"Тиждень розпнятих сердець"... Що день, мало: що година — вістки як чорні круки, події як градові хмари. Тремтіло, корчилось від болю розпняте людське серце, а кожна хвилина то новий цвях, то нова рана.
Місто, повне часописів, бюлетенів, чуток і домислів, будилося і лягало з вухом при землі: може почує бодай далекий відгомін відраднішої чутки.
Ні згуку!...
В таких моментах душа людини шукає помочі в когось, шукає спокійних очей, зрівноваженого слова, кріпкого стиску теплої руки.
Мою доброго знайомого недалеко Львова, людину засмалену вітрами, з очима повними сонця і блакиті, людину зі здоровими мязами і ще здоровішими нервами, людину, що ввесь вік свій живе на землі і черпає з землі спокійну мудрість. Поїду — Думаю — туди, щоб отрястися з настирливих думок.
Стара під ґонтами хата, в саду, за селом, далеко від людського гамору і ще дальша від міської нервовости. Прийняла мене як завсіди щиро і радо.
— Приїхав я до тебе, друже, бо тяжко мені на серці.
Знайомий гірко всміхнувся:
— А мені, думаєш, легко? До вчора я гадав, що не видержу. Хотів усе кидати і їхати до міста. Між людьми, думав я, швидше прийду до себе.
— Шкода, що не приїхав. Я навіть сподівався тебе в цих днях.
Знайомий поклав мені братерську руку на плече.
— Зовсім не шкода. А от ти з міста приїхав на село.
— Не на село, брате, а таки спеціяльно до тебе. Я сподівався знайти тут те, чого даремне шукати б у місті.
— І не помиляєшся. Бо те, що тут знайдеш, не легко знайти у Львові. Бачиш, я вчора був рішений виїхати. І неначе мене щось торкнуло піти в сад. Пішов і — вже не вибираюся їхати.
— Земля тобі відрадила?!
— Земля і не земля... Хочеш, перейдімся по дворі. От сонечко блиснуло нині зовсім по весняному. А то сніги, вітри, мовби не було кінця зимі.
І ми пішли. На стежці лежав ще сніг, але повітря було тепле, а на безхмарній блакиті стояло весняне сонце.
Коли буваю у знайомого, то все в один куток саду йду поглянути на нашого ясеня. Посадили ми його обидва одного разу на памятку, і спільно раділи, що прийнявся і гарно ріс.
— А як там наш ясенець? — запитав я.
— Ходи, поглянеш!
І повів мене у куток саду.
Я глянув і обмертвів. З нашого ясеня зістався тільки патик. Вершок був зломаний і лежав на землі під брудним снігом. Рана від зломання присохла вже і почорніла. Видно не нинішня і не вчорашня.
— Нема вже нашого ясеня! — сказав я сумно. — От бачиш, ще й те.
— Ні друже! І я так спершу думав. А ось поглянь.
Ми приступили ближче і я побачив, що ясенець не пропав. Коло місця зломання висувалися ледви помітні нові паростки.
— Бачиш, вітер стару грушу звалив, а вона падаючи зломила вершок ясеня. Але він видужає з цього. От зарівняю рану, в прийде весняний дощ, як пригріє ліпше сонце і ясень випустить нові паростки та вбере їx у зелене листя.
— Бо він добре посаджений і здоровий має корінь!...
[Діло]
26.03.1939