Потрібна пєса.

ВПоважаний Пане!

Вас здивує може і трохи обурить моя рада: Повикидайте із своєї "Прірви" всі багатопоетичні промови та ліричні сцени, а зведіть її до рамок досить дотепної історії зовсім під смак пересічного глядача. Хто не має даних на великого поета, що вміє поривати патосом, хто не вміє надихувати дієві особи пристрастями — той повинен задовольнитися скромнішою працею автора звичайних, добре складених пєс, що є угольним каменем усякого репертуару. Нам найбільше потрібні пєси з нашого сучасного життя — реалістичні, живі, коли можливо: з гумором і сатиричним вістрям, не нудні, без перемелених фраз, використаних уже пресою та політичним красномовством.

З цього не виходить, що Ви не можете пробувати своїх сил (якщо вірите в них) у великій траґедії за зразками Шекспіра, чи з психольоґічній драмі за Ібсеном, чи театральному красномовстві за Ростаном — усе-ж краще дати скромну пєcy придатну до вистави, ніж драматичну поему засуджену на позіхливу лєктуру нечисленних літературознавців.

Театр майже єдиний рід творчости, де рішальний голос має публика, байдуже, що вона змінна — сьогодні свище, а за 10 чи 20 років оплескує той самий твір. Писати для сцени значить — уміти відчувати потребу авдитоpiї, не на 100 років уперед, а передовсім теперішньої. У даній хвилині наші драматичні автори повинні рахуватися з вимогами нашого небагатого театру, що не може по вподобі зміняти часто дії, дбати за багаті декорації та пишну обстанову і не може використовувати штудерних машин, що зміцнюють "сценічне вражіння". Тимто не слід вибирати сюжетів, що вимагають складного театрального апарату. З другого-ж боку, пєса наскрізь реалістична, що проходить у звичайній кімнаті, вимагає справді цікавої проблєми та драматичної напруги, якої не заступити чисто театральними (механічними) ефектами.

Кажуть у нас нераз часто, що наш народній побутовий театр пережився, а модерних "інтеліґентських" пєс ми не вміємо ще робити. Село за останніх 30 і 20 років так сильно змінилося, що могло б постачити матеріялу на сотні нових пєс — тільки вони мусіли б мати нові типи, нові проблєми, нове тло, і нову "техніку" таксамо, як нова селянська новела і повість.

Та не латайте слабої дії — браку цікавої завязки, інтриґи, блідих типів танцями і співами. Це добрий засіб для постачальників "легкого репертуару" на великих сценах, де балєт може заступити дію, а оперетка та фарса — пєсу. Недостачі дії не закриєте ніякими серпанками, навіть напів-голих одалісок; короткого діяльоґу — ніякими промовами ні перлами адвокатської поезії. На сцені всі розмови повинні або характеризувати постаті, або доповнювати те, що глядач мусить необхідно знати, щоб його цікавість зростала від завязаної інтриґи.

Дія, дія і ще раз дія і — а може точніше: слово, що дає ілюзію дії, бо більшість театральних героїв говорить перед, і після дії, часто навіть замість неї, але говорить так, що ми мусимо їx слухати. Т. зв. льоґічний звязок між подіями, виправдана черга несподіванок залежить від способу, яким драматурґ уміє розбурхати своєрідну "театральну ілюзію".

Театр один із тих жанрів мистецтва, де високо інтеліґентна людина може якнайлекше погодитися з півінтеліґентною авдиторією, що прагне видовища зі сльозами, цілунками, отрутами, револьверами та трупами. Але саме тому, що ми так часто зливаємося з цією авдиторією в кіновій салі, драматичні автори не повинні суперничати з авторами кінових сценаріїв, які мають на свої послуги щораз то нові технічні винаходи і міліони для кожної нової вистави.

Коли ми надалі ходимо до рідного театру, дарма що щораз більше загострюємо свій смак на всяких "монументальних" фільмаx — то в цьому є глибші причини, між національна дисципліна, підтримувана патріотичними покликами. Пєса рідного автора, рідною мовою заторкує в нас деякі такі почування, що їx не найдемо в найбільших чужих архитворах. У рідній мові є слова, які досить відповідно вимовити і звязати з іншими, зовсім буденними, і вже сам їx звук розбуджує в нас образи, від яких сльози самі скапують по обличчі. Плач і сміх, що є наочними доказами, як пєса впливає на авдиторію, можна розбуджувати дуже примітивними і дуже складними, преріжними засобами. Питання в тому: чи плач і сміх належать до найсильніших доказів драматичного твору. Пригадайте Лєсінґову теорію про Ляокоона, що закамянів у болю. Траґедії Ліра, Гамлєта або Макбета не витискають нам сліз, як і комедії Тартюфа або Мазантропа не дуже нac втішають. Та всякі наші зусилля, щоб дати пєсу, яка могла б стати одною позицією в білянсі европейського театру — не тільки передчасні, а може навіть помилкові. Одним із наших найбільших успіхів було б постачати пєси для европейського репертуару — та це така сама далека мрія, як постачати цікаві повісти або... екранові зірки. Перестарілі пєси нашого побутового театру мають більше виглядів попасти на чужу сцену, ніж наслідування модерних. Наш народній побут із співами та танцями у барвистих строях може привабити чужого глядача своєю екзотикою. Траґедії та гумор нашого селянина може чужинець лекше розуміти, ніж ми психольоґію інтеліґентної чужої великоміської аудиторії, що виховалася на найріжноманітнішому европейському репертуарі. Поправді не можна написати високоцінної літературної песи виключно з думкою про авдиторію. Той хист, що є хресним батьком сотень щораз то нових пєс сезонового репертуару у великих столицях — не має нічого спільного з драматичною творчістю і його можна придбати напів професійно, завдяки добрій знайомости сцени, куліс, історії театру, настроїв публики, часто теж директорів та режисерів, які стають спільниками вдатного сценічного "касового" твору.

У такому часі, як наша теперішність, найчастіше заводять балачки про те, який театр повинен бути. Але в нормальних умовах розвитку літератури спершу появляються драматичні твори, за ними йдуть актори та режисера. І щойно на підставі їх праці можна ставити проґнози, що з цього згодом може виклюватись.

Ми потребуємо премієр усяких пєс: побутових, сальонових, історичних, сатиричних, усяких напрямків і стилів. Не треба перебільшувати декорацій і всяких технічних засобів, до яких ми, діти 20-віку, звикли в театрі. Пєси великих драматурґів можна слухати на тлі сірої завіси, або серед предметів домашньої обстанови, коли їx зуміють відтворити талановиті артисти. У театрі хочемо бачити дію і хочемо чути живе слово, яке супроводить переживання героїв. Артист мусить мати передовсім повний нюянсів текст, з якого міг би створити живу постать, мусить мати слова, що натякають на внутрішні переживання і зворушують разом із ситуаціями, що є завязком конфліктів.

Нема ніяких перепон, чому ми не могли б мати постійно бодай трьох-чотирьох Карпенків Карих, Старицьких, що вміли б використати вже нові технічні досвіди чужого театру і могли б заповнювати нашу сцену новими типами та ситуаціями. Кіно і радіо не винищило ще тисячі дрібних народніх театрів, які тягнуться від Італії на Схід аж до Японії та Китаю. Дехто твердить, що кіно і радіо навіть розбуджує щораз то нові потреби — грати і бачити живих акторів перед собою.

Коли йде про чисто народній театр, то маємо тут явище анальоґічне, як і з народньою ношею, яка щораз більше щезає із сіл під впливом фабричних виробів і втікає до міст, де невеличкі гуртки інтеліґенції мусять її плекати наново, як оранжерійну квітку.

[Діло]