Про побут і з приводу побуту послів росийської Думи у Львові.
І.
Довідавшись в суботу з вечірних ґазет, що на процес Бендасюка і Ко приїхала ціла ґрупа послів росийської державної Думи та що в судовій сали розправ при ул. Батория мала місце "трогательна" сцена привитаня приїзжих з оскарженими — може не слушно, се покаже кінець розправи — за шпіонство на користь Росиї, я дуже зацікавив ся сею незвичайною і з кождого погляду "полїтичною" візитою росийських полїтиків і рішив ся в ким-небудь з них познайомитись.
Заглядаю в Прикарпатську Русь, аж там і вступна, товстим друком, про "подьем духа" з приводу приїзду "представителей держави русскаго народа", і привіт їм віршами, і про зустріч, з криками "ура"... Словом... "ликованіе".
Занесло "Галицко-русским благотворительнимъ обществомъ" і Бобрінським. Сам Бобрінський, думаю собі, не може приїхати, підбадьорити своїх годованців, бо боїть ся арешту, то постарав ся, щоби поїхали инші. І такі знайшли ся.
Переглядаю назвища приїхавших. Декілька знайомі з українських дебат в Думі. Сьвященик Рудич говорив проти інтерпеляциї в справі заборони Шевченківського сьвята. Селянина Макогона висували свого часу октябристи на думську трибуну, щоби "в імени українського народу" заявив, що йому — школа з рідною мовою викладовою не потрібна.
Є репрезентанти всїх фракций думських, крім крайньої лївої. І з виїмком одного, всї — т. зв. "тоже малороси", "Українці" — як іронїчно злорадно рекомендовала їx "русская" публика в салї розправ. Більшість з табору Бобрінських і Пуришкевичів, сих найяркійших репрезентантів росийської реакциї, полїтичних кльовнів і скандалїстів.
Але між ними знайшов ся також "кадет" Лашкевич. Се мене найбільше зацікавило і я рішив ся якраз до него звернутись за інформациями про ціль приїзду росийських гостий.
Пішов я до Европейського готелю, побачитись з земляком.
***
Прийняв мене п. Лашкевич ввічливо. Се високого зросту мужчина, з лагідним, трохи мелянхолїйним виразом лиця, типова фіґура інтелїґента українського з поміщиків, репрезентанта лїкарського або адвокатського фаху. "Тоже малорос". Говорить по росийськи, з помітним українським акцентом.
На запитанє про ціль приїзду п. п. послїв росийської Думи до Львова, відповів п. Лашкевич, що хотять на місци придивитись до процесу Бендасюка і тов., який викликав в Росиї велике зацікавленє, та поінформуватись про відносини місцеві, в яких виник сей процес.
На мою увагу, що їх інформациї, з oгляду на інформаторів, до яких удали ся, будуть односторонні, п. Лашкевич відповів, що з охотою поговорив би з місцевими Українцями, не знає тілько, як се зробити.
На сїм місци розмову нашу перервав хтось з товаришів п. Лашкевича, подаючи йому білєт кореспондента N. F. Presse. З огляду на висловлене п. Лашкевичем бажанє познайомитись з львівськими Українцями, я запропонував йому зайти за ним в недїлю рано і завести на "Просьвіту", куда пообіцяв запросити на розмову кількох українських громадських дїячів і журналїстів. На сїм моє інтервю скінчилось.
Розмова з п. Лашкевичем на "Просьвітї" дїйсно відбула ся і тревала майже дві години.
В понедїлок вечером знов пішов я до п. Лашкевича. Але й тепер не міг з ним довше розмовитись, — взяли його на візиту до "депутата" Куриловича. На сей раз п. Лашкевич зробив менї приємний сюрприз: говорив по українськи.
Перед відходом п. Лашкевича, зайшов до його комнати "представитель державно-русскаго крестьянства" п. Макогон. Я вже в першу візиту зустрів його у Лашкевича і обміняв ся кількома словами, при чім почув від него, що він є "завзятущим ворогом мазепинців". Чоловік крепкий, говорить слова крепкі, неможливим салдатським жарґоном. Видно був фельдвеблем або унтером. Не помогло, що й між "панами" тре ся. Старає ся говорити "образованим" язиком, але се йому дуже важко дає ся. Цікаво було мені тепер довше з ним розмовитись. Хотїв побути з ним сам. Але десь взялась пара юношів москвофільських і редактор Прик. Руси п. Лабунський, які, видно, чатували день і ніч коло перербурських гостей, щоб часом не дістав ся до них який мазепинець, і зіпсували менї інтерес.
На підставі розмов особистих з п. Лашкевичем і обміни думок з ним гуртка львівських Українців на "Просьвітї", де я був також присутним, та вражінь віднесених з розмов так з Лашкевичем, як і з "представителем державно-русскаго крестьянства" Макогоном, попробую представити тут, що спонукало послів російської державної Думи приїхати до Львова, з чим вони приїжджали і з чим поїхали.
***
Росийський інтелїґент дуже легковірний і любить всїм цікавитись, тільки не тим, що йому або найблизшому окруженю є потрібне і користне. Знає він инодї, що робить ся по далеких сьвітах, тільки не в силї бачити нїчого навкруги себе. Цікавить ся він порядками й непорядками за границею, тільки не вміє нїчого доброго у себе дома завести. Любить він цілий сьвіт, тільки не годен в розумний спосіб проявити любови до свого власного народу. Розвязує він язиком і пером найскладнїйші проблєми полїтичні і социяльні сьвітового значіня, але в практичній дїяльности не годен сам собі ради дати. Говорить богато про свободу, рівність, правду і справедливість, але в приватнім і публичнім житю часто робить вчинки, які стоять в разячій суперечности з тими великими кличами. Покірний, коли його стискують ланцюхи неволї, і не знає почуття міри в своїх вчинках, коли попадає в обстанову свободи. Привикнувши з конечности умово жити чужими інтересами, любить порядки робити в чужій хатї...
Не хочу сказати, щоби п. Лашкевич підходив під наведену характеристику, але й він не вільний від тих рис вдачі росийського інтелїґента.
Чорносотенна преса росийська розвинула кампанїю проти "австрийської інквізициї". Невтомний ґр. Бобрінський без перерви улаштовує "собранія" і говорить, говорить на них без перестанку про неістнуючий "русскій" нарід в Галичинї, про переслїдуванє віри православної в Галичинї, якої нарід не ісповідує і инші несотворені річи плете.
А легковірний росийський інтелїґент з лїберального табору слухає ті річи, зацікавлюєть ся і починає вірити в небелиці.
У себе дома "від молдованина до фина на всїх язиках все мовчить", а лїберальний член закордонної інституциї їде в чужу державу розкривати роти зухвалим ренеґатам свого народу.
Їде в товаристві трох репрезентантів росийської православної церкви, яка у себе дома губить останні духові звязки з народом, бо благословляла найстрашнійші річи, які творили ся в імпериї царів, а яку ренеґати наші хотять тут ширити як "правдиву християнську віру".
Їде в чужу державу на процес, який не грозить підсудним анї каторгою, анї шибеницею, коли у себе в дома, по суду і без суду, без громадської контролї, розстрілюють і вішають не за шпіонство, і не зa державну зраду, а за змаганя до реформ суспільних і полїтичних, а в тюрмах і на Сибіри гинуть сотні тисяч найкращих людий за такі злочини, як сказанє, написанє або поширенє свобідного, але не милого для правительства слова, за ісповідуванє иншої віри, нїж яку дозволяє пануюча церква.
Це в товаристві малосьвідомого, звихненого культурно селянина, який має на потїху місцевим ренеґатам задемонструвати заразу денаціоналїзацийну на Українї і послужити прикладом для поширеня тої хороби серед нашого народу в Галичинї.
Не дивуємось приїздови чорносотенних попів компартайманів Пуришкевича і ґp. Бобрінського. Залежне від бюрократиї, росийське православне духовенство завше є нїмим або слїпим знарядом в руках полїтичних шахістів росийських та вгадуючи, що потрібно високим сферам, спосібне на всякі "подвиги". Але дивуємось п. Лашкевичеви, лїбералови. З ким він й до кого приїхав?!
А впрочім, не нам судити п. Лашкевича. Його осудила парляментарна фракция конституцийно-демократичної партиї, оголосивши в часописях, що нїякої відвічальности за мандрівку п. Лашкевича до Львова на себе не бере.
[Дїло, 25.03.1914]
II.
Важко зібрати в цілість те, що довелось чути від п. посла Лашкевича, через доривочність і зрозумілу в таких випадках хаотичність розмов.
Пан посол Лашкевич зацікавленє в Росиї Галичиною, особливо тепер, в звязку з процесом Бендасюка і Ко, пояснив пробудженєм у росийської суспільности національного почутя.
Національне почутє серед суспільности, яка не відчуває на собі нїякого національного гнету! Цікаве се явище, тим цікавійше, що обєктом виявленя національного почутя є близше росийській суспільности незнані, далекі австро-угорські Русини!
Перед своїм виїздом до Львова п. Лашкевич говорив з ґр. Бобрінським і запитував його, чому він так богато займаєть ся справами закордонних Русинів, коли в Росиї істнує богато повальних проблєм, котрі ждуть свого полагодженя. На се ґр. Бобрінський мав відповісти, що таку він собі вибрав специяльність, а кождий чоловік мусить мати свою специяльність.
П. Лашкевич запевняв, що у ґр. Бобрінського ніяких аґресивних намірів супроти Австриї нема.
Про австро-угорських Русинів, "русских", росийська суспільність до послїдного часу нїякого понятя не мала. Зовсїм ними не цікавилась, та й тепер мало хто ориєнтує ся в галицьких справах. Поступові елєменти стояли осторонь аґітациї ґр. Бобрінського. Процеси мармарошський і львівський її зацікавили.
Отся цікавість і його завела до Львова. Інїциятива поїздки послів в части належить п. Лашкевичеви. Що з кождої фракциї знайшли ся тут люди — се припадок, а не порозумінє між фракциями, бо і поїздка є справою індівідуальною кождого посла, а не дїлом фракций.
Збиралось більше людий приїхати, може приїдуть. На всїх робить неприємне вражінє акт оскарженя в просесї Бендасюка, який не містить нїяких доказів тих проступків, які ставить оскарженим в вину.
Відносить ся вражінє, що процес виточено під впливом Відня, Ґенерального штабу австрийського. Австрийське правительство з зрозумілих причин попирає Українців, а переслїдує москвофілів, бо Українці є непримиримими ворогами Росиї, а москвофіли пропаґують національну єдність "русского" народу.
Розуміє, чому Українці ворожо настроєні до Росиї, бо вони не мають там нїяких національних прав, там нема простору для розвою національної культури.
П. Лашкевич нічого не знає про українське житє в Галичинї, не знає також, що москвофілів властиво нїхто тут не переслїдує і що росийські Українці були-б дуже щасливі, як би їм там дозволялось те робити, що роблять в Австриї москвофіли.
Судять москвофілів Поляки. Засудженє обжалованих відбилось би некорисно на польсько-росийських відносинах і утруднило би полагодженє в Росиї польської справи.
Але атмосфера польського суду робить на него корисне вражінє.
Про підтримку Поляками, властиво впливовими чинниками польськими, галицьких москвофілів, в Росиї нїчого не знають, не знає про се і п. Лашкевич.
На запитанє, чи в Росиї, коли говорять про переслїдуванє галицьких "русских", особливо тепер, в звязку з процесом Бендасюка, розуміють під "русскими" цілий загал тутешного руського, чи там українського населеня — відповів п. Лашкевич притакуючо. Про те, що 90 прц. галицького населеня нїчого спільного з Бендасюками і йому подібнима не має, п. Лашкевич і взагалї росийська суспільність — не знають.
Чи не було в цілях, зглядно в мотивах приїзду послів до Львова дати обжалованим в сей спосіб моральну підтримку, — відповів п. Лашкевич, що нї, вони боять ся, щоби їx приїзд не пошкодив обжалованим, але думали підтримати на дусї тих, що з ними. Тим самим визнав приїзд демонстрациєю.
На запитанє, чи можливим уважає такого самого характеру приїзд українських послів з Відня на який небудь український процес до Київа, от, скажімо тепер, коли росийське правительство виточило процес проти демонстрантів підчас Шевченківських сьвят, — відповів п. Лашкевич з наївністю, чи з розмислам, — чому би нї!
Зверталось увагу п. Лашкевича на ганебне поневірянє оскарженими і обороною в процесї рідною мовою, яка є розговірною мовою навіть самих москвофілів в приватнім і публичнім житю; запитувано, як він до сего відносить ся? П. Лашкевич відповів, що власне мова є предметом спору, а він не може в сїм розібратись.
Чи загал кадетів подїляє погляди на українську справу п. Струвого?
Пан Лашкевич не пригадує собі статей Струвого.
Український рух в Росиї — сказав п. Лашкевич — находить ся певно в такій стадиї, як находив ся він в Галичинї в 70-80 роках. Захопив він невелику часть інгелїґенциї і молодїжи академічної, в масах його не видно, принаймні на Харківщині, звідки Лашкевич послує, може тому, що переслїдуєть ся. Про велике зацікавлене на Україні росийській не тілько інтелїґенциєю, але й селянством та робітництвом справою українського унїверситету у Львові, виборчою реформою до галицького сойму і пр. — нїчого нїхто не знає.
Кадети ранїйше не мали нїякого виразного відношеня до українського руху в Росиї. Перший раз довелось їм тепер заняти становище в справі заборони Шевченківського сьвята. Становище се знане.
Запевняв п. Лашкевич, що Росия не може мати жадних аґресивних намірів супроти Австриї, особливо тепер, коли на порядку міжнародного житя висуваєть ся справа подїлу Туреччини. Для Росиї важнїйшим є Царгород нїж Галичина. Між опікою Славянами на Балканах і опікою галицькими москвофілами — не бачать звязи.
Казав, що скорше, чи пізнїйше мусить прийти до боротьби між ґерманським і славянським сьвітом. Нїмці приготовляють собі побіду над Росиєю кольонїзациєю здовж лїнїй стратеґічних. Росия також мусить цікавитись заґраничними Славянами.
Отсе більше менше все, що довелось почути від п. Лашкевича. На закінченє нашої послїдної розмови сказав він, що повертає назад з ріжнородними вражінями, що Галичина цікава країна, з дуже складним житєм, та щоб житє се пізнати — треба тут довше побути.
***
Переходжу до Макогона. Він полїтикою не цікавить ся. Куди там йому до полїтики, він про "культуру" хоче говорити. Настрахали його в Петербурзі мазепинцями. Говорить про них войовничо. — Як би здибав — власними руками задусив би, — такі вони йому ненависні. Слово Мазепа — каже — є образливим. Але він нїколи видно не мав нагоди бачити мазепинця. Признав ся йому, що я є "мазепинцем" і побачив у него на лици розчарованє і ніяковість. Очевидна річ, що зі мною нїчого злого не стало ся, руки пана Макогона не потяглись до мого горла, противно. Макогон лагіднїйшим тоном почав інформуватись у мене про галицькі відносини. Невідповідною була обстанова, щоби витолкувати Макогонови, що мазепинці не такі страшні люди, як то йому видавалось, звідки пішло, що слово Мазепа уважає ся образливим. Сидїли тут москвофіли і я не хотїв безпредметової дискусиї, в яку вони би вмішали ся. Мазепинців і Українців в повітї пана Макогона нема. Є Греки, Нїмці і всякі инші народи, є такі малороси, як пан Макогон, але Мазепинців не чувати. Прості люди говорять по малоросийському, як він, Макогон, але він проти того, щоб в сїй мові учено в школах, бо що иншого, як от ми між собою говоримо, а що иншого з паном говорити, для сего треба вміти по "культурному". Я для него був "простим" чоловіком, бо говорив по українськи. Очевидно, що всїх говорячих по росийськи уважає п. Макогон за "панів", бо звернув ся до мене з дуже характеристичним запитанєм, яке кидає цікаве сьвітло на інформацийні методи москвофілів, чи є тут, в Галичинї, між Українцями пани, себто інелїґентні люди, що говорили б по українськи. А як же, відповідаю йому, є, всї говоримо тут по українськи. Тут і в школах народних по українськи учать, і в ґімназиях, і в унїверситетї. — От шкода, щиро, з заінтересованєм каже, що я не міг того побачити! Але коли я запевняв його, що прийде час, що й на Україні росийській будуть учити в школах по українськи, упевнено сказав, що нї, перемінивши тон, наче пригадав, що так говорять депутати пани з його фракциї.
Цікавив ся дуже Макогон, чи Жиди в Галичинї мають землю і скілько. Дав йому деякі інформациї про тутешні економічні відносини.
Коли мова зійшла на господарські справи, Макогон видимо оживив ся, русицизми з його мови почали щезати, бо се-ж сфера, в якій Макогон не може инакше думати і говорити, як по українськи.
Оповідав про пригоду у св. Юра. Коли хтось до них шпурнув каменем і кричав ганьба, то він зрозумів, як Гандзя. Обурював ся дуже. Казав, що був в Китаю, чи десь в иншій "Азиї", а "такої культури" не бачив. На се я йому пригадав, як недавно у Київі, по улицях "двохголовці" рвали і палили портрет Шевченка. Сказав на се, що є такі.
На прощанє виявив Макогон, як менї здалось, задоволенє, що пізнав ся тут, в Галичинї, з своїм земляком, попросив навіть на памятку візитовий білєт та висловив надїю, що як би другий раз приїхав до Галичини, то було-б кому його "в оборону взяти". Заохочував його приїзжати.
[Дїло, 26.03.1914]
IIІ.
Як видно було з розмов з панами послами росийської Думи, приїхали вони без жадного знаня галицьких відносин, а їx поводженє тут не виявляло бажаня пізнати ті відносини — з упередженя або злої волї. Приїхали вони обаламучені ґр. Бобрінським і чорносотенною пресою, а тут дальше баламутили їx москвофіли. З тим баламуцтвом і поїхали. А на баламуцтві побудована прецінь ціла ідеольоґія національної єдности галицьких "русских" з прочим "русским миром", на баламуцтві виросла лєґенда про галицьких "pyсскиx" та про "нечувані" переслїдуваня їx і "русскої" віри православної в Галичинї.
Наші ренеґати вмовляють в темний нарід, що галицькі Русини є той самий нарід, що й Mоскалї, що Русин і русскій значить те саме, що язик їх один і віра одна, треба тілько по "культурному" писати й говорити, а ріжниці провінціональні, бучацькі і товмацькі, счезнуть і наступить відразу повне "единство". Вмовляють, що Українці, а не вони є ренеґатами і зрадниками, бо вони стоять при історичних назвах Русь, Русин, руський, а Українці видумали якусь Україну і українську мову, а хто чув у нас про Україну? Вмовляють, що все нещастє, яке терпить народ, походить від Українців, що вони є найбільші вороги народні, бо запродали "русскій" народ Нїмцям, Полякам і Мазепі. Подають сю науку в своїх "воспиталищах" молодому поколїню, а всяка наука, подавана систематично, усвоюєть ся, хоч би була найдурнїйша, а раз усвоєна — не даєть ся легко викорінити.
Таку саму "науку" ширять в Росиї панслявісти, то саме говорить на "собраніях" ґр. Бабрінський, в такім дусї представляє галицькі відносини росийська націоналїстична преса.
Широкі верстви суспільности росийської очевидно знають, що в Галичинї живуть "Малороси", але нїякого понятя не мають про національне житє сих галицьких "Малоросів". Не знають вони, що "малоросийська" мова є одною з признаних в державі мов, в якій видають ся закони державні, що ся мова є одною з мов урядованя судів, урядів державних і автономічних в Галичинї. Не знають, що "малоросийська" мова є мовою научаня в народних школах, в ґімназиях, в унїверситетї, що ся мова є основою культурного житя цілого народу, в тім і москвофілів, та що росийська мова поширена тут о стілько, о скілько потрібно її для оправданя побираних пособій з Петербурга та для задемонстрованя приїзжим з державної Руси "русскаго духа" Руси галицької. А головне, що нїхто всього того не бачив, не пізнав наочно. Не знають в Росиї нїчого про всю штучність, не натуральність москвофільства галицького, що воно не тілько не є жадним культурним чинником, а стоїть поперек культурному розвоєви галицьких "малоросів" та дїлає на користь денаціоналїзуючим впливам культури польської.
Судять Росияни і зросийщені Українці про Галичину приблизно так, як про Київщину або Подїля. Є народ — мовляв — "малоросийський" в економічній неволї у Поляків і Жидів, є трохи "русской" інтелїґенциї, є замість росийських австрийсько-польські чиновники, є десь не десь мазепинці, щось наче аґенти тайні нїмецькі, яких навіть важко в білий день побачити, а над усїм тим — не знати що, щось невідоме, не то Москва, не то Польша, в усякім разї "нїякої України нема".
Рідко хто зацікавить ся пізнати близше те невідоме на місци, а коли хтось прибуде до Галичини, от як тeпep посли думські, та попаде до москвофілів, то відразу переконуєть ся, що дїйсно попав в "Малоросию", але не між простий нарід, а між "інтелїґенцию". Хоч в себе дома говорять що дня по "простому", але з гістьми з державної Руси — по державному, як і випада "пристойним", "вихованим" і "образованим" людям. Нарід, Бог знає, як він там живе, але слуга і селянин, що припадково знайшов ся, трохи закидають по "панськи", видно культура росийська дїйсно ширить ся і має ґрунт.
І з такими відомостями повертають ся до матушки Mоскви і горлають, що під Карпатами "Русью пахнеть" та дальше баламутять cycпільність, ширять траґічне непорозумінє. Зовсїм не хочу сказати, щоб не бажанє Росиян пізнати і признати нас було тільки непорозумінєм, але й воно є, особливо що до Галичини.
Треба працювати над усуненєм сего непорозуміня. На людий упертиx, зі злою волею або заанґажованих в "собиранії русских земель" — ради нема. Але крім їх, богато можна знайти серед суспільности росийської людей без заборчих тенденций, прихильників українського відродженя, людий впливових, до голосу яких прислухуєть ся ціла інтелїґентна культурна Росия. Їx треба сюди cпpoвадити, їм треба показати наше житє, аби баламуцтво дальше не ширилось...
A тепер ще кілька слів про відношенє до приїзду послів думських. Приїзд їx мав безперечно полїтично-демонстрацийний і провокуючий Австрию і українське населенє в сій державі характер. Приїздили не звичайні собі піддані росийського царя, а члени законодатної інституциї, отже особи з офіцияльним становищем, а при тім репрезентували, крім одного, всї ті думські фракциї, на яких опираєть ся росийське правительство в своїй полїтиці. Скількоб петербурські гостї не запевняли, що їхній приїзд є справою особистою кождого з них, то сі запевненя не змінять суті річи, не відберуть візитї їхнїй Бендасюку і К-о характеру офіцияльної росийської демонстрациї проти Австриї, проти австрийських Українців.
Викликала вона зрозуміле обуренє серед загалу української суспільности і певні групи населеня готові були в доскульний спосіб зареаґувати на провокацию. Не меншу, одначе, і не більше підставу мав зареаґувати в відповідний спосіб на приїзд думських послів і їх поводженє той, хто уважав за бажане обміняти ся з ними візитовими білєтами, та підвладні орґани безпеченства.
Краще однак стало ся, що ми здусили в собі почутє гнїву і образи, що не дали йому вилитись в бурливі форми протесту.
А стриматись від зовнїшного виявленя нашого почутя треба було хоч би зі згляду на те, що між думськими послами був слїпий статист-селянин, якого ужито для ганебної ціли, який очевидно не здає собі справи з своєї ролї в цілій афері, хоч би навіть запевняв, що все розуміє і до всього відносить ся сьвідомо, бо й як пописував ся своєю ненавистию до мазепинців. Він є жертва темноти і peнeґатсько-інтелїґентських впливів.
Стриматись треба було і з огляду на п. Лашкевича, який є членом конституцийно-демократичної партиї, яка виказує де яке зрозумінє для культурних домагань нашого народу в Росиї.
Принайменше така моя особиста гадка.
[Дїло, 28.03.1914]
А. Ж. [Андрій Жук]
28.03.1914