Хто мав рішальний вплив на національний характер І. Франка

Автор статті в 19-ому числі "Краківських Biстей" з 31 січня ц. р., п. з. "Дев'ятдесятліття заслуженого громадянина" твердить, що "Антін Дольницький разом з Михайлом Павликом мали вплив на національний характер І. Франка". Ця теза попереджена історичним описом діяльности Д-го, ще як студента і члена "Академіческого (а не Академічного!) Кружка" у Львові в половині 1890-их рр. (а не 1870 року!).

Велика є сила і вага правди в житті, метою науки є просліджувати і висвітлювати правди природи та людських діл. Ото ж опис діяльности А. Д-го, а ще більше підкреслена теза, вже на перший погляд не в усьому згідні з раніше друкованими споминами про 1870-ті рр. і з тогочасними листами визначних учасників духового перевороту в цій добі — тому то заходить потреба провірити факти у названій статті. А ще коли річ про І. Фpанка! Український читач хоче мати (навіть у ювілейних статтях) провірені та вияснені всі питання, що торкаються трудящого життя великого громадянина й учителя, і відносяться до Його творчости та до вислідів його праці.

На вступі дослідів треба аж дуже звузити поставлення питання й оформити його хіба так. Хто переконав І. Франка, що не слід послуговуватись у письмі іншою мовою, крім народної, та що треба закинути т. зв. етимологічний правопис?

У згаданій статті сказано, що А. Дольницький разом з М. Павликом, І. Франком, Лукичем, Левицьким і Вас. Давидяком належав до тієї молодi, яка "признала правду думкам Драгоманова і почала йти в життя з наміром поправити суспільно-соціяльні і національні відносини".

Читаємо далі з цій статті, що А. Дольницький на становищі фактичного редактора "Друга"... "все був рішучим приклонником народної мови, умів вибороти їй належне місце на сторінках "Друга"... "Пoвість І. Франка "Петрії і Добощуки" друкована в "Друзі", зазнала редакторської руки A. Дольницького".

Не диво — читаємо далі, — що Дольницького тепло споминає Павлик у листах до Драгоманова, Франко в "Нарисі iсторії української літератури".

*

Джерелом статті є виключно особисті спомини А. Дольницького. Правда, найшлася там згадка про Павликові листи до Драгоманова і "Нарис історії української літератури" І. Франка, але воно кинуте мимоходом. A то ж, окрім інших, найближчими до нашого питання джерелами є автобіографія І. Франка в листі до Драгоманова, надрукованому в пepeдмові Драгоманова до збірки франкових новель "В поті чола", його таки передмова до власної збірки "Рутенці" і студія "Остап Терлецький" у 50-му томі Записок НТШ; далі листи Леоніда Заклинського до Драгоманова, студія К. Студинського "І. Франко і товариші в соціялістичнім процесі 1878 р.", друкована в двомісячнику "Україна"1926 р., "Спомини про І. Франка" (збірка спогадів його найближчих товаришів у брошурці, виданій І. Тиктором 1926 р.), очевидно, і річники "Друга", двотижневика, видаваного "Акад. Кружком" від квітня 1874 до липня 1878 р., підписуваного техніком Кордасевичем, пoтiм Мик. Дольницьким, бpaтoм Антона¹⁾.

Франко записався у львівський університет у жовтні 1875 р. і, поминувши народовецьке товариство "Дружній Лихвар", зголосився в члени староруського (звичайно кажуть, москвофільського) "Академічного Кружка". Воно — як знаємо було видавцем "Друга", а в "Друзі" Франко ще в 1874 р. почав містити вірші із свого багатого дорібку. Та й до Львова навіз він чимало оригінальних і перекладних поезій, написаних у шкільній лавці. Ще в нижчій гімназії взявся Франко за перо і згадує у своїй автобіографії двох гімназійних учителів, що мали впив на його літературний смак. Це, крім польського письменника старшої дати, Ів. Верхратський, народовець, відомий біолог, діялектолог і неособливий поет. Та ще був просвітителем Франка його старший товариш, Щасний Сельський, згодом відомий гінеколог у Львові, автор популярної анатомії та декількох лікарських статтей. Покінчивши дрогобицьку гімназію, студіював Сельський у Відні медицину, був головою студентської "Січі", листувався з Драгомановим, мав зв'язки з Києвом і був чимось у роді консуля львівських справ у Відні. У 1878 р. він засів поруч Остапа Терлецького, Франка, Павлика і тoв. на лаві обвинувачених за соціялізм, вів себе в цьому судовому процесі дуже гарно, але відтерпівши кару одномісячної в'язниці, умив руки, згодом оженився з полькою і всі його зв'язки з українцями охололи; він залишився тільки членом природописно-лікарської Секції НТШ і може "Просвіти"? Отo ж, як медик, він чомусь то листувався з Франком, а ще в Дрогобичі позичав йому книжок, між ними і львівські "Правди". Від Франка самого знаємо, що в "Правді" він читав М. Вовчка, П. Куліша і глибоко зворушився "Лихими людьми" П. Мирного. Раніше ще дістав від Верхратського Шевченкового "Кобзаря" і мало не всього вивчив напам'ять. У нижній гімназії почав Франко записувати народні пісні, у 6-ій клясі мав їх уже аж 800 у двох зшитках. Незвичайно цікаве для нашого питання, що в гімназії Франко ставав до оборони фонетичного правопису і — як читаємо в його автобіографії — вдавався в диспути з учителем М. Антоневичем, пізнішим русофільським послом до галицького сойму.

Запитаймо тепер, чи не був Франко, як на гімназиста, свідомим українцем? Чи багато таких підготовлених та в українській літературі начитаних членів-новиків начислював народовецький "Дружній Лихвар"?

*

Молоденького Франка, крім авторських аспірацій, притягнули й рух, життя, праця в "Акад. Кружку"²⁾. Але ж у яке оточення, в яку атмосферу він ускочив? Його зараз таки включили в редакційну колегію "Друга" і він списував протоколи нарад. Можна думати, доцільно з'єднували надійного юнака, проте його записки з нарад чомусь то аж надто офіційно сухі, беззмістовні. Збереглись вони завдяки Павликові (він післав їх Франкові на село), тепер вони в архіві НТШ. Цікаве в них, що зразу (але тільки зразу) Франко до свого прізвища дописував: Яковлевич. Найцікавіша (може єдино цікава) записка відноситься до мовного: запитання: "былъ" чи "був"? У редакційній колегії не здобула для себе потрібної більшости ні одна з цих двох форм і квестія помандрувала перед управлінням (виділ) Кружка.

Ця справа набирає для нас ваги, коли пригадаємо з Франкової автобіографії, що він — як каже — найшовся у Львові серед національних і язикових спорів, не брав у них участи, проте хитався, бо сам (додаймо: далі уживав) фонетичного правопису, але в "Друзі" мусів зразу друкувати свої твори "язичієм", поки остаточно в Кружку не взяла верх народня мова. Хто знає Франка як слід, той не забув: Франко був м'якої, ніжної вдачі, назагал несміливий, мовчазний, до розмов любив тільки прислухатись і звичайно тільки наприкінці зголошувався до слова, але тоді виступав уже на ввесь pіст. Коли не спротивлялись і не дражнили його, тоді він дуже часто поступався в менше важних питаннях, щоб не розбивати справи і не спинити праці, бо працю над усе цінив, не міг жити без неї, скрізь рад був і підтримував кожне гарне зусилля. Та коли в дальшому показалися хиби, або Франко пізнав свою помилку, тоді із здвоєною впертістю тримався своєї принципової лінії. Видно, він і в молодому віці був уже такий. Еволюцію від язичія до народної мови і від не зовсім ясного русофільства до національної ідеї пройшла молодь, з нею і "Друг", під впливом місцевих народовців, але сильний і рішальний вплив мали три листи Драгоманова, надруковані в "Друзі" в 1875 і 1876 рр. та його особисті відвідини в "Акад. Кружку", коли то він закликав молодь об'єднатися в одному кружку, а видвигав і поступові, соціяльно-політичні ідеї.

¹⁾ Може трапитись не річева, а формальна недокладність у заголовках цитатів, бо автор цих рядків пише з пам'яти, на провінції.

²⁾ Франко не доцінював "Дружнього Лихваря", повторяючи закид, що він несе своїм членам тільки матеріяльну допомогу.

(Д. буде).

[Краківські вісті, 07.04.1943]

(Докінчення)

Більшість кружкарів свою еволюцію довершену в першій половині 1876 р., заманіфестувала календарем-альманaхoм "Дністрянка", зредагованим народною мовою. Але Франкові нащо ж було еволюціонувати?? Відпала тільки потреба дати собі псувати мову, нагинати її під штиб для друку в "Дpyзi". Адже перший вірш, друкований у "Друзі" 1874 р., він склав у народній мові, його перші листи до староруської родини: до коханої (Ольги Рошкевич) і до сподіваного тестя (о. Мих. Рошкевича), перший у лютім, другий у травні 1876 р. — писані народною мовою. А хоча б попались у Франка ненародні слова — для нас це сьогодні ясна справа: діялось воно 65 літ тому. Кому ж попри відмічені факти з приватного життя треба і прилюдної маніфестації, то є нею одне з найкращих Франкових оповідань "Лесишина челядь" не тільки в народній мові і стилі, але й надихане щирою прихильністю до простолюддя. Написав його Франко літом 1876 р., друкував у "Дністрянці". Запитаймо: при чому ж тут національний характер, на який мали б вплив А. Дольницький і Павлик?

*

Не зразу, не однаково і не в обидвох напрямках (національному і соціяльно-політичному) прийшов переворот серед молоді. Одна крайня група прийняла ідеї Драгоманова без поважніших застережень і до неї, крім Павлика, належав і Франко. Друга крайня група полемізувала з Драгомановим на сторінках "Друга" і до неї належав А. Дольницький, як автор відповіди на II, а згодом і приміток до ІІІ-го листа Драгоманова до редакції "Друга". З відповіддю на II лист не обійшлось йому так легко та без перипетій, як Гн. Онишкевичеві³⁾, що написав відповідь на І лист Драгоманова і так викликав ІІ його лист. Тоді вже шуміло збоку народовців, до того ж у половині лютого загостив Драгоманів до Кружка саме в пору, коли А. Дольницький сидів над відповіддю. Тоді вони познайомились особисто. Дольницький радився його, що перекласти б для "Общества Качковського", де він був секретарем. Усі тайни, від авторства безіменно друкованих відповідей і заміток на листи Драгоманова, зрадили Драгоманову Павлик і Леонід Заклинський. Цей відслонив і рубчик лаштунків, які прислоняли приватні й серцеві пружини, що натискали на Дольницького. Спроквола ще хитаючись, перейшов і A. Дольницький до середньої групи, яка не повністю перейнялась ідеями Драгоманова: народовцем, а не драгоманівцем, залишився він на завсіди. В 1876 році він був іще секретарем "Общества Качковського", стояв під особистим впливом русофіла о. Лопатинського з Роздолу, а Заклинський писав тоді (червень 1876 р.) Драгоманову, що це жвава і трудяща людина, але ще не готова, і з народною мовою ще йому не ясно, зводить проти неї суперечки. Відповідає ця оцінка і Павликовим реляціям, бо тільки в рік після появи "Дністрянки" Дольницький без сумніву став народовцем, коли написав для львівської "Правди" псевдонімну статтю, звернену проти видавництва Качковського. З того часу писав він мало і не покинув псевдоніму Таран Харко, тому про нього не багато і знали, але хто хотів би говорити про освідомлення Франка Дольницьким, нехай зважає на хронольогію.

Новиною для Франкознавців є вістка, що Дольницький на становищі редактора "Друга" справляв Франкових "Петріїв і Добощуків". Залишаючи це питання дослідникам⁴⁾, можна сказати, що виправки Дольницького, може тільки мовні, мусіли бути хіба малозначні, коли такий скрупулятний Франко не пригадав собі і не призве ся до цього в передмові до ІІ-го видання своєї першої молодечої повісти, a в цій самій передмові згадав виправки, чи навіть частинну, перерібку його також молодечої драми "Три князі на один престол", виставленої одинокий раз у березні пам'ятного 1876 року.

Іще слівце про "теплі" згадки в листах і в "Нарисі..." Франко в одному листі до Ольги Poшкевич голословно згадує ім'я Дольницького, пишучи, що відвідав його. В "Нарисі" редаґування "Друга" (очевидно Дольницьким) називає дилетантським, повість Переплиса—Дольницького "На потемки" оцінює як невдатну. Перечисляючи юридичні популяризації Тарана-Харка, не виявляє своєї думки про них. Зате відповідь на II лист Драгоманова він нап'ятнував у "Молодій Україні", бо його автор вирікся усіх зв'язків із Наддніпрянщиною. Павлик у листах до Драгоманова постійно прискаржує Дольницького за критичне cтавлення до листів Драгоманова.

*

Не для полеміки з кимнебудь, а на жертвеннику правди автор цих рядків складає свої замітки пригадуючи ще, що Романчукова "Батьківщина" почала виходити під кінець 1879, не в 1880 році. Ювілят Дольницький, очевидно, має заслуги безхибно йому приписані, та сьогодні автори повинні бути подвійно докладні, бо за останні роки безліч українських книжок знищено, молоді українці небагато мають часу на студії, багато земляків проживає на еміграції — для них одиноким джерелом відомостей і знання є тільки преса.

Здається, нема ні підстави ні потреби нехтувати достовірним, а навіть щирим спогадом І. Франка про 1875 і 76 роки: головно листи Драгоманова спричинили його еволюцію серед молоді. Крім Драгоманова ніяких інших імен не подає Франко. В половині 1876 року народна мова взяла верх і він — як каже у своїй скромності — прилучився до гуртової маніфестації у "Дністрянці". Так бо народовецькі видавництва, в них наддніпрянські писання, і празьке видання викликали збірну психологічну течію. І знову нема підстави не признати І. Франка одним із підметів у цій духовій праці, а зачислити його до предметів. Невже не був він і тоді вже індивідуальністю серед товаришів? Його листи до Ольги Рoшкевич і його тогочасна письменницька видатність кажуть щось протилежне.

Ні, хто об'єктивно оцінює, той не назве А. Дольницького ментором І. Франка у національних справах навіть і в 1875 р. А втім і непослідовність, бо раз ставиться Франка у передову фалянґу поруч із Дольницьким, Лукичем-Левицьким, Павликом, а дещо далі він уже учнем Дольницького.

І. Франка, українця з крови, кости, з думками й ідеями, видала українська стихія. Народна пісня, "Кобзар", наддніпрянські клясики станули на сторожі його поетичної творчости, що виpоcла в промисловій окрузі. З допомогою двох-трьох педагогів, на перехресті соціяльних течій, при засобі розумного користування часом і методами здіймився над покоління гігант праці, Мойсей. Диґресія у редакційній колеґії "Друга" та на сторінках цього журнальчика пройшла наче той дощик над Сагарою, що не має змоги впасти, охолодити⁵⁾.

³⁾ Гн. Онишкевич став професором університeту в Чернівцях і передчасно помер.

⁴⁾ Не місце тут розписуватися про ускладнення з Павликом. Цю тему треба би обробити в окремій статті. Підписаний мусів закинути цю працю з причин, пpo які не ялося і дуже немило говорити прилюдно... Франка прискаржував Павлик перед Драгомановим більш, ніж кого. Клясичний його лист із 16. VІІ. 1876 р. Є там усяка-всячина, а найбільше залежало Павликові, щоб Франко покинув попадянку Ольгу Рошкевич. Для нас важне: попри обвинувачення Павлик ствердив, що Франко вже в гімназії був народовцем і писав фонетикою.

⁵⁾ Додатково про мало відомого Леоніда Заклинського (1850-1890), старшого брата етнолога Ремана й історика Корнила. Трьох щирих, жертвенних робітників на українській ниві виховала в Станіславові їх мати Катерина, велика патріотка. В її хаті відбувалися сходини учнівської "Громади", у себе вона тримала бібліотеку "Громади" й орудувала нею (про К. Заклинську у календарі "Просвіти" 1897). Леонід не залишив ніяких писань, це був діяч, ентузіяст, ідеаліст. Занедбав студії, присвятившися студентським справам, був душею злуки "Акад. Кружка" з "Дружн. Лихварем" і першим головою злученого товариства. Про свій побут у нього в Станиславові по дорозі на Мадярщину 1873 р. згадує Драгоманів у своїх "Австро-руських споминах". В соціялістичному процесі 1877 p. був і він арештований, по двох місяцях слідчого арешту випустили його, одного дня разом з Іваном Белеєм, також станиславівським гімназистом. Проти них і ще одинадцяти з молоді ведено слідство за учнівські громади до 26/4 1879 р. Тільки на 2 чи 3 роки перед смертю дістав Заклинський посаду гімназійного вчителя зразу в Яслі, потім у Кракові, і приїхав до Станиславова з сухотами, вмерти на рідній землі.

[Краківські вісті, 09.04.1943]