Це я, зрозуміло, про себе. Бо є такі, що охоче обзивають жертвами стереотипів кого завгодно, тільки не себе. То я не такий. А такий, що твердо про себе знаю: я – жертва стереотипів. Причому – добровільна. Хоча замолоду траплялося, звісно, й мені часом ляпнути якусь дурницю на кшталт «ганьба стереотипам», «хай живе індивідуальний підхід» або й «деконструкція – наше все». Але з роками, начитавшись не лише шідірідеріданського шарлатанства, а й трохи розумних книжок, я був вимушений усвідомити собі щось цілком протилежне.
Не знаю, чи полум’яним борцям зі стереотипами спадає бодай зрідка на думку, що у своїй, як їм здається, шляхетній і людинолюбній діяльності вони приречені безнадійно кружляти хибним колом. Просто тому, що механізм людського мислення, як і механізм людської поведінки, у принципі не здатен функціонувати без стереотипів, бо стереотипи є його підставовими елементами. Максимум, на що він здатен, – це заміна старих стереотипів новими, а отже – гіршими. Чому гіршими?
Що таке взагалі стереотипи? Це такі «тверді відбитки» в структурі нашої психіки, за допомогою яких ми орієнтуємося у світі, формуємо своє ставлення до нього і відповідним чином у ньому діємо. Відбитки ці – і тут борці зі стереотипами мають рацію – не є результатом нашого особистого досвіду. Навпаки: вони передують кожному нашому окремому досвіду і в цьому сенсі є апріорними. Вам це нічого не нагадує? Мені нагадує, з одного боку, кантівські апріорні форми, категорії і судження, а з іншого – юнґівські архетипи. Перші виступають у нашій свідомості як універсальні закони мислення, другі слугують нам підсвідомими моделями поведінки. І перші, і другі є наперед заданими, притаманними нам від народження і – ще раз – не виникають із досвіду, а уможливлюють його. Звідки вони нам дістаються? Якщо вірите в Бога, вважайте, що від Бога. Якщо вірите в Дарвіна, вважайте, що від еволюції.
У цьому місці уважний читач мені, звичайно, заперечить: стереотипи, скаже уважний читач, на відміну від архетипів чи категорій чистого розуму, вродженими ж не є. Не є. Але повторюю, що й нашими особистими витворами вони також не є. А є – стосовно нашого досвіду – апріорним знанням, є – у найширшому значенні цього слова – міфами, складеними задовго до нас. Бо що таке, зрештою, міфи, як не комбінації стереотипних образів, ситуацій і подій? Парадоксальна сила міфів полягає в тому, що вони можуть скільки влізе прибріхувати в кожній емпіричній дрібниці, але водночас доносять до нас «вічні» істини про людину і світ. Чи гомерівська «Одіссея» є правдою? Борці зі стереотипами мусили б заявити, що ні, бо не може чоловік стільки років повертатися з війни, а його дружина весь цей час щось там ткати й розпускати, а женихи все очікувати в черзі, не кажучи про всіляких циклопів, лестригонів і тому подібні спускання в підземне царство. Усе це – індивідуально розглядаючи кожен епізод – брехня. Але в підсумку складена зі стереотипів давньогрецької уяви «Одіссея» переказує нам значно важливіші істини про людську долю, ніж гори найновіших строго наукових досліджень.
Або, щоб ближче до реалій сьогодення, візьмемо «Катерину»: «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами». Стереотип? Стереотип. Можна його емпірично спростувати? Легко. Я сам назву не один десяток якнайпорядніших росіян. Штука однак у тому, що, зруйнувавши стереотип «москалі – чужі й лихі люди», ми автоматично підставимо на його місце якийсь інший. Наприклад: «росіяни – прекрасні люди, тільки у них влада погана». Або: «росіяни бувають різні». І для одного, і для другого ми знайдемо море доказів. І що з ближчої відстані, що індивідуальніше ми пізнаватимемо росіян, то більше конкретних правдивих доказів у нас буде. Проте іронічним наслідком цього емпіричного пізнання стане наше віддалення від єдино важливої для нас правди, а саме: Росія загалом уже сотні років є нашим ворогом, від якого треба триматися подалі. Як стереотипно і заповідав Тарас Григорович.
Чи мушу так само детально пояснювати, що я думаю про Крим і Донбас? Я думаю, що попри якийсь відсоток чудових людей, патріотів і так далі, переважну більшість – ту більшість, яка і визначає загальне обличчя регіону – там становлять (у різних пропорціях) совки, криміналітет і олігофрени. І хоча, а точніше – тому, що цей мій погляд є задавнено стереотипним, він водночас є найближчим до істини. У кожному разі значно ближчим, ніж нібито антистереотипне твердження, що Донбас і Крим заселені чудовими людьми, яким просто чогось не дали, не пояснили і не показали. Я не знаю, що їм там дали чи не дали, але я – апріорно – знаю, що чудові люди не можуть так масово голосувати за совково-кримінального олігофрена Януковича. В останніх президентських виборах ці «чудові люди» участі взяти не змогли (а багато з них і не захотіли) – і результат не забарився. Скільки відсотків у масштабах України набрав кримінально-совковий олігофрен Добкін? Отож. І, до речі, ось вам ще одна позитивна функція стереотипів: економія часу і сил. Можна витратити десять років життя і спробувати близько перезнайомитися з усіма жителями Слов’янська чи Краматорська, а можна, покладаючись на стереотипне уявлення, відразу сказати: «Та знаю я, як вони проголосують». І не помилитися.
Тим часом Ярослав Грицак у традиційній «країнівській» колонці з іскрометною назвою «Актуальне» знову заходився поборювати філологічно-літературні стереотипи на тему Сходу. У двох словах історія така: якби Грицак став міністром транспорту, він би влаштував для нашого брата – філолога й літератора, який не вважає Крим і промисловий Донбас Україною – пільгові проїзди в зону АТО: «Бо стереотипи паразитують на відстанях. Натомість мандрівки вчать».
Гм... По-перше, щоб довідатися, як тамтешнє населення блокує пересування українських військ, не обов’язково бачити це на власні очі: є достатньо інших джерел інформації. А по-друге, чому туди не їдуть такі філологи й літератори, як я, неважко зрозуміти з усього вище сказаного. Натомість інтелектуали-соборники мали б сьогодні не актуальні статейки по кабінетах висиджувати, а брати в руки автомати і мчати на захист рідної донбаської землі. Доки ж вони цього не роблять, боюсь, їм не вдасться зруйнувати стереотипне уявлення про публічного українського інтелектуала як про людину, спроможну лише, так би мовити, не мішки носити.
27.05.2014