Олександр Стукало – літературознавець, перекладач, редактор видавничих проектів видавництва «Темпора», колумніст «Газети по-українськи», автор відомих віртуальних блогів українських шістдесятників та навіть Тараса Шевченка. Із Сашком ми зустрілися поміж численних акцій київського Книжкового Арсеналу.
Фото Тетяни Давиденко
Богдана Неборак: Коли я брала інтерв’ю до цього циклу упродовж останніх кількох місяців, то переважно розпочинала із питань про Євромайдан та його впливи на суспільство та літературу. Зараз, коли активних дій на Майдані уже немає, як ти вважаєш: чи варто говорити про таке явище, як постмайданна література? Чим вона відрізнятиметься від дореволюційної? Тамара Гундорова говорила про постчорнобильську літературу. Чи матимемо ми постмайданну?
Олександр Стукало: Майдан – це безумовно нова історична віха. Подія, до якої і після якої життя змінюється і відрізняється. Але це якщо говорити загалом про життя, а не про літературу. А література – вона ж не завжди є відображенням життя. Річ у тому, що хороша література не мусить бути відображенням життя, тому що просте відображення – це надто плаский прийом, яким і грішать більшість молодих недосвідчених літераторів. Вони думають: «Якщо я напишу про те, що сталося зі мною два роки тому, це стане літературою. Якщо я напишу книжку про те, як живу в гуртожитку, то її видадуть, і це буде молодіжний роман». Якщо вважати літературу таким відображенням, якщо можна провести не пунктирну лінію, а векторну стрілочку «література – життя», тоді – так, напевно Майдан зрушить цю стрілочку в якийсь із боків, щось їй домалює, трошки додасть пунктиру. Але це тільки один бік. Якщо говорити про літературу, яку я вважаю нормальною, яка не завжди є прямим відображенням життя, ‒ вона може зовсім не відчути впливу того, що у нас минув Майдан. Для людини, яка працює над сюжетотворенням, Майдан може стати джерелом нових персонажів, типів, характерів. Коли людина брала участь у революції, вона бачила, як змінюються інші люди навколо неї, як революція їх трансформує. Вона робить з цього нотатки, подорожні замальовки. І ці замальовки не конче мусять сформувати великий текст, який вважатиметься літературою. Вони можуть стати поштовхом для такого тексту. У тексті їх може не бути взагалі, а лише певний настрій, взятий з них. З цього боку для когось Майдан може взагалі не вплинути на те, що ми пишемо, на нашу літературу. Він може вплинути на емоційний, ідеологічний посил, але не на літературу загалом.
Б.Н.: За останній час з’явилася велика кількість «майданної» поезії, готуються до друку антології таких віршів, проте далеко не всі автори брали безпосередню участь у революційних подіях у Києві. Як ти вважаєш, чи має моральне право людина, яка спостерігала за такими подіями на віддалі, використовувати їх задля написання текстів?
О.С.: Я думаю, що тут варто замислитися над таким явищем, як персональні та колективні травми. Якщо у тих людей, які вважають, що хтось не має права писати про Майдан, є пережита травма, за рахунок того, що вони самі були учасниками Майдану, ця травма може не дозволити їм адекватно судити про те, мають чи не мають інші люди право писати про Майдан. Бо такі судження – травматичні, це судження в стані афекту.
Якщо ми говоримо про те, що люди, котрі не були на Майдані, не повинні про нього писати, чому ми не говоримо, що люди, котрі не були на чеченській війні, не мають права про неї писати. Чому ми тоді кажемо, що люди мають право писати про Велику Вітчизняну, коли вони там не були? Це теж трагедія, там теж гинули люди. Так само і на Майдані. Інша річ ‒ що саме вони напишуть.
Б.Н.: Якщо подивитися з іншого боку: чи нормальним є оминання цієї теми? От ми з тобою розмовляємо у межах Книжкового Арсеналу, де не так багато акцій, присвячених Майдану.
О.С.: Ми двадцять чотири роки пережовуємо наші травми як незалежна країна, плюс ще кількадесят років пережовуємо наші травми як залежна країна. Нам треба позбуватися моделі постійного пережовування травм. У нас є велика травма 1654 р, є травма зруйнування Січі, травма кріпаччини, травма підросійщини, травма суржику… Я думаю, що цих травм достатньо, і з ними треба завершувати. Якщо Майдан додасть до арсеналу великих травм іще одну, ні до чого хорошого це не приведе. Так, треба пам’ятати про трагедію, але життя все одно триває, і Арсенал ‒ для когось добрий привід хоча б відірватися від телевізора з потоком суперечливих новин.
Фото Сашка Лютого.
Б.Н.: Юрій Андрухович у матеріалі про 5 улюблених книжок для zaxid.net назвав книги, прочитані в дитинстві й замолоду, говорячи : «Пізніші десятиліття приносили мені не одну дивовижну й важливу книжку, але жодна за своїм значенням не перевершить тих, які лягали «на цілину». Чи ті автори, якими ти захоплювався у школі та в університеті, так само подобаються тобі й тепер? Чи залишаються улюблені улюбленими?
О.С.: Я не погоджуюся зараз із Юрієм Андруховичем, як би це блюзнірськи не звучало. Я думаю, що людина впродовж свого життя може здобувати враження постійно, і від літератури так само. І якщо у людини притуплюється здатність здобувати гострі враження від літератури, це залежить лише від самої людини. Це не загальна модель сприйняття, а конкретний випадок. Хоча, можливо, з віком дещо зміниться, не знаю. Поки що література впливає на моє життя. Як ті тексти, які я прочитав у дитинстві, в юності, так і ті, які читаю зараз, впливають на мене. Є люди, які кажуть, що до тридцяти років треба читати художню літературу, а після – зав’язувати з цим і читати нон-фікшн. Така думка теж має право на існування, але я її у свої 25 років поки що не підтримую.
Б.Н.: Хто твої улюблені автори?
О.С.: Такі питання завжди ставили мене в глухий кут. Це питання з розряду «розкажи віршик» або «скажи щось англійською». І ти думаєш, що б такого сказати англійською, аби одночасно не образити, і втішити, і задовольнити. Категорія моїх улюблених авторів постійно змінюється і доповнюється. Зараз, наприклад, із українського мені подобається Галя Ткачук. Вона пише хороші тексти, дитячо-дорослі. Така література потрібна.
Я люблю вірші. Вірші Іздрика, хоча і не всі. Вірші Жадана, Шувалової. Місцями мені подобаються вірші Лаюка.
Останнім часом я перейшов до дещо нової моделі читання. Коли бачу статтю «10 книжок, які варто прочитати: сучасні детективи», виписую їх і потрошки читаю. Якщо мені в процесі читання трапляються інші цікаві книги, переходжу до них. Наприклад, позавчора на Арсеналі я купив книгу Олексія Толочка і зараз читаю її, відкинувши детектив, який читав доти. Так само і з художкою. Серед української художки видають не так багато хороших книжок. Здебільшого видається щось таке, чого я не читаю в принципі, або на що не маю часу. Поки що я розставляю пріоритети таким чином, що українські книжки не потрапляють до цього списку.
Б.Н.: А хто із зарубіжних до нього потрапляє?
О.С.: З чехів я люблю Чапека та Гашека. З поляків дуже любив у дитинстві Альфреда Шклярського, його серію про Томека. В університеті мені особливо сподобався курс англійської літератури, який викладала Наталія Жлуктенко, з цього курсу я прочитав усе, крім Джойса та Вірджинії Вулф. Семінари за цими авторами я прогуляв, бо на них було соромно йти, не читавши. Люблю репортажистику, зокрема польську. Шабловський, Щиґел, Щерек.
Б.Н.: Не шкодуєш, що прогуляв?
О.С.: До Джойса я добрався потім, прочитав половину «Улісса». До Вірджинії Вулф досі не добрався. Джойс мені сподобався, дуже хочу, аби його переклали українською.
Б.Н.: Ти повертаєшся до недочитаних книжок? Чи спрацьовує у Тебе синдром того, що «розпочате слід неодмінно завершити», навіть якщо книга не зачепила?
О.С.: У мене інший синдром – можу читати сім книжок одночасно і всі сім не дочитати. А потім взятися за восьму і її таки дочитати. До того ж на мене наклала відбиток моя філологічна освіта, коли прочитавши тридцять сторінок книжки та заглянувши в кінець ти можеш сформувати про неї враження і не дочитувати. Ти виносиш із цієї книги те, що потрібно, аби розказати про неї іншим, які, можливо, потім прочитають її повністю і розкажуть тобі, що там було посередині.
Колаж Олени Павлової.
Б.Н.: Ти ведеш блоґи від імені українських письменників, зокрема сторінку Тараса Шевченка. Навіщо?
О.С.: Я дуже люблю Шевченка як людину, як поета, як художника. І ця любов так вплинула на мене, що я вирішив подумати над тим, що би говорив Шевченко зараз, і трошки його олюднити. На щастя, зараз з’являється тенденція до олюднення Шевченка. Є картини Андрія Єрмоленка, є нові фільми. Добре, що такі речі виникають, бо ні в середніх школах, ні в університетах такого олюднення не було і я не знаю, коли воно до них дійде. Це буде найщасливіша подія в моєму житті – не особистому, а літературно-публічному взагалі.
Б.Н.: Як Тобі цьогорічне святкування двохсотліття Шевченка?
О.С.: Воно пройшло повз мене.
Б.Н.: Узагалі нічого не зауважив?
О.С.: А щось було? Я бачив трисерійний фільм на «1+1» про Шевченка, знайома попросила подивитися та написати рецензію. Я подивився півтори серії, в процесі перегляду робив стрім на фейсбуці з приводу того, що я про це все думаю. Люди, які читали ці стріми, зрозуміли, що це за фільми, і що дивитися їх не варто. Але добре, що з’являються фільми про Шевченка, хоч би й такі. Є модель «хоча б щось» і модель «треба хороше». Модель «треба хороше» у нас програє, а от «хоча б щось» – поки що, на жаль, ефективна і продуктивна.
29.04.2014