«Щоби ніхто не проклинав нас, ідучи Україною»

З Сергієм Проскурнею ми зустрілися в Мистецькому Арсеналі, де проходить виставка «Шевченкоманія». Він пропонує оглянути експозицію, і наперед попереджає, що розмову будемо писати дорогою до резиденції кардинала Любомира Гузара, за Києвом. Як виявилося, Сергій продовжує знімати сюжети для проекту «Наш Шевченко».

 

Це 365 сюжетів, 365 різних за віком, освітою, професією людей, які вголос читають вірші Тараса. І наступний герой його фільму – блаженніший Любомир.

 

Сергій – людина надзвичайно енергійна, творча і водночас ділова. За кілька хвилин вирішує телефоном питання з чиновниками  в Черкасах, партнерами по проектах, навіть пообіцяв комусь до вечора написати сценарій вшанування Шевченка та приїхати після інтерв’ю на дипломну виставу студентів інституту імені Карпенка-Карого з класу Євгена Нищука, нового міністра культури.

 

Він ще встигає жартувати і дивується сам собі, як його стає проводити репетиції в Черкаському драмтеатрі, де працює головним режисером, співорганізовувати виставку в Мистецькому Арсеналі, паралельно знімати сюжети проекту «Наш Шевченко» та працювати над документальним фільмом «Шевченко. IDентифікація». І цей список можна продовжити…

 

Світлина - Олег Саух (narodua.com)

 

 

Про проект «Наш Шевченко»

 

 

Якщо Оксана Забужко цитує весь час Бахтіна, який говорив, що кожна ґенерація повинна вміти зробити переклад класики своєю сучасною мовою, то у нас є прекрасна можливість завдяки Інтернету і відео слухати Шевченка у виконанні стількох людей і спілкуватися з ними. Насправді це велике щастя. Я можу нафантазувати багато всього, але коли ти починаєш вже все це реалізовувати, це вже інша якась якість. А коли все це вже відходить, це вже як після прем’єри вистави – вона вже живе своїм власним життям, на яке ти, можливо, і не можеш впливати. Я можу слідкувати за якістю, проводити якісь репетиції, але вже крапка поставлена. Вже все – завіса відкрилася. І тут 365 маленьких вистав, які вдалося створити протягом року. І в такій близькості жити, існувати, бути з Тарасом Григоровичем – це просто велике щастя.

 

Є ще один такий цікавий образ, коли ми камінь кидаємо в воду – і пішли кола по воді. Цей метафоричний камінь – це Шевченкове слово. І от ми його кинули, і от ті кола досі ще хвилями йдуть. І йдуть вони не на зменшення, а на збільшення. Якби ми спромоглися в цьому проекті проіснувати ще рік, то я просто уявляю, скільки би людей було залучено до цього. Тому що чим активніше реалізується проект, чим він активніше рухається, тим більше до нього долучається людей. І сьогодні я вже маю просто «атаки» з усього світу, щоби взяти в ньому участь. І треба вибачатися і казати не те, що «вибачте, Ви спізнилися», а «вибачте, я подумаю, в якому форматі ми ще зможемо з Вами співпрацювати». Це так, щоби нікого не ображати і щоби справді залишати людину сам на сам зі Шевченком, але й олюднювати, оприлюднювати, опублічувати цю позицію конкретної особи, яка озвучує Тараса.

 

Це такий дуже складний етичний комплекс. І потім оце почуття відповідальності, яке у всіх в очах раптом з’являється, коли камера включається, і треба говорити вже, а в багатьох якесь оніміння, заціпеніння відбувається. І тоді доводиться писати дублі, а ми пишемо одним шматком переважно. І тому так багато різних моментів, які ми переживаємо отут, зараз, у цю хвилину на майданчику, коли ми пишемо, коли ми фільмуємо. Це дивовижна якась така емоція, це цілий спектр якихось переживань, це дуже сильний досвід, абсолютно неможливий до усвідомлення. Це те, що несе, просто несе.

 

 

Як починався проект

 

 

А починалося це все: камінь цей впав – я сам записав перший сюжет. Потім наступні сюжети ми записали в колі артистів нашого Театру імені Шевченка в Черкасах. Потім ми почали виходити на вулицю, знімати вже й артистів на вулиці, якісь сюжети шукати тут на вулиці. І не тільки на вулиці, а й у школах, у вишах черкаських, в університеті, в якихось середовищах. Потім до нас почали долучатися люди різних професій, пробудилися пенсіонери, але не просто пенсіонери, а товариство ветеранів. Але це такі ветерани, які нічого спільного з радянськими товариствами ветеранів не мали. Вони з великим захопленням брали участь, всі знають на пам'ять, нікого не мучить склероз, і всі національно налаштовані, і всі дуже великі патріоти. А потім з’ясовується, що навіть одна з них брала участь у Норильському повстанні, і вона живе в Черкасах. І вона готувала не тільки уривок Шевченка, а вона ще й згадала, які в УПА на тексти Шевченка пісні співали. Вона хотіла, щоби ще люди почули, як вона думає про Шевченка, а це вже випадає за рамки нашого проекту, але вона просто вимагає, щоби ми записували з нею сюжет.

 

 

Про Шевченка на Майдані

 

 

Це якісь 365 людських доль. І не тільки 365, тому що деякі сюжети – це дайджести такі. Скажімо, як тільки почався Майдан, я зрозумів, що треба знаходити будь-який час, щоби знімати на Майдані, тому що Майдан і Шевченко – це понятійні синоніми. І тоді Тарасова присутність така питома була на Майдані. А люди просто хотіли його текстами говорити, і його тексти почали звучати з трибуни Майдану. І навіть ще тоді, коли ще трибуни не було, вже якісь осередки, і всі читала Шевченка. Шевченко звучав, звучав, звучав… І я просто бігав і фіксував це. Я просто страшно втомився за ці кілька днів, тому що я назнімав море відео. І я зрозумів, що я повинен знімати своїм айфоном, тому що навіть коли він на холоді сідає дуже швидко, можна зайти кудись в кафе чи на Майдані біля сцени прилаштуватися, заправити електрикою і знову знімати, і знімати, і знімати. Так що це дивовижна якась історія.

 

 

Про географію проекту

 

 

Можна говорити про географію проекту, про соціологію проекту. Скажімо, я в черкаському театрі, потім черкаський театр, потім Черкаси з вулицями, школами, вишами, книгарнями, музеями і різними черкаськими середовищами, локаціями. Потім ми почали виїздити в Оршанець, Геронимівку, Червону Слободу. Потім далі поїхали: Чигирин, Канів, Керелівка, Моринці, Звенигородка. А потім вже поїхали в Сорочинці, в Київ. Ну а тепер вже в Нью-Йорк і в Відень.

 

Так що проект – образ каменю, вкинутого в воду. Але це не вода – це люди.

 

 

Про фінансування проекту

 

 

Тут треба сказати ще таку річ. Все-таки, як не крути, але якісь кошти на проект потрібні були, а я їх знайти не міг. Скажімо, коли я планував проект і подавав телекомпаніям, то він тоді на той час обраховувався в спосіб, що потрібно було десь приблизно мати 250 грн. на один сюжет. Це така поміркована середня вартість, враховуючи всі видатки на транспорт, на оренду техніки, на монтаж, на зарплати тим людям, які мені допомагали.

 

Хочу ще скористатися можливістю і подякувати своїм друзям, які, хто що міг, нам допомогли з фінансами. Це небагато, але дуже щиро, від душі. Але, скажімо, я був вражений позицією пана Ярослава Тешинського, який живе в Сполучених Штатах і який є великим прихильником цього проекту. Він його спостерігає, відслідковує, по кілька разів слухає записи і пише мені листи, ми спілкуємося часом у скайпі. Власне, він записав свій сюжет. І якраз в оці от буремні дні грудня, коли була ота перша хвиля боротьби, він передав 4 тисячі гривень нам на цей проект.

 

Може, це цікаво комусь буде, як робиться такий проект, включаючи сайт, його підтримку, на яку зараз треба було гроші знаходити, бо завдяки Сергію Нігояну збільшилася кількість відвідувачів, і нам треба було від 3% потужності до 30% збільшити. І в такий спосіб на сьогоднішній день його собівартість – 57 тис. грн. Якби це робила якась телевізійна компанія, то це був би бюджет 10 сюжетів, а тут – 365. Я вважаю, що цей проект – великий успіх мого менеджменту. Це все мої кошти, власне. Тому він просто взірець такої заощадливості.

 

 

Про технічний бік проекту

 

 

Формат трошки змінився, тому що спочатку ми це знімали на систему PAL, і це була телевізійна камера, і ми користувалися допомогою телекомпанії ВІККА. Потім у зв’язку з фінансовими проблемами у нас маленька була пауза, яку ми заповнили, змінивши формат, і почали з липня знімати на цифру. І змінилася картинка, трошки змінився інтерфейс.

 

 

Про імпровізаційність і метафізичність проекту

 

 

Можливо, треба говорити про особливості підходів. Це, власне, і привело мене до ідеї цього документального фільму. Тому що найважливішим для мене було зберегти автентику, автентичність героїв у кадрі. І коли ти знайомишся з цими людьми, спілкуєшся з ними, навіть якщо це коротко (скажімо, якась бліц-зустріч, на яку ти не сподівався), імпровізацій багато. Але навіть і тоді, коли ти готуєшся до цього запису, і ти проживаєш з цими людьми певний період часу, і ти кілька разів зустрічаєшся, ідуть дискусії про відбір тексту, про локацію, про сюжет – це абсолютно в кожному випадку окрема історія, абсолютно нема ніяких типових, все це не схоже одне на друге. Я би сказав, у цьому є унікальність проекту. Ця імпровізаційність дає відчуття не тільки документальності, але й кадр, зображення дуже щире. І тоді воно, ще й спираючись на текст, який має свою енергетику, воно якби випромінює енергетику цих людей. І тоді, по суті, ми маємо дивовижну таку філософію – я би сказав, метафізичний аспект цього проекту. Це є історія не Шевченка, а це є те, що назвав Іван Малкович, – «портрет нації завдяки Шевченкові».

 

 

Про відбір текстів для проекту

 

 

Зараз мої помічники опрацьовують статистику текстів, і ми будемо 9 березня мати вже картину. Тому що до початку Євромайдану абсолютним переможцем був текст «Мені однаково…» з «Каземату». Його хотів читати кожний четвертий учасник цього проекту. І мені доводилось дуже часто наших героїв переконувати, що, можливо, треба взяти інший текст. Але більшість просили саме цей текст читати, тому що вони відчували його актуальність. І передчуття тих змін, в яких ми зараз існуємо, воно випромінювалося, воно звучало, бриніло в цьому тексті Шевченка. І тоді люди текстом Шевченка хотіли висловлювати свою позицію. І це просто дивовижно.

 

Очевидно, дуже часто звучав «Холодний Яр», «Розрита могила», «Суботів», уривки з «Гайдамаків» (з різних фрагментів, з різних частин), перші частини «Кавказу». Це те, що просто відлунювало актуальністю.

 

 

Про Сергія Нігояна

 

 

Перше, що мене вразило, – що хлопець з такою зовнішністю має таку говірку і має таку мову. Не те, що в нього була бездоганна українська мова, а вона була центральноукраїнська. Там просто вимова, все: апарат, артикуляція, голосні, приголосні, мелодика його мови, – вона просто була надзвичайна. Мене просто це захопило. І це стало, власне, причиною нашого з ним діалогу.

 

Я просто почув, як він говорить, і тоді ми почали розмову про Шевченка. І з’ясувалося, що він знає тільки шкільну програму. Себто три вірші, які знають всі: «Мені тринадцятий минало», «Заповіт» і «Реве та стогне Дніпр широкий». Мало хто знає, що це уривок з «Причинної», тому що для багатьох людей він існує як окремий твір. Власне, на ці три твори було абсолютне табу, хоча були герої, з якими ми домовлялися саме про ці уривки. Воно звучить, в проекті є, але це не масово.

 

Я кажу: «Сергію, ну Ви з такою зовнішністю і своєю історією вірменською повинні читати «Кавказ»». Часу вивчити у нас не було, я дуже поспішав. В мене якраз тоді був цейтнот сюжетів. Тому що часом було так, що сюжети ми набирали – скажімо, от у серпні у нас було в запасі більше 20 сюжетів, і ми могли, не поспішаючи, шукати нових героїв, говорити з ними, спілкуватися, готуватися до нових зйомок, але й були моменти, коли просто був страшний цейтнот – я знімав сьогодні на завтра або на кілька днів наперед всього на всього.

 

От власне, тоді це був цейтнот. І ми записали з ним сюжет 20 грудня. 22 грудня він вже був в ефірі, а 22 січня його вбили. І там видно, що він підглядає. Я тримав IPod лівою рукою, а правою рукою я тримав IPhone, на який знімав.

 

А потім, коли сталося це лихо з ним, ця трагедія, я довідався про це по телефону пів на дев’яту ранку 22 січня, тому що мені подзвонили з інформаційної агенції (я вже не пам’ятаю, з якої) і просили дозвіл на використання цього відео. І я навіть не зміг зрозуміти, про що йдеться. І я зайшов в Інтернет і побачив, що це вже є в Інтернеті.

 

І треба сказати, що всі інформаційні агенції міжнародні, такі великі, потужні, вони всі просили в мене дозвіл на використання цього відео в письмовій формі, бодай і-мейлом. Я розмістив на YouTube українською й англійською мовами дозвіл на використання, але вони все одно сказали: «Ні, ми мусимо одержати від Вас персональний мейл на дозвіл».

 

Сказати відверто, я трошки тепер шкодую, що безкоштовно я віддавав це відео. Знаєте, чому? Це я вже потім подумав, що треба було все-таки збирати кошти для батьків, віддати гроші батькам. Але сталося так, як сталося. Тут працює якийсь особливий сценарій. Все, що відбувається зараз в Україні і з Україною, з українцями, мені видається, – все це частина якогось Шевченківського великого задуму.

 

 

Про криваве спокутування незалежності

 

 

Зараз дуже багато переживань, безсонних ночей, цей нервовий Інтернет. Я, очевидно, сам переживав. Наскільки на Майдані ти почуваєш себе захищеним і наскільки ти почуваєш себе незахищеним біля монітору в Інтернеті. І, скажімо, це не значить, що я рвусь у Крим і т. д. Можливо, комусь те, що я зараз скажу, здасться цинічним, але ми повинні пройти через ці випробування, тому що це процес очищення. Не можна одужати, не борючись з хворобою.

 

Ми багато говорили і дискутували, що незалежність була нам дарована кимось чи вона прийшла отак, майже непомітно для багатьох людей в соціальній напрузі, в фінансовій напрузі тих років початку ‘90-х, в цій страшній бандитській війні, яка проходила десь темними ночами і не торкалася більшості людей. Так, ми знали про ці шалені ‘90-ті і ми всі це переживали. Скажімо, я почуваю себе навіть такою однією з жертв ‘90-х років, цього бандитизму, коли мені не давали можливості проводити проекти, коли просто грабували проекти, які я робив, – причому люди, які сьогодні займають досить потужні місця в олігархаті і в політикумі. Я зараз не буду називати ці прізвища. Але можна сказати, що я в якійсь мірі почуваю себе жертвою тих шалених ‘90-х, тому що всі проекти, які я робив і які були успішними, вони всі практично були пограбовані.

 

І те, що зараз ми переживаємо, – це страшні випробування. Так, це страшні жертви, несправедливі. Це лиха ситуація, але без цього неможливо очиститись. Неможливо змінити канон. Ми присутні, беремо активну участь у процесі формування нового канону України. Це не дарується. Це треба виборювати, це треба вигризати, це треба виривати, за це треба просто проливати кров.

 

 

Про ювілеї

 

 

Я можу тільки говорити про те, що я щасливий, що я цей рік прожив з Шевченком. Я багато з ним років проживаю. Я вважаю, що не можна жити ювілеями і роками Шевченка, не можна відраховувати. Цей проект – це спосіб якби активної неформальної заявки на відзначення ювілею. Але це не ювілейний проект, це не «датський» (від дати) проект, це не «ленініана». І тому він так легко пішов. І тому стільки щастя, стільки імпровізацій і тому така відкритість, такий демократизм і актуальність.

 

 

Про втручання вищої сили

 

 

Я сьогодні, між іншим, згадав ситуацію, яка була з моїм проектом «Мина Мазайло». Я зняв на «Укртелефільмі» дві серії Куліша – моя телевистава. Прем’єра її співпала з ГКЧП. І знову цей проект з Шевченком співпадає з Майданом.

 

Або «Вивих», який ми у Львові робили і про який вже молодь нічого практично не знає. По-суті перший «Вивих» – це була така шалена гротескова, карнавальна репетиція «Революції на граніті».

 

Так що можна сказати, що мої проекти – дивовижним чином якась частина боротьби. Так виходить. Якщо поет каже, що його рукою водить якась вища сила, ну, може, і в моїй режисурі проявляється якась така якість, що від мене не залежить, яка просто приходить сама по собі.

 

 

Про щирість у мистецтві

 

 

Я думаю, за що мені не соромно ніколи – це за щирість, яку я сповідую. Я не можу займатись фальшивими речами. Я боюся фальші. Може, тому, що я ще й музикант за покликанням і за першою освітою, і маю добрий слух музичний, і я не терплю фальші.

 

 

Про майбутнє України

 

 

Важливо, щоби зараз кожен робив маленьку справу чесно і наполегливо. І тоді з мільйону маленьких чесних справ буде зіткана наша дійсність, і Україна буде щасливою, незалежною, сильною. І вона примусить світ себе шанувати. Примусить просто своєю стійкістю, своєю незламністю, своїм миролюбством.

 

 

Про Януковича та Шевченка

 

 

Ми готували протест проти Януковича в Каневі. Я просто не міг змиритися з думкою, що «овоч» буде вклонятися Шевченковій могилі в його ювілейні дні. І оця вся фальш, про яку ми говорили, що вона тут просто буде цвісти таким цвітом пліснявим. І ми навіть домовлялися з хлопцями з Автомайдану, і з Парубієм я зустрічався з цього приводу, щоби щось зробити, щоби не допустити Януковича в Канів. Але, бачите, сценарій Тараса Григоровича просто виконується бездоганно. З одного боку, він нам допомагає здобути свободу, а, з другого боку, ми робимо йому подарунок на уродини.

 

 

Про наступні формати

 

 

А відносно наступних форматів, то дуже багато людей – моїх друзів, надзвичайних людей, чудових акторів, громадських діячів, науковців, видавців, письменників – не змогли, не встигли, можливо, я не міг їхати кудись і записувати їх, тому що для цього треба було і час, і кошти мати.

 

Зараз будемо робити в якихось інших форматах це. Можливо, зараз громадське телебачення, яке буде поставати на наших очах, підхопить це. Але це не тільки я повинен займатися. Я маю необхідність повернутися в Черкаси і в Черкаському театрі «розрулювати» ситуацію з ремонтом, з репертуаром і з постановкою цієї мультимедійної версії вистави «Тарас». Тому що, коли я це не зроблю, я не буду себе поважати. Я думаю, що скоро – нескоро, але зараз буде зрозуміло, що у нас з бюджетами, яка у нас ситуація з можливостями нашими.

 

 

Про виставку «Шевченкоманія»

 

 

Дивіться, в Мистецькому Арсеналі який прекрасний проект. Я не буду тут хвалитися, але якби не Наталія Пилипівна Заболотна, Дмитро Стус і ще кілька людей, ми би цього проекту не мали. Ну і я теж, мої зусилля тут досить значні.

 

Тому що треба було повірити, що це можливо зробити. В кредит, без грошей. Зараз вирішується питання, чи хоча би частину коштів повернуть за техніку, яку ми використовували. От Samsung дав ці екрани. Це несамовита енергія. Це люди, люди, люди. Слава Богу, що вони є.

 

Кожна з цих робіт – якщо вона навіть і була десь в експозиції, але лише два-три дні. Тому що для того, щоби так їх експонувати, потрібні особливі умови – пряме світло сонячне для цих робіт шкідливе. І тому їх показували тільки на якісь святкові шевченківські дні і закривали відразу в стендах оксамитовими покривалами, щоби туди не потрапляло денне світло. А тут все спеціально виставлено, спеціальні фільтри, спеціальне світло, і ці роботи захищені. А в тій кількості, в якій вони є, як це все експоновано, як працює цей зал врешті-решт – це знаменита абсолютно виставка, яка, на жаль, в неділю закінчується, в понеділок її закривають. Будемо думати, але для того, щоби вона довше була, потрібні ресурси, а їх нема.

 

 

Про улюблені тексти з Шевченка

 

 

Моїм улюбленим текстом залишаються два тексти. Один, який зайшов в моє юне серце з голосом Ніни Матвієнко. Я не знав, що це текст Шевченка, але я був вражений цією колисковою.

 

Ой люлі, люлі, моя дитино,

Вдень і вночі

Підеш, мій сину, по Україні,

Нас кленучи.

 

Це просто така квінтесенція самосвідомості і відповідальності своєї перед майбутнім. Я не знав, що це Тарас. Я чув голос Ніни, яка схвильовано це співає по радіо, і не знав, що я з Ніною буду в таких дружніх стосунках, що вона буде учасницею багатьох моїх проектів і що врешті-решт я почну цікавитися, звідки цей текст, знайду його в Шевченка і буду вражений тим, що це Тарас. Це цвях, який зайшов просто отак-от, одним ударом. Ну і «Мені однаково».

 

Я дуже люблю різні його тексти. Я вважаю його першим екзистенціалістом в літературі світовій. В нього фантастичні рефлексії, в нього елегійність. Чуттєвість його текстів неймовірна. Його трансформації, його перевтілення, його травестійність. Тому що він дуже багато текстів написав від імені жінки – звучить жіночий голос, який він виливає, він несамовито відчуває жіночу душу, просто несамовито. І актуальність. «Борітеся – поборете» – актуальність.

 

Але я думаю про стратегії. І в даній ситуації треба робити все, щоби ніхто не проклинав нас, ідучи Україною. Себто, треба взяти текст Тараса Григоровича і поставити перед ним дзеркало. «Підеш, мій сину, по Україні, нас кленучи». От нам треба зробити так, щоби син, ідучи Україною, нас не проклинав.

 

 

Розмовляла Леся ЗАКАЛЮЖНА

 

 

10.03.2014