Наше мовчання – це їхня перемога. Ба гірше: наше мовчання знеохочує поміркованих мусульман, тобто нормальних мусульман, брати слово
Десять років тому вибухнула «криза карикатур» після того, як Флеммінг Роуз, редактор данської газети “Юлландс Постен”, зважився опублікувати у ній карикатури на Магомета. Як пам’ятаємо, активістів мусульманського світу це образило; Флеммінга Роуза звинуватили в ісламофобії ортодоксальні мешканці Заходу і немусульмани. Відтоді він живе під захистом поліції помежи США і Данією. На початку цього року вбивство журналістів «Шарлі Ебдо» в Парижі стало ще одним трагічним епізодом у цій битві за право на сатиру, яку веде Флеммінг Роуз. Опріч цього права – і навіть обов’язку – висміювати і богохулити, Флеммінг Роуз написав про нього важливу книгу «Тиранія мовчання», опубліковану Інститутом Катона (Cato Institute) в США та FAES в Іспанії – двома інституціями, пов’язаними із свободою слова. Як зауважує Хосе Марія Аснар, президент FAES в Мадриді, обстоювання цієї свободи на Заході на сьогоднішній день перетворює тебе на «дисидента». Парадоксальним є те, що право говорити все, навіть говорити погано про самого себе шляхом самокритики, на чому ґрунтується все західне мислення, зненацька так турбує мешканців Заходу – настільки, що багато газет в Європі та США сумніваються, чи репродукувати карикатури «Шарлі Ебдо», як колись карикатури «Юлландс Постен». Зі свого боку іранська преса не вагаючись організовує конкурси карикатур, які заперечують голокост, а грубі антисемітські малюнки є звичними в єгипетських мас-медіа. Хіба під час культурної і реальної війни, в якій – в дану мить і вже тривалий час – протистоять люди Заходу і джихадисти ісламу, мовчати через побоювання образити ворога є правильною стратегією? Флеммінг Роуз переконаний у протилежному – я також, – але ми повинні констатувати, що мовчання, яке ми самі собі нав’язуємо, наступає і стає гнітючим. До того ж йдеться не лише про іслам і не лише про Європу.
Подумаймо про США, чия Перша поправка до Конституції гарантує в принципі повну свободу слова, навіть задля захисту найгірших ідеалів. Традиційно американці вважали, що краще дозволяти висловлення наймерзенніших думок, аби народжувалася дискусія, замість того, аби приховувати їх. Зі свого боку європейці вибрали протилежне, особливо після Другої світової війни: замість такої собі Першої поправки в Європі множаться закони, які встановлюють кримінальну відповідальність за заперечення голокосту, расизм, антисемітизм і, останнім часом, заперечення геноциду вірмен з боку турків. Сумніватись – це злочин, а дискутувати – огидно. Чудово. Однак де швидше зменшується кількість расистів чи антисемітів: там, де їм заборонено висловлюватися, чи там, де вони мають свободу слова? Мені здається апріорі, що американська Перша поправка є більш дієвою супроти ненависті, ніж приховування цієї ненависті, але хто його знає, нам бракує інструментів вимірювання.
Зараз в Європі підносяться голоси за те, аби в свою чергу ісламофобія була заборонена законом. Чи зменшить це кількість терактів джихадистів? Чи не є абсурдно раціоналістичним виводити арифметичне співвідношення між кількістю опублікованих у західній пресі карикатур на Магомета та кількістю скоєних в Європі терактів? Опріч цієї дискусії про те, як ставитися до ісламізму та ісламофобії, нас, як і Флеммінга Роуза, непокоїть тенденція до самоцензури, яка стає все поширенішою в США, незважаючи на Першу поправку, так само як в Європі – з поширенням законів, які нав’язують мовчання. В сукупності західних суспільств зростає такий собі суспільний тиск, який помножує заборони на манеру висловлювань, і через це американські університети перетворюються на карикатурні лабораторії «коректного мислення», в яких «моральний комфорт» студента превалює над будь-яким критичним духом. Відомим є приклад Марка Твена, якого уникають вивчати, тому що він говорить про «негрів» у Томі Сойєрі. Якщо аж так захищати «меншини», останні починають визначати правильну форму мислити і говорити, а позаяк ці меншини множаться (етнічні, релігійні, сексуальні тощо), то вже становлять мало що не більшість. Вільнодумець з критичним духом невдовзі перетвориться на останню меншину, яку потрібно буде захищати чи замикати в зоопарку.
Ця відмова від західного духу і тиранія мовчання знову призводять до боротьби проти джихадистів, яка глобалізується. Наше мовчання – це їхня перемога. Ба гірше: наше мовчання знеохочує поміркованих мусульман, тобто нормальних мусульман, брати слово. Якщо ми, не мусульмани, не звинувачуємо джихадистів у тому, що вони є справжніми богохульниками, то ми, ясна річ, знеохочуємо усіх решта мусульман викривати цих джихадистів.
В порядку інформації нагадаємо, що марксизм процвітав занадто тривалий час як домінуюче мислення, тому що на Заході вважалося добрим тоном визнавати себе антиімперіалістом і просовєцки налаштованим. Нині ми – як мусульмани, так і не мусульмани – стрілися лицем в лице з новим тоталітаризмом, «зеленим фашизмом», який поширюється через нашу апатію, через явний страх перед тими, кого вважають ісламофобами і через боязнь розв’язати війну проти «халіфату», аби жодним чином не бути схожим на Джорджа Буша-молодшого. Гаразд, така поведінка є переконливою: західний пацифізм задовольняє джихадистів, Путіна і китайську диктатуру. Панічний страх набути слави ісламофоба, русофоба чи синофоба позбавляє розуміння фактів. Карикатуристи, візьміть свої олівці! Тем для висміювання не бракує!
Guy Sorman
¿Podemos burlarnos de todo?
http://kioskoymas.abc.es/noticias/opinion-enfoque/20150713/abcp-podemos-burlarnos-todo-20150713.html
АВС,13/07/2015
Зреферувала Галина Грабовська