«Попри те, що у витоків європейської утопії був, скажімо так, комерційний та економічний зміст, вона мала деякі легкі політичні сенси. Головним з них була реальна воля ненаситного капіталізму показати людське обличчя, узгоджена з метою тоталітарних устремлінь соціалізму. Мрія європейців спрямовувалася до вільного та справедливого континенту»
Зараз, коли ми стільки говоримо про Європу, не зайве нагадати, що – принаймні з часів Пелопоннеської війни 2,5 тис. років тому – ми, мешканці старого континенту, чубились одне з одним майже безперестанку. Нині є очевидним наш войовничий дух: ще не погасло тліюче вугілля балканських конфліктів, коли знову розгорілися вогнища війни на українських територіях.
Через це щонайменше дивним є те, що ми можемо вибирати у ці дні парламент, який зветься «європейським». Коли я бачу, як наші представники ведуть бесіди і голосують, сидячи у своїх депутатських кріслах у Страсбургу, то дивуюсь, чому вони відразу не сходяться в кулачному бою, оскільки це найнормальніше з того, чого можна очікувати від європейця, який пишається своїм минулим.
Нещодавно один британський інтелектуал, говорячи про ХХ ст., назвав його «поганим століттям»; на порозі ХХІ ст. його обачно назвали «кривавим століттям». Аби скласти собі уявлення, потрібно лише краєм ока переглянути низку статей, яку дана газета від початку року публікує під назвою «Довга війна ХХ століття». Наведемо дані: оцінюють, що в минулому сторіччі у світі загнуло понад 70 млн. чол. лише від явища, відомого як «етнічна чистка».
Якщо говорити лише про Європу, то уявіть собі: дві війни, які назвали світовими, геноцид вірмен, громадянська війна, яка прийшла услід за російською революцією, громадянська війна в Іспанії, Балкани… І усе це приправлене таборами смерті, вже згаданими етнічними чистками, масовою еміграцією, мільйонами загиблих серед цивільного населення… Коли якийсь аналітик-демограф виставляє як серйозну проблему нинішнього дня падіння індексу народжуваності в Європі, на мене нападає майже макабричний сміх, бо я згадую показники смертності в ХХ ст.
Впродовж історії наші сусідські стосунки не були виключно дружніми. Ще до вчорашнього дня французи зневажливо називали німців «бошами», себто віслюками. Не думаю, що зараз Франсуа Олланд наважився би сказати щось схоже Ангелі Меркель в Берліні, не наразившись на копняка в дупу, який відправив би його в Париж.
Зі свого боку англійці називали французів жабами; і не стільки через їхню пристрасть їсти ляпки згаданої тварини, скільки через те, що вважали, що через сильну заздрість французів до Англії останні прийняли жаб’ячу позу перед вирішальним стрибком з метою поселитися на іншому боці Ла-Маншу.
Коли я був дитиною, про португальців розповідали, що у них на кордоні стоїть стара гармата, націлена на нашу країну, а на її підніжжі написано: «Не тремти, Іспаніє, я нічого тобі не зроблю».
Що стосується іспанців, то Англія завжди була «підступним Альбіоном», нашим ворогом впродовж кількох століть на світових морях, тоді як французів ми називали зневажливо називали «французиками», а німців – «квадратними головами».
Утопія європейського миру та єдності – тому що далі треба говорити про утопії – почалася у повоєнний період, коли на континенті усе ще існували екземпляри тих рідкісних птахів, які нині перебувають на межі зникнення, що їх називають «державними мужами», як от Моне, Шуман чи Аденауер. І хоча у витоків цієї утопії був, скажімо так, комерційний та економічних зміст, вона мала деякі легкі політичні сенси. Головним з них була реальна воля ненаситного капіталізму показати людське обличчя, узгоджена з метою тоталітарних устремлінь соціалізму. Мрія європейців спрямовувалася до вільного та справедливого континенту.
Саме це зараз надломилося, і вибори до парламенту в Страсбургу це не полагодять: первинна ідея Європи. Насправді ми, європейці, досі добре не знаємо, для чого існує Палата представників Європейської Унії. Її повноваження приймати рішення є дуже обмежені, а утримання її депутатів є доволі обтяжливим у порівнянні із майже нерелевантною справою, якою вони займаються. Як наслідок – не дивно, що показники участі у виборах з 1979 р. знаходяться нижче 50%. Усе це має багато спільного з тим розломом, про який згадувалося кількома рядками раніше: крахом політичної ідеї Європи, крахом, який має два обличчя – обличчя капіталізму, який знову повернувся до своєї звичної безжальної жадібності, і обличчя соціал-демократичної ідеології, яка виявилася неспроможною втримати віжки фінансового капіталу, який зарвався. Крім того, проблема посилюється в часи, коли купити політика часто є не питанням моралі, а лише питанням ціни.
Орсон Веллс колись сказав про представників американської лівиці, що вони зреклися своєї ідеології, «аби врятувати свої басейни». З європейськими соціал-демократами сталося щось подібне: їх підкорення приписами ринкових законів означає безумовну капітуляцію. Соціал-демократичні партії з’явилися внаслідок спроби примирити свободу та соціальну справедливість, забувши про класову боротьбу і мимохідь відкинувши свій первісний намір покінчити з капіталізмом. Вони виникли для того, аби більш справедливо управляти багатством. Сьогодні вони всього лиш сумні чиновники з управління бідністю. Результат той, що нині багатство має більше влади, ніж уряди, і що парламент в Страсбургу виконує роль просто статистів для голосного фінансового оркестру.
Ми голосуємо на порожньому місці подій. Що ми можемо врятувати серед румовищ європейського ідеалу? Як будувати Європу з капіталізмом, який не знає стриму, і розгромленою та розбещеною лівицею? Нам залишається небагато, за винятком того, аби бути свідками закономірного зростання так званого євроскептицизму. Як писав поет Поль Валері: «Майбутнє вже не таке, яким було».
Хав’єр Реверте, журналіст
Javier Reverte,
Más o menos Europa
АВС, 17.05.2014
Зреферувала Галина Грабовська
22.05.2014