Ахтем Сеїтаблаєв

 

Режисер першого кримськотатарського художнього фільму «Хайтарма» Ахтем Сеїтаблаєв каже: «Я, безперечно, вважаю себе українським кінематографістом. Але кримськотатарського походження». У стрічці, яку Національна спілка кінематографістів України визнала найкращим фільмом 2013 року, він розповідає про трагічну історію кримськотатарського народу – депортацію з Криму в 1944 році. Ахтем також зіграв у «Хайтармі» головну роль – льотчика Амет-Хана Султана, героя радянсько-німецької війни. Про те, як створювався фільм, та про історію повернення кримськотатарського народу на прикладі однієї людини, Ахтем розповів у Львові, куди його запросили прочитати щорічну Лекцію свободи в пам’ять про Олександра Кривенка.

 

 

Аристотель говорив: хочеш розповісти історію цілого народу - розкажи історію однієї людини.

 

Думка про те, що у кримських татар має з'явитися своє кіно, не нова. Їй вже років п’ятдесят, напевно. Це прямо пов'язано саме з депортацією. Тому що кіно – це інструментарій, за допомогою якого можна прокричати на велику аудиторію про той біль, який досі є в душі кожного кримського татарина. Бо немає жодної кримськотатарської сім'ї, яку б не зачепила депортація. Я не виняток. І моя маленька мрія – це як шматочок великої мрії нашого народу.

 

У 2011 році я знімав один з епізодів «Чемпіонів із підворіття» в Криму. І, повертаючись із Судака до Сімферополя, заїхав до брата, креативного директора телеканалу АТР. Він мене познайомив із генеральним директором, яка в свою чергу, запитавши, чим я займаюсь, одразу познайомила мене по скайпу з їх інвестором Ленуром Іслямовим. Він теж мріяв знімати кіно.

 

Сценарій нам підказало життя. Ми мало що вигадували, за винятком деяких сюжетних ліній. Фільм заснований на двох документальних фактах: факті депортації і тому факті, що саме в цей час Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан був у Криму.

 

Писали ми з Миколою Рибалком, українським драматургом. Сценарій постійно змінювався: то більше любовної лінії, то менше; то у нас цілі дивізії ходили, то просто літаки літали. Підготовка тривала у серпні та вересні, і вже 2 жовтня розпочався знімальний процес. Знімальних днів у нас всього було 23 – все було дуже швидко.

 

Амет-Хан Султан – легендарна особистість для кожного кримського татарина, і кожен хлопчик у дитинстві мріє стати Амет-Ханом Султаном. І я в тому числі. Було два моменти, через які моє акторське нахабство взяло гору. Перший момент був, коли ми поїхали до музею Амет-Хана Султана в Алупці, і директор музею, Мустафа Мустафаєв, запропонував: раз ти будеш про нього знімати, давай я тебе сфотографую з його портретом. Сфотографувавши, він запитав, чи не родич я його. А другий момент: я, звичайно, усвідомлював, що більшу частину критики буде отримувати той актор, який візьметься за цю роль. Кого підставляти, я не знав. Тому вирішив підставити себе. Тут зійшлося все: моє акторське нахабство і те, що мені як режисеру було простіше керувати процесом, перебуваючи безпосередньо на майданчику.

 

Зйомка фільму, як на мене, – це наче похід у розвідку. Або як пірнати у гірській річці – невідомо, де ти випливеш. Я зняв десять фільмів і кожного разу страшенно боюся. Коли ми писали цей сценарій, то знали, що опинимося між молотом і ковадлом. З одного боку – кримські татари, які будуть дуже ретельно й педантично оцінювати цю історію на предмет достовірності. З іншого боку – будуть люди, як зараз заведено говорити, «з іншою думкою». Наш фільм, і я можу це стверджувати, на 90% документальний. Ми дуже багато чого взяли зі спогадів людей, історичних хронік, документів НКВС.

 

Створення музичного ряду до фільму складалося з трьох частин. По-перше, автентична кримськотатарська музика; по-друге, оригінальна музика, яку написав кримський композитор Джеміль Кариков; по-третє, робота Сергія Круценка, який об'єднав кримськотатарську музику із симфонічною.

 

Був момент, коли продюсер оплатила наперед поливальні машини для нічної сцени, де мав іти дощ. А в нас пішов дощ натуральний. Я сказав «почали!», – і пішов дощ. Сказав «стоп!», – і він закінчився. Дивовижні речі відбувалися. Було повне враження, що Всевишній сказав: «Ви хочете зняти цей фільм – знімайте».

 

У нас було п’ять знімальних днів, коли було приблизно півтори тисячі учасників масових сцен. Із них шістсот-вісімсот осіб – це люди, які реально були депортовані. Тоді вони були дітьми, а зараз це люди, яким глибоко за сімдесят. Я не міг їх вигнати з майданчика. Ми знімали вночі, під дощем, ставили багато вітродувів – це непросто і для молодих людей, а для людей похилого віку тим більш. Але вони не йшли. Вони приносили нам національний одяг, який у них залишився, хустки, кавові чашки, прикраси (половина прикрас у фільмі – автентичні – О.П. ). Ця співучасть і бажання, щоби фільм стався, неймовірно піднімали планку нашої відповідальності, бажання хоч якось відповідати їхнім очікуванням. Я скажу словами, які мені сказав один старий: «Розумієш, те, що ми зараз знімаємось тут – це як гіркі ліки». Мабуть, це для них було важливо, припекти ту рану «зрадників».

 

Кадр з фільму «Хайтарма» (трейлер).

 

Я часто ставив собі питання: що ж це за держава така, якій із якихось тільки їй відомих причин було вигідно знищувати своїх дітей?

 

За час існування Радянського Союзу було депортовано 49 народів – 41 частково і 8 повністю. Один із них – це кримські татари. Сусідка мого батька розповідала, як їх привезли в Крим після депортації. І те, що вона розповіла, мене вжахнуло – це як друга депортація, тільки вже з Білорусі до Криму. До них прийшли і сказали, що ваше село післязавтра переїжджає до Джанкоя. Тому що партія сказала піднімати кримську цілину. Але, з іншого боку, було комічно чути, як вона говорила: «Ми приїхали, кавуни ростуть, дині, персики. А їсти нічого. – Як нічого? – Так картоплі ж немає».

 

18 травня 1944 року депортували кримських татар. Через півтора місяці з Криму були депортовані вірмени, греки та болгари. В чому сенс? Зачистити цю землю й заселити її новими людьми? Напевно, так. Тому ті події, які сьогодні відбуваються в Криму, я впевнений, більшою мірою – відлуння тієї депортації. Крим на сьогодні – це заповідник комунізму. Крим – це почесна пенсія для працівників партійних органів, КДБ, відставних офіцерів російського флоту.

 

За радянською же статистикою, більша частина кримських татар воювала на фронті на боці радянської армії. І ті, хто поверталися потім із фронтів до Криму (а вони ж не знали, що в цей час їхніх батьків, дітей, дружин депортували), в кращому випадку, були відправлені туди, куди вирушила їх сім'я.

 

Ми дуже довго розбирали: чому Амет-Хан, льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу, коли став свідком депортації свого народу, умовного кажучи, не сів у літак і не полетів бомбити Кремль? Говорячи конкретно про Амет-Хана, я намагаюся розібратися взагалі: чому за тієї довгої й непростої історії взаємин із Кремлем, яка завжди погано закінчувалася для кримських татар, вони продовжували вірити в СРСР? Напевно, це внутрішня конституція. Є розуміння того, що ти дав слово, що в тебе є обов'язок. Мабуть, також велику роль зіграла ідеологічна машина. Моя мама розповідала, як у 53-му році вони плакали всім бараком, коли помер Сталін. Звісно, завжди були люди, які швидше розуміли, що відбувається, і завжди були люди незгодні. Інша справа, що, наприклад, батько Амет-Хана у фільмі до останнього вірив, що Сталін нічого не знає про це. Такий тугий заміс для драматургії – це здорово. З погляду людського життя – це фарс, на жаль.

 

Кожен кримський татарин цікавився своєю історією, тому що це був єдиний спосіб доводити свою правоту без бійки.

 

Мій дід по матері жодного дня не пропрацював на державу. Він усе життя повторював, що це брехлива держава і він не збирається ні працювати на неї, ні визнавати її. Але більша частина – вірила. Я теж був радий, що живу в Радянському Союзі. Я плакав від гордості, коли мене приймали в піонери. Поки у п’ятому класі, коли вчитель історії, дійшовши до моменту звільнення Криму у другій світовій війні, не сказав, що Крим звільнили б набагато швидше, якби не повальне зрадництво кримських татар. У класі сиділо два десятки кримських татар, усі почали обурюватися, сперечатись. Він почав вимагати, щоб ми вийшли з класу. Вийшов весь клас. Це було дуже показово.

 

Місто, в якому я виріс, було дуже своєрідним. Відсотків на сорок воно складалось із депортованих (кримські татари, далекосхідні корейці, поволзькі німці), політичних в'язнів і зеків на вільному поселенні. Атмосфера була дуже особлива. Звісно, були блатні. Але більша частина була з загостреним почуттям справедливості. 18 травня в нашому місті виходили не тільки кримські татари – виходили всі, на знак підтримки.

 

Так у п’ятому класі я дізнався, що бути кримським татарином не завжди добре. Що ти якийсь зіпсований. Тому що деякі дорослі люди говорять про те, що ти винен у чомусь. Що їхати тобі до Криму не можна, тому що ти цього не заслужив. Що ти не вільний у своєму праві жити там, де народилися і жили твої батьки і де все названо твоєю мовою.

 

Своєму місту я багато чим зобов'язаний. І розумінням, що таке дружба – хлоп'яча і чоловіча. І тим, що у нас завжди припинялися будь-які розмови про те, хто ти – узбек, кримський татарин чи росіянин. Питання національності взагалі не стояло.

 

 

Україна – єдина країна на пострадянському просторі, яка прийняла нас.

 

Коли ми приїхали в 89-му, нас ніхто в Криму не чекав. Потрібно сказати, що з трьох кримських татар у двох є вища освіта. І уявіть собі ситуацію: приїжджають якісь (я буду говорити так, як казали нам) «чучмеки» з Середньої Азії, приходять влаштовуватися на роботу. Один дає трудову книжку, де написано, що він працював головним інженером. А хоче влаштуватися будівельником. І це означає, що цей будівельник із вищою освітою мало того, що буде більмом на оці, так це ще й кримський татарин, отже, неблагонадійний. І взагалі, вони повертаються тому , що цей Горбачов їм не забороняє повернутися. І ось вони зараз приїдуть і займуть наші місця. Це те, що нам говорили.

 

Через півроку знайомства з нами наша викладачка з театрального (а це була дуже інтелігентна жінка) сказала: хлопці, а нас же перед вашим приїздом зібрали на партзбори. І парторг сказав: «Зараз повертаються ці бусурмани, у них є свято жертвопринесення. У це свято не випускайте, будь ласка, своїх дітей на вулиці і самі не виходите. Тому що вони ловлять росіян, приносять їх у жертву, п'ють їхню кров». Ми сміємося, дивимося на неї. А вона тоді реально повірила своєму парторгу, якого знала тридцять років. І нам дуже довго доводилося ламати стереотипи.

 

Один із моїх сусідів сказав: «А ми терпіли вас 23 роки!». Наші діти ходять в одну школу. Що мені йому сказати? Що він просто дурень? Що він – хто? Тобто, ми 23 роки жили пліч-о-пліч і він тримав за пазухою фігу або ніж? На щастя, я таке можу сказати не про всіх. Але й таке є.

 

Україна – єдина країна на пострадянському просторі, яка (хоч і пізно), але прийняла нас і принаймні намагалася зробити так, щоб кримські татари повернулися на свою батьківщину. І кримські татари відчувають себе частиною України. Дуже велика спільна історія між українцями та кримськими татарами. Я вже мовчу про слово «майдан», яке тюркського походження. Я мовчу, що слово «хохол» із тюркської означає «син неба». Що «тютюн» – він і у нас, і у вас. І «козак» тюркського походження, і «бочка», і «штани». І пісень багато у нас однакових. У незалежній Україні виросло вже ціле нове покоління. І я не уявляю, як їм буде зараз там, в Криму.

 

 

Підготувала Ольга ПЕРЕХРЕСТ.

Фото Тараса МАЛОГО.

18.05.2014