Наприкінці травня у життєпис української композиторки Вікторії Польової додалися дві важливі події – авторський концерт «Мартиролог» і перемога на міжнародному конкурсі композиторів духовної музики «Роман Сладкоспівець» (де членами журі були Владімір Мартинов і Алєксандр Кнайфєль). Найбільш відома і широко виконувана за межами України вітчизняна авторка поговорила з нами на одну з найважливіших для неї, та водночас важку для інтерв’ю тему – духовну музику.
– Як, на твою думку, співвідносяться релігійна музика і музика на духовні тексти?
– Треба визначити, що таке релігійність, а що – духовність. Ці речі перетинаються, але вони не є тотожними. «Дух дихає де хоче», і він необов’язково пов’язаний з релігією, з будь-якого роду культом. Як би сильно я не була прихильна до православ’я, я розумію, що є людські структури, а є Дух, який їх омиває. Лише у дуже вузькому розумінні релігії Дух приходить тільки під час ритуалу.
Є періоди в людському бутті, коли те, що приховано – таїна – проривається за межі ритуалів і стає явним. І це не секуляризація. Це духовне явлення таїни, її присутність. Такі процеси відбуваються в моменти зламування структур – наприклад, соціальних. Або ж зламу спокійної течії сімейного життя. Має відбутися такий злам – бо благодать часом крізь біль себе являє. Тобто це завжди рух.
– Ті процеси, які останнім часом переживає наше суспільство, ти пов’язуєш з цим явленням?
– Так, звісно. І його ознака – це народження нової людини. Я бачу, як у людях сильно активізуються процеси усвідомлення, вони освячуються, стають прекрасними. Взагалі, народ з’являється, тільки коли він одухотворений спільною ідеєю.
Для мене самої Україна вперше отримала своє істинне обличчя. Ніколи до того я не відчувала цього всередині себе. Так, я народилася тут, я люблю українську мову, але глибинне відчуття причетності виявилося для мене абсолютно новим.
– Чи існують певні атрибути, орієнтири, окрім назви і тексту, що дозволяють вважати той чи інший твір духовною музикою?
– Не можна поставити на твір штамп «Тут присутній Дух». Цю присутність кожен шукає для себе особисто. Окрім того, вона дивним чином залежить від стану композитора. Я бачила, як дух полишає музику, в якій він явно був. Це відбувається, коли сама людина падає. Але це речі занадто тонкі, аби про них можна було так прямо казати.
Звісно, є певні орієнтири – Бах, наприклад. Він як непорушна стіна у музиці. Але і в тому, що ближче, ідуть процеси пошуку, є повівання живого дихання. Це може бути така зовсім проста річ як пісня, але буває, що за виконавцем стоїть така глибока, така несамовита інтимність, що робить її священною.
Загалом, духовне завжди існує на кордоні, де все вибухає, рветься, ламається. Мені, наприклад, здається, що я, так би мовити, цікава Богу зовсім не тим, в чому я єдина з іншими в молитві. Важливим є не те, як ти зливаєшся з цим потоком, а те, як ти з ним не зливаєшся – це момент гріха, твого індивідуального «невходження». А тебе шліфують, обробляють і спрямовують в основне русло. І коли потрапляєш туди своїми невідповідностями, і тобі боляче, коли в цьому вогні вони згорають – саме в цьому згоранні відчуваєш присутність Бога. І милість.
– Як ти готуєш себе до написання духовного твору?
– Раніше мені дійсно потрібно було себе налаштовувати – це як налаштування оркестру перед концертом. Але зараз щось змінилося. Все, що від мене потрібно – це максимально втратити себе під час написання твору.
Виключення становила робота над Літургією. Це було замовлення ужгородського храму Всіх Святих, яке я отримала завдяки вокалістці Світлані Глебі. У мене досить багато окремих піснеспівів, проте я жодного разу не відчувала, що маю право писати Літургію. Пропозиції були і раніше, але я відмовлялася. Можливо, тому, що від мене вимагали концертного варіанту. А цього разу запропонували церковну Літургію, таку, яка би у храмі працювала. І це для мене – як для людини, не для композитора – було найціннішим. Я відчула, що мене закликають. І ось тут я вже дуже готувалася.
– Як іконописець?
– Так. Налаштовувала себе, зводила і певні аскези прийняла. Власне, просто робила все, що в таких випадках потрібно. А потім Літургія ніби звалилася на мене, буквально за 4-5 днів. Причому, кілька хорів я в чистому вигляді почула. Наприклад, «Достойно єсть», «Тіло Христове».
Я вважаю, що навіть коли мова не йде про духовну музику, академічний композитор має дотримуватися певного зречення. Адже композитор – не зовсім світська особа. Якийсь особливий образ відношень зі світом має бути. Втім, є різні автори, і перед ними стоять різні задачі. Якщо ти пишеш квартети – одна справа, якщо створюєш кіномузику – це вже зовсім інше. Такий автор може бути цілком світською особою. Він може що завгодно собі дозволити, може і добре було б, якби дозволяв, і переживав падіння і піднесення в мирському житті. Йому це лише на користь піде, таке пізнання себе.
– Я кілька разів чула від тебе фразу щодо необхідності «тримати свій розум в пеклі»…
– Це Силуан Афонський сказав: «Тримай свій розум у пеклі і не зневіряйся». Якщо говорити про музичний аспект, то важливим є і верх, і низ – пекло й небо, які разом дають безкінечно розтягнуту пружину. Твір виникає між плюсом і мінусом, він є полем між полюсами. І мені завжди хочеться саме так вибудовувати навіть найбільш тихі п’єси.
А в людському відношенні – це ніби ти весь час спостерігаєш присутність смерті, присутність її погляду. І що б мені не казали, я абсолютно переконана, що саме таким і є справжнє християнське життя. Усвідомлення смерті дає відчуття дійсності.
– Чи повинен композитор своєю творчістю примиряти плюс і мінус?
– Це і є та можливість. Вони розтягнуті, напружені, а ти знаходишся в центрі, ти їх тримаєш. Що таке насправді «Вітрувіанська людина»? Це є розведені полюси і серце посередині. Осі Х і Y мають нульову точку перетину. Ідея моїх творів «Нуль», «Вбогість» – це ідея цього перетину. Це безкінечно важлива точка.
– Як в неї потрапити і що перебування в цьому нульовому стані дає людині?
– У православ'ї ідея кенозису, тобто зречення себе, переживання нульового стану, поєднується з ідеєю обожнення, перетворення природи людини за допомогою благодаті. Шлях туди йде тільки через покаяння як прояв любові. Перебування в цьому стані дає відчуття вертикалі, яка миттєво пов’язує тебе зі світобудовою. Це, власне, те, що відбувається на кожній літургії.
Ми усі в будь-якому випадку один з одним пов’язані, просто не бачимо цього, не відчуваємо. А нульова точка дозволяє цьому зв’язку стати усвідомленим.
– Сильвестров вважає задачею композитора оживлення так званих «канонічних» текстів класичної поезії. Ти так само звертаєшся до канонічних текстів церковної традиції. Чи є для тебе співзвучною ідея Сильвестрова?
– Можливо, у Валентина Васильовича є місія оживлення текстів, і це дуже висока місія, проте у мене її нема, я про таке ніколи і не думала. Мені здається, що Сильвестров, при тому, що він надліричний поет у музиці, є свого роду кабінетним вченим, Фаустом. Раніше він поводився з текстом як з гомункулусом, вирощуючи його в надрах своєї свідомості. Але зараз це змінюється, бо Сільвестров – геніально чутлива людина і його відчуття сучасності привело його на Майдан.
У мене зовсім інший тип спілкування зі словом. Я очікую запиту від тексту, очікую контакту, зустрічі. В цьому нібито і волі моєї нема. Я тільки волію втратити себе у слові, у його поклику.
– Чи відчуваєш ти спрагу за ідеальним слухачем? Хто є адресатом твоєї музики?
– Мені би хотілося сказати, що я Господу Богу відсилаю свої листи, але насправді я їх все-таки людині шлю. Є такий вираз у жителів Непалу, яким вони вітаються та прощаються – «намасте», що означає «я бачу бога в тобі». Ось і я адресую до тієї людини, в якій бачу Бога. Але моя любов людська.
– Тобто, твоя творчість – це листи кохання?
– Та звісно. Іншої ідеї навіть не можу запропонувати. Навіть коли я намагаюся рушити якісь глиби, якщо це музичний каменепад – це те саме, тільки висловлене більш пристрасно.
Фото - з архіву Вікторії Польової.
03.06.2014