Відчит п. Івана Франка.

Відчит п. Івана Франка на концертї в память Т. Шевченка в Станиславові обіцяли ми подати в головній основі, присланій нам нашим дописувателем з Станиславова з просьбою о уміщенє в "Дѣлї". Отож прелеґент сконстатував, що до 1840 р. в литературї загально-европейскій нїхто не займався на серіо мужиком. До того часу поети і повістеписателї не бачили єгo зовсїм, або хоч навіть вводили єго до своїх творів, то тілько як декорацію, як нїму фиґуру, як безбарвну сїру масу, або що-найбільше як побічні, епизодичні особи, або як силу елементарну, руйнуючу на слїпо і недоступну нїяким глибшим людским чутям. В 1840-ім році доперва появився в литературї мужик, простий, сїльскій мужик. І що-найцікавійше: зараз від першого появленя в друку єгo творів ("Кобзар") той мужик, недавний невольник, загальною опинією своїх земляків стає признаний провідником, перворядним світлом україньскоиї литератури. Подавши в коротких рисах житєпись поета мученика, котру переплїтав многими незвістними а дужо цікавими фактами, перейшов прелеґент до характеристики єго творів.

"Поетичну дїяльність Шевченка — казав прелеґент — натуральним способом подїлити можемо на чотири періоди, значно дечим різні оден від одного. Першій період від 1838 до 1843 року, т. є. від увільненя з крепацтва до першої поїздки на Україну. Тут Ш-ко стоїть ще на грунтї романтичнім, пише баляди і сентиментальні думки, компонує менші а далї й більші поеми историчні, котрих короною являєсь поема "Гайдамаки", зачата ще 1838 а видана 1841 року. В поемах тих Ш-ко идеализує Козаччину з єї гетьманами, походами та пожарами. А вже й ту пробиваєся нахил поета до реалистичного трактованя предметів, до анализи чутя людского і до чисто психологичних проблемів. В тій першій добі повстає чудова "Катерина" і "Черниця Маряна". — В другій добі, котра тягнеся від першої поїздки на Україну 1843 до арештованя весною 1847 року, ґеній Ш-ка широко розпускає крила, вдяряє з великою силою в різні струни. Романтична струна не перестає ще звучати, повстають ще й тепер деякі баляди, але чисто балядовий тон в них глухне і тихшає супроти голосних нот психологичної і соціяльної анализи, Так само і традиція козацка відзиваєсь ще й ту в "Невольнику" і в "Черцю", але також більше як декорація тонкої анализи психологичної. Романтична наївність і в поглядах на рідну исторію уступає місце критиці, нераз дуже острій, — повстають такі рїчі, як "Чигрин", "Суботів", "Иржавець" і др. З тїсних рамок націонализму душа поета рвеся на широке поле всесвітної боротьби духа людского за поступ і свободу, — він пише "Ивана Гуса", "Кавказ". З другого боку з україньского становища національного Шевченко переходить і на становище соціяльне, підносить могучій голос в оборонї крепаків ("На панщинї пшеницю жала", "Сестрї", "Марина", "Сон", "Посланіє") і піднимаєсь на високу висоту вчителя і пророка народного, обличителя деспотизму политичного і соціяльного. Але побіч того з-під пера єго виходять чудові реалистичні картини з житя, як "Наймичка", в котрій поет наш з великою любвою анализує прояву абнеґації за-для любови материньскої. Нагле страшне нещастє (третя доба 1847—1858 р.) підтяло ту широку дїяльність поетичну, знищило навіть деякі доси написані твори, як поему про Гуса. Під тиском реґляменту воєнного Ш-ови годї було думати про таку широку творчість. Під впливом непривітних людей і ще більше непривітної природи кирґиских степів він заглублюєся в своє нутро, анализує себе самого і виливає на папір свою власну журбу й муку. Період другої неволї поета — се період лиричних пісень, по части особистого змісту, хоч і з широкою политичною та соціяльною закраскою, по части вельми оригинальних і характерних парафраз на піснї народні. Вкінци четверту добу становить час від 1858 до смерти поета. Поезія лирична, почата в неволи, ту звучить дальше, зміцнюєсь і розширюєсь аж до могучих акордів піснї "Світе ясний", котру можна назвати вітхненою апотеозою світла, поступу і свободи. Але характеристичним признаком сеї доби є зворот ґенія Шевченкового до тем религійних ("Неофіти", "Марія", "Царї", "Псальми", "Гимн чернечій" и. т. п.)

Коли б менї прийшло одним словом схарактеризувати поезію Ш—ка, то я сказав-би се поезія бажаня житя. Свобідне житє всесторонний, нїчим не опутаний розвій єдиниць, цілої суспільности, цілого народу, — ce идеал Ш—ка, котрому він був вірним ціле житє. Неволя й переслїдуванє, чи то народне, политичне, суспільне, чи религійне, мали в нїм непримиримого ворога. Бажанє житя пробиваєсь у всїх єго творах як золота нитка з посеред різнобарвної тканини. Индивидуальність людска без огляду на стан, народність і віру — для него свята. Називано єго поетом мужицким — не зовсїм справедливо. Терпіня ж кривди людскі порушували єго все з однаковою силою, чи то були терпіня мужички гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіня молодої княжни, котрої житє знївечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься кроваво на рідному батькови за поругані права любячого серця. От тим то, линучи цілою душею до всїх страждущих і покривджених, Ш—ко найревнїйших тонів добував из своєї кобзи, коли йшло о представленє недолї жіночої. Не знаю в литературї всесвітній поета, котрий би так витревало, так горячо, і з цілою свідомостію промовляв в оборонї жінок, в оборонї их права на повне, чисто людске житє, котрий би таким могучим словом бичував усе, що вяже, деморализує і тисне женщину. Не знаю в литературї всесвітній поета, котрий би представив так високій идеал жінки-матери, як се вчинив Ш—ко в своїх поемах "Відьма", "Неофіти" і "Марія". Не посвяченє своєї людскої индивидуальности для мужчини, але найвисше напряженє тої индивидуальности для дїл милосердя, переможенє власних терпінь, забутє власних ураз, де йде о службу високій і піднеслій идеї добра загалу, добра людскости, — отсе идеал жінки, якій полишив нам в спадщинї Шевченко. Тож не диво, що й найвисшій дотеперїшний здобуток людскости на поли моральнім, велику идею любви ближнього, сю основну идею христіяньства, Шевченко в головній мірї уважав дїлом женщини — Марії матери Исусової.

[Дѣло]