Іван ХХІІІ та Іван Павло ІІ

«У Церкві вкрай багато важить святість: святість усіх, великих і малих. Канонізація – це додаток і її ніколи не слід плутати з Царством Божим, а саме його усі ми повинні передусім шукати»

Коли нині цих двох людей, таких різних між собою, але водночас таких схожих у здійсненні своєї місії як наступників Святого Петра, буде канонізовано, перед чим ми постанемо? По-перше, нам потрібно внести виправлення у термінологію, запроваджену через незнання, яка називає цей акт «освяченням». У літургії урочисто співається: «Господи, лише ти є святий». Ми, люди, є творіннями Божими, в одному сенсі дітьми, в іншому – слугами, і лише розділяючи його святість, перемагаємо нашу бідність і наші гріхи. В процесі, який завершується канонізацією, когось спочатку розглядають як «слугу» Господа, потім як «благословенного Господом або блаженного» й нарешті як канонізованого чи визнаного «святим».

Радість, яку цей акт породжує в Церкві, спричинена не обоготворенням чоловіка чи жінка, які вважаються героями через свою інтелектуальні здібності, моральну досконалість чи історичну дієвість. Святий – це передусім хтось, благословенний Господом, підтримуваний його силою у слабкості, у кому ми бачимо відбиток Бога. Ця присутність божественної святості може проявлятися у щоденному житті та роботі віруючого, незважаючи на його культурну убогість, слабкість чи хворість. В акті канонізації ми хвалимо Бога і дякуємо йому за те, що він дав нам святого.

Святі - сподвижники, відображення і свідчення Божої величі - також  є виразниками величі та повноти, яких може досягнути людина, коли дозволить себе вести і сповнювати Богові. Святі у Церкві є наче вікнами, через які в середину храмів потрапляє сонячне світло, а назовні сяє внутрішнє світло таїнства. У святих зустрічаються та розпізнаються слава Господа і слава людини: вони стрічалися всюди і у всі часи, у всіх культурах і при всіх кризах. Канонізація – це визнання, яке робить Церква, цього перетину між Богом та людиною; який залишається реальним, тому що Господь ніколи не є супротивником людини і тому що обидва мають одне і те саме приречення. Відколи Бог зробився людиною, призначенням людини є бути причетним до його життя і божественності. Іван ХХІІІ та Іван Павло ІІ запропоновані нам нині як взірці життя, наставники закону Божого і заступники перед Богом. Це не означає, що вони не мали недоліків чи гріхів, а лише те, що їхні життя, якщо поглянути на них в цілому від кінця, вважаються приємними Богові, а самі вони визнаються вірними послідовниками Ісуса Христа.

З Іваном ХХІІІ починається в Церкві зміна структури понтифікату. Тривала спадкоємність і конвульсивне ХІХ ст. призвели до того, що Папи почали вважатися політичними монархами, а місця їх проживання стали схожими на королівські двори. Форма, в якій об’єдналися категорії монархії, зверхності та непогрішимості в ХІХ ст., була найсерйознішим симптомом цієї вибухової суміші. Хто хоче відчути зблизька таку антихристиянську  мішанину, хай почитає книгу «Du Pape» («Про Папу») Жозефа де Местра, який пише: «Щойно встановлено формат монархії, непогрішимість є всього лиш необхідним наслідком зверхності чи радше це абсолютно та сама реальність при двох різних форматах». Ще в 1929 р. іспанські семінаристи, які їхали в Рим на підписання Латеранських угод, вигукували гасло: «Хай живе Папа-король».

Відмінності між двома Папами є глибокими. Якщо Іван Павло ІІ походить з міста, університету та індустріального світу, практично без родини, то в Івана ХХІІІ сільське походження, тринадцять братів, кінцеве знання управління діоцезом та римською курією, дипломатична робота у східних країнах: Болгарії, Туреччині, Росії… Він не був наївним селянином чи простим священиком. Він був викладачем, писав книги з історії Церкви і обертався у світі серйозної політики. Його місія як нунція у Парижі і найделікатніший момент після Другої світової війни створила йому репутацію проникливого та стриманого перемовника. Його великим діянням було скликання Другого Ватиканського собору. Його простота, прозорливість та транспарентність отця завоювали йому любов та всесвітнє схвалення. Процитуємо лише два його твори. Один є особистим девізом: «Це є таїнством мого життя. Не  шукайте іншого пояснення. Я завжди повторював фразу святого Григорія Богослова: «Твоя воля, Господи, є нашою злагодою»». Звідси його девіз понтифікату: «Послушенство та злагода».

Іншим текстом є його слова, з якими він звернувся до своїх єпископів у Венеції: «Не вбачайте у вашому патріархові політика чи дипломата, а винятково пастора ваших душ, який покликаний здійснити місію, яку довірив йому Господь заради малих людей. Я походжу з бідної родини. Божественне провидіння забрало мене з мої батьківщини, стежками світу провело мене зі Сходу на Захід і ознайомило мене з серйозними політичними та соціальними проблемами людства». З цієї позиції зродилася його енцикліка, яка знайшла глибокий відгук в Іспанії і якій група університетських професорів присвятила книгу «Світські коментарі до Pacem in Terris» (1964). Іван Павло ІІ усе ще живе у сітківці наших очей.  Його особиста сімейна та університетська історії, єпископська відповідальність у його країні роблять з нього героя віри, боротьби за свободу та гідність людей. Якщо Іван ХХІІІ відчував особливу симпатію до східної частини Європи, відкриваючи ватиканську дипломатію на Схід, не засуджуючи явно комунізму, аби не погіршити ситуацію християн за залізною завісою – це словосполучення як таке не з’являється ані в його текстах, ані в документах Другого Ватиканського собору, - то  Іван Павло ІІ зробив усе, що було в його силах, аби здолати комунізм. Радше ніж покірність, він проповідував спротив, викриваючи мовчання Заходу щодо жахів, що їх переживали в радянських країнах. В Європі майже ніхто не хотів знати про мільйони жертв та мучеників в Росії, про 250 православних єпископів, замордованих Сталіним. Книга А. Ріккарді мала б стати обов’язковим читанням.

Церква служить святості Бога, дарованій людям Ісусом Хрестом та у його Святому дусі. Це є її особливий внесок. Чим праведнішою вона буде, тим більшим буде її очарування та захоплення нею, та водночас вона провокуватиме більші скандали і несприйняття. Тому що у світі існує зло, об’єктивоване в людях, ідеях та інституціях, які відкидають Бога. Святі передусім є нагадуванням і підтвердженням супроти забуття, замовчування, заперечення чи відкидання цього Бога. Вони освячують світ супроти намагання цілком його профанізувати; супроти того, що Шлейєрмахер називає атеїстичним принципом: «Саме тому, що атеїстичний принцип існує та діє повсюди і тому що реальне інколи видається безбожним, мета християнства полягає в безконечній святості».

Канонізація двох Пап пробуджує в католицькій церкві законну безмежну радість. Її треба переживати так, аби вона не була і не сприймалася нашими братами православними та протестантами як папський культ. Чи буде добре, коли ми запустимо механізм канонізації майже усіх Пап ХХ ст.? Чи не відчуваєш певну ніяковість, коли бачиш максимальну владу інституції, яка канонізує усіх своїх попередників? У Церкві вкрай багато важить святість: святість усіх, великих і малих. Канонізація – це додаток і її ніколи не слід плутати з Царством Божим, а саме його усі ми повинні передусім шукати.

Олегаріо Ґонсалес де Кардедаль, теолог

Olegario González de Cardenal
Juan XXIII y Juan Pablo II
ABC, 20.04.2014
Зреферувала Галина Грабовська