І.
В нашій статї "Нїмецько-росийське непорозумінє" вже вказувало ся на ту енерґічну роботу, яку веде останнїми часами Росия в турецькій Вірменїї. Ся робота має на ціли приготовити ґрунт до евентуальної окупациї, а потім і анексиї цілої вірменської области. Mи вказували вже, що Нїмеччина кривим еком споглядає на cї її заходи, бо вони в високій мірі загрожують її плянам економічного опанованя Мезопотамії. Тепер появило ся кілька нових праць, що кидають яскраве сьвітло на сю справу й дають змогу вияснити її значінє для інтернаціональної полїтики.
Вірменїя була аж до половини середних віків самостійною монархічною державою. Тепер подїлена між Росиєю, Персиєю й Туреччиною. Її територия лежить між Малою Азиєю на заходї, рівниною Араксу і Куру на сході, Кавказу на півночи й чорним хребтом около Мураду на полудни й творить ґеоґрафічну цілість перерізану горами високорівню, яка панує над цілим малоазийським півостровом на заходї й Арабією й Персиєю на полудни й сходї. Ся територия заселена в головній масї Вірменами лише на Кавказі є домішка Татарів, а в турецькій Вірменїї Курдів. Офіцияльна статистика числить Вірмен в границях Туреччини около 1 мілїона, хоч цифри вірменського патриярхату дають число около 3 мілїонів вірних з чого 1 мілїон припадає на Росию. Таким чином в Туреччинї може бути около 2 мілїони Вірмен, з чого коло пів мілїона живе розкидано по більших містах турецької держави.
Аґресивна полїтика Росиї в її заходи проти Туреччини мають вже довгу історию. Ми вкажемо тут лише на ті дати, що відносять ся до нашої теми.
Вже Петро Великий завоював від Персів Дербент і Баку. В 1828 році мусїла Персия відступити Росиї провінцию Еривань, а в 1878 році Туреччина стратила на користь Росиї частину північно-східної Вірменії з Карсом і Батумом. Коли ми зважимо, що Росия все хвалила ся перед західною Европою, що Вірмени тішать ся під її панованєм доброю управою, коли зважимо, що тепер в її границях живе около мілїона Вірмен, то нам стане ясним, що власне так зване "вірменське питанє" в Туреччині буде для Росиї вихідною точкою при здїйсненю її далекосяглих плянів подїлу Туреччини, які можуть мати всесьвітно історичне значінє і потягти за собою необчислимі наслїдки.
З огляду на се треба насамперед подати кілька фактів про "вірменське питанє" в самій Росиї і в Туреччинї. Се має інтерес з огляду на те, як великі держави користають з ріжних "національних питань" пригноблених народів у своїх великодержавних інтересах. Вірмени в Росиї мають певне мінїмум національних прав — свою власну церковну орґанїзацию. Се Росия мусїла їм заґварантувати з огляду на инші держави, забираючи частини вірменської териториї від Туреччини в імя "інтересів пригнобленого Турками християнського народу". І хоч Росия в другій половинї XIX столїтя розпочала й до останних чacів веде серед Вірмен завзяту русифікацийну полїтику, одначе не підлягає сумнївови, що Вірмени під росийським панованєм знайшли красші обставини для свого економічного й національного розвитку, нїж у Туреччинї. Вони виросли в національно сьвідомий нарід з досить богатим письменством і диференціованим полїтичним житєм. Русифікацийна полїтика росийського правительства не зробила з них Росиян, але довела до того, що інтелїґенция й особливо молодїж узяли ся до орґанїзациї революцийної роботи серед широких верств свого народу, виставивши основною точкою своєї проґрами здобутє повної національної автономії для вірменського народу, а навіть віддїленє від Росиї, злучене з Вірменами Туреччини й утворенє свого власного державного орґанізму. Таким чином Росия хоч і здобула значну економічну й мілїтарну користь від прилученя вірменських територий, але заразом сотворила ще одно вогнище "сепаратизму". На разї одначе вона не боїть ся й не потребує бояти ся сього сепаратизму. Раз для того, що росийські "сепаратизми" ріжних народів ще не дійшли до належної степени розвитку, а по друге для того, що вони не скоординовані між собою. Крім того, коли революцийний і национально-визвольний рух серед Вірмен в 1904 і 1905-тих роках розвинув ся на добре, Росия знайшла собі раду. Вона пустила на вірменську буржуазию рільників Татарів, дала їм зброю, й Татари справили Вірменам таку кріваву лазню, якій навіть Турки з Курдами могли би позаздростити. Таким чином Росия може не бояти ся прилученя до свого державного орґанїзму ще мілїона Вірмен, як дає собі поки що раду з 10 мілїонами Поляків і 30 мілїонами Українців.
Перейдїмо тепер до короткого представленя "вірменського питаня" в Туреччинї. Там Вірмени теж мають свою національну церковну орґанїзацию. Одначе вже кілька разів протягом 19 столїтя Турки робили такі великі різнї Вірмен, що навіть "Европа", яка звичайно дуже поблажливо дивить ся на такі справи, коли вовн не нарушують яких небудь її інтересїв, мусїла звернути на них свою увагу. Перед вела тут Росия яка ставши "опікункою" балканських народів постарала ся заздалегідь витворити для себе також становище опікунки турецьких Вірмен і не жалувала грошей на відповідну аґітацию серед них. Уже по росийсько-турецькій війнї 1877 до 1878 року Вірмени просили Росию обороняти їх проти гнету зі сторони Турків і Курдів, 16 статя Сан-Стефанського договору накладала на Туреччину зобовязанє перевести ряд реформ у вірменських провінціях. Той самий зміст має 61 статя берлїнського трактату з 1878 р. Тут Туреччина зобовязуєть ся не лише переводити реформи, але також повідомляти великі держави про їх переведенє. Таким чином установлено для Европи певне право контролї в вірменській справі.
"Европа" заінтересувала ся вірменською справою і взяла Вірменів у свою високу оборону лише для того, щоби ослабити моральний вплив Росиї. Колиж на берлїнськім конґресї Росия одержала цілковите дипльоматичне пораженє, — Европа не потребувала більше бояти ся нових аґресивних виступів Вірменії з її сторони. З другого боку й сама Росия побачила, що для неї на paзї красше задовольнити ся тим, що признавав їй берлїнський конґрес, нїж наражати на небезпеку всї свої здобутки. Тому й вийшло так, що й Европа й Росия зовсїм забули про турецьких Вірмен і про "гнет над християнським народом". Туреччина розумієть ся скористала з сього й замість обіцяних реформ на користь Вірмен перевела реформи на шкоду їм, а саме штучно розділила суцільну вірменську територию на кілька частин, додавши до кождої з сих частин кавалки сусїдних областий в невірменським населенєм. Так повстав новий адмінїстрацийний подїл Вірменії, Курдистану, східної частини Малої Азиї і північної Мезопотамії на шість віляєтів, при чому в кождому з сих віяєтів Вірмени становлять меншість. — Як бачимо Турки зробили щось подібне до "країв і королівств", заступлених в австрийській державній радї. Чи Туреччина при сьому брала Австрию за приклад, чи дійшла до сеї "державної мудрости" власним розумом, се вже инша річ. Наслїдки сеї "реформи" блискучо проявили ся в 90-ох роках минулого столїтя новими ґрандіозними масакрами Вірмен. Одначе сим разом Европа не мала інтересу звертати уваги на такі дрібниці.
Заведенє в Туреччинї конституцийного ладу мало що змінило в становищу Вірмен. Турецькі поступовці хотїли, щоби вони стали "добрими Турками" з полїтичного погляду, а що Вірмени не дуже години ся на се, то їx виборчим терором не допускано до парляменту, так що вони мають там замість належних їм 90 мандатів заледви 8. Адмінїстрацийна анархія й самоволя панує в Туреччинї й за молодотурків — Вірмени й дальше терплять від неї. Вправдї масових масакр нема, одначе рабованє окремих вірменських сїл, уведенє жінок і т. д. се все процвитає й досї.
Становище Вірмен у Туреччинї є невиносиме. І от Росия, яка по балканських подїях вітрить здобич, знову висуває наперед "вірменське питанє", а Европа хоч не хоч теж мусить звернути на нього свою високу увагу. Поглянемо ж тепер, як представлять ся в теперішній хвилї се "вірменське питанє" з погляду інтернаціональної полїтики.
[Дїло, 27.02.1914]
II.
Вже в сїчни сього року була хвиля, коли Росия по сконцентрованю війска на Кавказї, готовила ся перейти турецьку границю й заняти турецьку Вірменїю. Лише виразна заява Нїмеччини, що вона не буде спокійно приглядати ся до нарушеня турецької границі, здержала тодї Росию від сього заміру. Одначе з того часу Росия не залишила своєї акциї в сїм напрямі. Ми вже згадували, що Росия здобула собі від Туреччини концесию на будову зелїзниці в турецькій Вірменїї. Але сього мало — вона своїм звичаєм вже від довшого часу веде відповідну аґітацію серед населеня Вірменїї і має заявки з представниками Вірмен і Курдів. В кінци минулого року дійшло навіть до того, що одинайцять курдських шейхів були в Тифлїсї у намісника Кавказу, ґрафа Воронцева-Дашкова, і вернули назад зі значними грошевими дарунками. Між иншим були там також два провідники племени, яке в половинї XIX столїтя від проводом відомого Бедо-хана витяло понад 10.000 Вірмен. Крім сих бувала в Росиї й инші курдські провідники, які постійно побирають від неї річну платню від часу молодо-турецької революції. Відомо також, що Росия постачає Курдам зброю. Що особливо інтересне, се те, що згадані 11 шейхів, піддані турецького султана, зовсім отверто перебували в Тифлїсї, де їх стрінули з великими почестями.
Се одна сторона росийської гри в Вірменїї. Друга — се зносини з вірменами. Росийське правительство через своїх аґентів запевняє їх, що воно повідомило Туреччину, що на випадок різнї обороняти ме їх активно, що колиб Вірмени схотїли орґанїзувати самооборону, то росийське правительство нїчого не має проти сього, але хоче, щоби се було зроблене в пopoзyміню з кавказьким намісництвом, яке має помогти їм при узброєню, але заразом і вказати, коли можна розпочати боротьбу; росийське правительство вимагає, щоби Вірмени на власну руку і без попередного порозуніня з кавказьким намісництвом не розпочинали нїякої більшої акциї. Росийське правительство в своїх заходах здобути симпатию турецьких Вірмен іде ще далі. Останнїми часами воно робить проби зблизити ся з вірменською інтелїґенциєю і для сього ослабило русифікацийний курс своєї політики — робить міну, нїби хоче дати Вірменам росийським підданним більші національні концесиї в церковній управі й шкільній справі. Таким чином Росия хоче сотворити серед Вірмен такий настрій, який їй удало ся витворити серед Болгар перед росийсько-турецькою війною. А звязки росийського правительства з Курдами дають йому можливість витворити кождої хвилї, коли лиш того треба буде, таку ситуацию, щоби Вірмени мусїля кликати на поміч кавказьке намісництво. І piч очевидна, в якій формі ся поміч має відбути ся. Як виглядати ме акция Росиї що до недопущеня або спиненя різнї Вірмен?— Лише так, що Росия зі своїм війском перейде турецьку границю й обсадить найважнїйші місця. І не менше очевидно, що раз окупувавши турецьку Вірменїю, вона не творити ме з неї окремої держави анї автономної провінциї під своїм протекторатом, але анектує цілу Вірменїю і зробить з неї свою провінцию. А коли се буде переведене, тодї вона з подвоєною енерґією візьметь ся до русифікациї й асиміляциї сього народу.
В якій мірі інтересує тепер вірменська справа Європу? Чи є поважні причини, що змушували би її виступати проти переходу Вірменії з рук турецьких в руки росийські. Насамперед тут є одна загальна причина, яка змушує европейські держави виступати проти Росиї в сїй справі. — Не підлягає сумнївови, що окупация Росиєю Вірменїї булаби гаслом до дальшого подїлу Туреччини. Що се дійсно так мусить бути, на се вказують чутки, що появили ся останними часами в пресї, нїби то Росия порозуміла ся в справі своїх виступів у Вірменїї з Франциєю й Анґлїєю і нїби то Анґлїя має одержати як рекомпензату кілька портів, що граничать з Єгиптом, а Франция відшкодованє в Сириї. І не підлягає сумнївови також, що початок подїлу Туреччини викликав би зараз загально-европейську крізу, бо потрійне порозумінє і не хотїло би і не могло би згодити ся на домаганє потрійного союза, а насамперед на домаганє Нїмеччини, щоби їй дали місце в Середземнім морі.
Та крім сих загальних причин є ще причини специяльної натури, які особливо Нїмеччину змушують протестувати проти захопленя Росиєю Вірменїї. Річ у тім, що хто володїє Вірменїєю, той панує також над східною частиною Малої Азиї й над горішною Мезопотамією. А ми вже знаємо, які великі надїї покладає Нїмеччина власне на сю область. Не входячи в подробиці ґеоґрафічного характеру, скажемо лише загально, що з Вірменїї дуже легко доступити ся до ріжних частий Малої Азиї й Персиї, але за те з них дуже тяжко здобувати Вірменїю, сю високорівню, добре захищену горами. Панованє Росиї в турецькій Вірменії — се вічна небезпека не лише для Туреччини, але також для всїх европейських держав, що мають свої інтереси в Малій Азиї. Тому по всякій імовірности стараня Росиї до здобутя сеї области можуть бути розвязані хиба силою зброї.
[Дїло, 02.03.1914]
02.03.1914