СВОБОДА, ДОВІРА, ПРАВО:

принцип сучасного руху до соціальної справедливості

 

 

Справедливість визнається мислителями головним моральним і правовим принципом, що забезпечує рівновагу у взаєминах між людьми і в суспільстві, є вищою ціллю соціального прямування. Від часу Великої Французької революції дотепер девізом, що виражає демократичну трансформацію суспільства залишається «Свобода, Рівність і Братерство». Цей девіз, виведений з Декларації прав людини і громадянина» (1789) становить каркас основних цінностей Загальної Декларації прав людини (ООН, 1948), якими визначається її перша стаття: «Всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і сумлінням та повинні чинити у стосунках між собою в дусі братерства» (виокремлено авторами).

 

Основоположна «тріада» демократичного перетворення світу, і, зокрема, її перший компонент – свобода – зазнавала критики ще з часів класичної німецької філософії (Кант, Фіхте, Геґель, Маркс). Проте стрижнем цієї критики було визнання свободи фундаментальною, іманентною цінністю людини, даною їй Богом і / чи природою. Це твердження поширюється і на крайню марксистську версію цієї критики, яка, виходить з тези про підпорядкування волі людини незмінним законам суспільного розвитку та розглядає свободу як «усвідомлену необхідність».

 

У той же час два інші гасла «тріади» – рівність і братерство – більше підвладні обумовлюючому впливу історичних обставин, зокрема – актуальних соціальних процесів. Рівність передбачає здебільшого однакове підпорядкування усіх законові. І в цьому значенні вона залишається актуальною донині. Однак таке розуміння рівності, з іншого боку, вказує на постійну залежність людини від потреби щоразу вдосконалювати закони. Розширення соціального простору основної цінності – свободи, виявляє все більш «нівелюючу» роль закону, який часто перекреслює унікальність особистості. Адже люди не рівні за здібностями, талантами, способами самовираження, біологічними, фізичними, статевими характеристиками. Якщо взяти до уваги екзистенційні цінності, то поняття рівності перед законом може виявитися навіть обмеженням на шляху до духовної свободи, як, до прикладу, позиція апостола Павла про вихід людини з-під залежності від Закону на волю слави синів Божих (Рим. 5, 6)

 

Братерство як довіра та повага до гідності іншого відображене в самому викладі цього принципу в Декларації прав і обов’язків людини та громадянина (1795) («не роби іншим того, що не хотів би отримати сам; роби щодо інших такі благі вчинки, які хотів би щодо себе»). Цей виклад є фактичним повторенням глибинних і традиційних уявлень про особисту самоповагу, зафіксованих у відомому положенні Нагірної Проповіді, які, своєю чергою, є похідними від фундаментального принципу єства людини, створеного за подобою Бога – принципу, взятого буквально або ж метафорично як ідеалу самовизначеної гідності.

 

В результаті, починаючи з 19 століття та базуючись на тріаді Французької революції, було досягнуто певного консенсусу щодо загальнолюдського розуміння соціальної справедливості, сформульованої Кантом у вигляді так званого категоричного імперативу: чини так, аби твої наміри чи дії могли стати підставою для загальнолюдського закону. Його категоричність розуміє під собою однаковість та обов’язковість для усіх, хто вважає себе вільним громадянином, приналежним до суспільства вільних людей. Імперативність же означає не що інше, як внутрішню волю і усвідомлений внутрішній примус діяти так, аби кожен вчинок відповідав вимогам людяності та моральності.

 

Таким чином, у гаслі «свобода, рівність, братерство» центральною та іманентною для екзистенції людини цінністю є поняття «свободи». Якщо всі три складові гасла мали б у сукупності забезпечувати соціальну справедливість, то серед них свобода повинна розглядатися як необхідна (obligata, sine qua non) умова, а два інші поняття як додаткові і достатні (sufficia) умови. В контексті розширення соціального простору свободи в останні півстоліття гасла рівності та братерства втрачають історичну релевантність, тобто розуміються як додаткові обставини свободи, зумовлені історичним контекстом. Це означає, що свобода є необхідною умовою справедливості або ж тією цінністю, без якої справедливість неможлива. Натомість, рівність і братерство як достатні умови ще не ґарантують з необхідністю соціальної справедливості, тобто могли би бути замінені іншими цінностями.

 

З появою у 19-20 столітті універсальних соціокультурних доктрин (марксизм, фройдизм, модернізм) людина щораз більше стає об’єктом і продуктом умов буття та щораз менше його суб’єктом. Водночас відзначене нами розширення простору свободи означає екзистенційну потребу рухатися від переважно вертикальних, ієрархічних до горизонтальних соціальних відносин, що здебільшого відображає відносне урівнювання інтерперсональних (міжособистісних) і суспільно-інституційних (колективних) рівнів стосунку.

 

Пошуки справедливості в сучасному постмодерному і після-постмодерному світі наштовхуються на нові ціннісні орієнтири, що може привести до іншого актуального девізу. Для такого девізу, як випливає з нашого розуміння демократичного процесу сьогодні, ідеал свободи повинен доповнюватись двома іншими достатніми умовами – цінностями, які більш адекватно відображають передумови справедливості як на рівні міжлюдських стосунків, так і в площині соціальних відносин.

 

Такими цінностями ми вважаємо довіру та право.

 

Довіра утверджує визначальність горизонтальних відносин між людьми, ґарантує можливість консенсусного (тобто усвідомлено узгодженого) вирішення конфліктів і найефективнішого формування міжперсональних стосунків. Динамічна зміна системи відносин у суспільстві, яка знаходить вираження в його атомізації, наочно показує, що базовою цінністю формування спільнот стає довіра.

 

Право, натомість, забезпечує інституційно-середовищний формат стосунків між людьми, який забезпечує можливість самоздійснення людини і також претендує на статус фундаментальної цінності. Одночасно право, виконуючи регулятивну функцію у соціальних відносинах, коли міжособистісні непорозуміння не можуть бути вирішені безпосередньо, стає умовою для захищеного самовираження людини як автономного індивіда.

 

Отже, ми пропонуємо новий девіз демократичного суспільства у сучасному світі: СВОБОДА. ДОВІРА. ПРАВО – LIBERTAS, FIDES, IUS.

 

 

 

06.05.2014