В 15 я сделал первый самопал, с него стрелял котов бездомных и себе я палец отстрелил, но врач в личном деле «годен» написал. А я и не возражал, и не косил, я десантником быть хотел. Десант всегда в почете был.
Мама, я вернусь в голубом берете.
Мама, я вернусь.
От школы толку мало было, бетон мешать тоже не по мне. Я рос без бати, меня часто били, меня били хлопцы со двора. Но знайте падлы, я вернусь и посмотрим кто прав из нас.
С*ки, я вернусь в голубом берете.
С*ки, я вернусь.
Сашко Брама, «Свиняча печінка»
Останнім часом у львівському театральному житті виразно запахло «новою драмою». Кілька років, впродовж яких цей напрям намагалися посадити на болотистих берегах Полтви молоді театрали за допомогою фестивалів, резиденцій та майстер-класів, нарешті далися взнаки. Свіжа, молода і зла драматургія починає прокрадатися в стіни академічних театрів.
Першого квітня у львівському театрі імені Леся Курбаса розпочався проект «Театр сучасного драматурга». Цикл сценічних читань сучасної української драматургії відкривала п’єса «Свиняча печінка» молодого автора Сашка Брами. Текст не новий, написаний у 2011 році, вже звучав у рамках фестивалю сучасної драматургії «Драма.UA» три роки тому, у виконанні акторів аматорського театру «Wind of Change». Цього разу глядачі побачили всупереч обіцяному читанню повноцінну виставу, режисером якої виступив сам драматург.
Фабула твору проста і чітка – автор не приховує від глядача нічого, розгортаючи оповідь про солдата строкової служби (актор Ярослав Федорчук), який просто з казарми потрапляє на війну в Афганістані. Внутрішню трансформацію героя Сашко Брама ілюструє тривіальним процесом приготування печінкового торта: мама перемелює колись живу плоть на фарш, щоб потішити сина улюбленою стравою.
«Для цієї роботи мені потрібне було пекло, – зізнається автор. – Я перебирав різні варіанти і довго не міг визначитися. Але після того, як півночі просидів з афганцем в парку на лавці, зрозумів, що ця людина була в пеклі. В ту ніч все визначилося якось само собою».
Вистава починається біблійною заповіддю «Не вбивай!» і завершується словами да Вінчі «Людина воістину є царем звірів, бо жоден із них не може зрівнятися з нею в жорстокості». Поміж цими двома цитатами – гра, ритм, контраст образів і візуалізація тексту такої якості, на яку здатен лише автор, який матеріалізує своє дітище.
«Ставити свою п’єсу – це дуже хороша практика для драматурга, – зазначає Сашко. – У процесі постановки можна багато чому навчитися, якщо пощастить з акторами. Що стосується режисерів, то всі вони хочуть ставити себе, тому я не бачу ніякого приколу віддавати їм свої тексти. Зрештою, мої тексти нікому, крім мене, не потрібні».
У фінальній версії «Свинячої печінки» беруть участь актори театру Курбаса Ярослав Федорчук, Андрій Селецький та акторка «Театру у кошику», заслужена артистка України, Лідія Данильчук. Підготовка вистави розпочалися ще у минулому сезоні. За словами Сашка, робота з акторами значно вплинула на постановку: «… Наприклад, Лідія Данильчук, яка грала роль мами, дуже допомогла мені в режисурі. Співпраця з цією актрисою стала свого роду уроком, у процесі якого я вчився грамотної театральної мови. Ще варто відмітити, що, не зважаючи на титулованість, Лідія Данильчук жодного разу не дозволила собі спізнитися на репетицію. Пунктуальність серед театралів це дуже рідкісне та цінне явище. На кожній репетиції з її боку, я відчував стовідсоткову включеність в робочий процес, ніякого відбування номеру і, треба зауважити, що людині ніхто за цю роботу не платив – все на ентузіазмі. Іншими словами, молодим тут є чому повчитися».
Окремо слід відзначити сценографію та аудіосупровід вистави. Сашко Брама разом з художником проекту Володимиром Стецьковичем зуміли створити своєрідну герметичну капсулу часу, використовуючи мінімум реквізиту та влучне аудіовізуальне наповнення, в якому кінохроніка змінювалась мультфільмами, а промова Брежнєва – головною колисковою всіх дітей СРСР.
У афіші «Свинячої печінки» зазначено, що п’єса написана російською мовою і суржиком з використанням ненормативної лексики. Ще рік тому почути таке в стінах театру Курбаса було нереально. Проте тішить, що театр наважується відходити від ролі «морального вартового», та допускає існування іншої реальності, яка починається одразу за його дверима. Цікаво буде побачити, чи вдасться курбасівцям остаточно прийняти сучасну драму як новий спосіб існування.
Засновниця Мистецької майстерні «Драбина» Оксана Дудко, яка останні кілька років знайомить львівську публіку та молодих театральних фахівців з цілої України з актуальними здобутками сучасної європейської драми в рамках фестивалю «Драма.UA», прокоментувала: «Нова драматургія – це не просто нові ролі й нові герої. Дуже часто це цілий світ, сповнений бруду, болю і жорстокості; світ несправедливий, позбавлений здорового глузду і будь-якого сенсу. Оголювати душу й шукати в собі темне і низинне – справа набагато складніша за фізичне оголення, навіть для таких професійних і бездоганно технічних акторів, як актори Курбаса. Чи захоче переступати межу театр, покаже час. У будь-якому випадку, це було б надзвичайно інтригуюче видовище».
На думку Оксани, постановка «Свинячої печінки» – одна з найцікавіших прем’єр у львівському театральному житті останнього часу. Проте, Сашко Брама налаштований щодо своєї роботи та її подальшої долі більш ніж критично:
«Цей продукт для мене є абсолютно закінчений, настільки закінчений, що не можу вже його терпіти. Подальше життя вистави залежить від художнього керівника театру. Особисто моя думка така: «Свиняча печінка» – це та робота, яка не матиме особливої прихильності серед публіки через її жорсткість та провокативність. Я запросив на прем’єру одну свою знайому, на що вона відписала: «Сашко, дякую. Щодо останнього показу – у мене думка неоднозначна, я відчула над собою насильство, у мене болів живіт і нудило. Мені цікаво. Але я подумаю».
Втім, обсцентна лексика та сцени насильства сприймаються у виставі не як провокація та засіб для привернення уваги, а власне як правда, яку приховувати підло. Мабуть, тому коротка постановка залишає після себе відчуття простої чесності, не викриваючи і не повчаючи, а просто стверджуючи те, що люди – звірі. Що ми вбиваємо людей. Не інших, не собі подібних, а власне таких самих, як ми. Що війна – це не парад і служба в армії, це школа вбивства. Що зло – банальне – всередині нас, і запускати чи зупиняти процеси знищення – наш щоденний персональний вибір. На фоні подій останнього часу така тема звучить до болю влучно і моторошно водночас.
П’єса завершується безапеляційно – смертю героїв. Сашко Брама не залишає глядачам жодних відкритих питань: «Не треба забувати, що це моя перша п’єса, тому не може бути ніяких варіантів — всі повинні в кінці померти».
Фото: Володимир Стецькович, Олег Вороняк.
07.04.2014