портретний сеансі закінчувався тим, що двоє нових друзів співали народні пісні – один англійською, інший українською мовою, потім обидва – російською, поки Олдрідж не починав танцювати джигу та грати комедійні сценки. Все це викликало бурхливі оплески».
Цю звукову атмосферу акторам вдалося органічно передати, концептуально сплівши госпел та традиційну манеру українського кобзарського співу в супроводі бандури у виконанні Юліана Китастого. Музична лінія вистави заслуговує окремої уваги. Тексти пісень, які виконувалися у виставі, актори підбирали самостійно, виходячи з атмосфери і опираючись на концепцію: « Два гімни, які ми використовуємо у виставі – то з молитовника церкви з 1820-х років, в якій батько Олдріджа був священником», - розповідає Вірляна Ткач – «Ми знайшли оригінальні пісенники тих протестантських гімнів, і в них були два, написані в Англії, з 18-го століття, які співалися в афро-американських церквах. Вони нам підійшли до теми. Ми знайшли музику і слова. Авторство гімнів належить Ісааку Вотсу, це тексти "When i can read my title clear" та "My happy home"».
Остання пісня, «Jerusalem, my happy home», яка звучить на завершення вистави спершу англійською у виконанні Шони Такер, а потім доповнюється українською версією в дуеті з Миколою Шкарабаном, – це наче «три крапки», які луною зависають у просторі театру, наповненого явною тугою за домом і пориваннями Шевченка на Україну. Завершується вистава уривком-ретроспективою про те, що Шевченкові так і не вдалося побувати в Україні. З Айрою Олдріджем Шевченко також більше не зустрівся, той приїхав до Санкт-Петербурга вже по його смерті. У спогадах Катерини Толстої-Юнге читаємо про те, з яким захватом Шевченко описував Україну: «Одна хмара була на небосхилі Кобзаря: його тягло на дорогу йому Україну! Як часто говорив він мені про свою милу батьківщину, говорив так багато, так хороше! Він змальовував і степи з їхніми самотніми могилами, і хутірці, що потопали в черешневих садах, і старі верби, що схилялися над тихим Дніпром, і легкі довбанки, що ковзають по його поверхні, і київські кручі, і золотоглаві монастирі: "От би де нам пожити з вами, от де померти б!" І, слухаючи захоплену, поетичну мову, я полюбила незнайомий мені край».
Звукові текстури «зшиті» текстовим матеріалом, який актори підбирали в процесі репетицій: «У першу чергу ми використовуємо вірші Шевченка, які він написав у час знайомства з Олдріджем», - пояснює Вірляна Ткач - «Але він писав тоді мало, лише два вірші, то ми використовуємо вірші, які він писав на засланні. Завдяки переходу від одних до інших віршів ми змогли передати певний контраст настроїв. Ми вибирали ті тексти, які нам підходили і "лягали" в процесі репетицій». Цитати з Шекспіра, котрі декламує Джеремі Тарді, теж відібрані для вистави за певною концепцією, розповідає Вірляна: «Це уривки з ролей Олдріджа, він грав в ролях "Отелло", він грав Шейлока з "Венеційського купця", грав Макбета і Короля Ліра, але оскільки Макбет був заборонений в Росії, то ми не використовуємо тих текстів, лише з Короля Ліра і ще з одної знаної ролі Олдріджа з п’єси "The Padlock", в якій він грав Мундо. Наш вибір Шекспірових текстів базований на перечитаному матеріалі з чотирьох величезних книжок про Олдріджа».
На питання щодо того, як реагували самі актори на певні паралелі між Шевченком і Олдріджем, Вірляна Ткач відповіла: «Я не сідаю і не видумую нічого. Я приношу матеріал, але ми не використовуємо багато з того, що я приношу, зазвичай використовуємо те, що якимось чином "ліпиться" докупи. Дуже цікавий момент був, коли Джеремі і Шона приїхали сюди, побачили портрет Олдріджа і більше взнали про самого Шевченка. Бо в Нью-Йорку вони грали виставу повністю англійською і так, наче не розуміли, про що йдеться. А тут виявилося, що є багато паралелей між українською та афро-американською історією. Ті паралелі їх дуже цікавлять. Їх цікавить, хто їхній Шевченко? Чи то Кінг, чи Вашінгтон, чи Дюбуа: хто з них міг би стати їхнім «Шевченком?»
Спогади Катерини Толстої-Юнге можуть спростувати і безліч свіжих теорій щодо постаті Шевченка: «Незабутніми залишаться для мене наші поїздки у світлі північні ночі на тоню, на узбережжя. Тут і пили, і співали, та якби Шевченко дозволив собі якусь надмірність чи непристойність, то це, безперечно, обурювало б і мене, і мою матір, тому що тоді були інші погляди на виховання дівчини. Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими винятками, щодня, – я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поведінці чимось відрізнявся від інших добре вихованих людей...». У виставі, проте, присутня сцена, у якій Марія Плешкевич, що грає молоду Катерину Толстую-Юнге, жартівливо звертається до Шевченка, коли той наливає собі ром до чаю, говорячи: «Тарасе Григоровичу, це має бути чай з ромом, а не ром з чаєм...» Не знаю, чи ця сцена була узята із спогадів, чи придумана для «розрядки».
Проте, схожість Шевченка із Олдріджем і підкреслена аристократичність обох, та той факт, що обоє, не знаючи мови, тим не менше вдало спілкувалися – незаперечний. Поспілкувавшись якийсь час, вони вже починають розуміти один одного і ніби вивчають мову, наче за відомою методикою Генріха Шлімана, а ближче до завершення вистави Шевченко все частіше починає вживати слово «beautyfull», що додає кожній ситуації певного комізму. Постать Олдріджа також подається неоднозначно – ось він глузливо танцює, так, як із чорних насміхаються білі, вдаючи мавпу. Радісний шал, у який Олдрідж увійшов, знову не всидівши на місці перед художником, обривається, і це одразу стає точкою перетину для Олдріджа і Шевченка, останній імітує гопак і говорить: «А так насміхаються з нас...» У той же час у виставі звучить пісня «Хто та людина, яку ми зовемо королем», яка натякає на ймовірне королівське коріння Олдріджа. Вірляна Ткач розповідає: «Шона більше про то знає, бо вона була в Африці і досліджувала все це, але ми хотіли розповісти про дитинство Олдріджа. Існують легенди, ніби він був африканським принцом. Ми знаємо, що це неправда, але звідки пішли такі ідеї... можливо, з таких пісень. Ми хотіли ввести цю пісню, щоб передати якісь такі легенди навколо його імені. Захоплення Олдріджа сценою і тими ролями "королівськими", і його захоплення Шекспіром – все це пов'язано із мамою, він втратив маму, як і Шевченко, в ранньому віці, і він постійно її ідеалізував».
Наостанок заакцентую на візуальних прийомах, які використовувалися у виставі. Вальдемарт Клюзко, автор візуальної частини, поділився з нами концепцією: «Проекції – це результат співпраці між акторами, режисером, сценографом в умовах простору театру з наявним освітленням. Кожен простір диктував свою корекцію. Основа візуалізації спиралася на бажання проілюструвати текст в просторі».
Що ж нам залишається по виставі? Вкотре принцип «подивитися збоку» працює ефективно. Відсторонений погляд американців на історію України через призму історії літератури, можливо, дещо спрощений, проте демонструє ще одну грань незнаного Шевченка, грань, яку ми в Україні, хто зна, чи змогли б «відкопати» і відтерти від нальоту стереотипів. Співзвуччя «рабства» та «кріпацтва» у цій виставі настільки явне, що найсміливіший глядач мимоволі зіставить українців із афро-американцями. Відповідь на питання, чи доцільне таке порівняння, можливо, приховане у тому, чи знайдуть афро-американці свого Шевченка, а швидше в тому, чи знайдемо свого Шевченка ми, чи навчимося, врешті, виконувати таку просту настанову «Не цуратися свого і научатися чужому... ». Лише заборонивши собі бути рабами, ми станемо вільними, бо свобода полягає не у вседозволеності, а в обмеженнях, які людина ставить перед собою сама.
Фото Вальдемарта Клюжа.
02.06.2014