Ми повинні завжди пам’ятати концентраційний табір Аржеле-сюр-Мер, де страждали і померли тисячі іспанців – тепер, коли наш континент здатний так жорстоко і нелюдськи ставитися до іммігрантів
Рівно 75 років тому, у лютому 1939 р., 100 тис. іспанських громадян перебували в ув’язненні в концентраційному таборі Аржеле-сюр-Мер, що на півдні Франції. Їх утримували у велетенському чотирикутнику, оточеному загорожею з дроту, який займав гектар піщаного пляжу. Ті 100 тис. нещасних були такими ж людьми, як ви чи я, у них була професія, дім і родина, яка чекала їх в Іспанії. Сто тисяч людей – це більше, ніж у місті такої величини, як Жирона чи Касерес. Аби мати повне уявлення про той епізод, слід було б додати до в’язнів табору Аржеле-сюр-Мер решту іспанців, які утримувалися в інших концентраційних таборах, як от Брам, Гюрс чи Сен-Сіпріян, загальна кількість яких складала 550 тис. осіб.
Ота маса людей перетнула кордон, утікаючи від репресій армії Франко, яка, окрім того, що перемогла у війні, намагалася знищити в Іспанії будь-який паросток республіканців чи червоних, євреїв чи масонів, іншими словами – будь-яку людину, яка не вписувалася в суворі приписи націонал-католицизму.
Ті 100 тис. в’язнів концтабору Аржеле-сюр-Мер прибули на цей пляж у лютому, який видався особливо холодним – згідно з тогочасними даними метеорологічного реєстру ночами температура опускалася до десяти градусів морозу. У таборі не було жодної інфраструктури, не було нічого, ні бараків, ні відхожих місць, жодного закутка, де би можна було сховатися, тож ув’язненим доводилося спати по черзі, в негоду, у ямі, викопаній руками у піску, при цьому один з них ніс вахту – будив їх кожні 10 хвилин, аби ніхто з них не замерз уві сні. Дров, аби розпалити багаття, також не було, але дехто, аби порятуватись від лютого холоду, розпалював вогнища зі своїх речей, палив свої чоботи, шапки, пояси, ранці.
У цих умовах наші співвітчизники провели тижні, місяці, а дехто навіть роки, утримувані в негоду у цьому величезному загоні, який стерегли спагі - марокканські солдати французької колоніальної армії, які носили ефектні червоні накидки, їздили верхи на низеньких алжирських конях і мали наказ стріляти у кожного іспанця, який спробує перелізти через дротяну загорожу.
Можливостей вийти на свободу було небагато. Звільнитися міг той, хто знайде французьку родину, яка могла би взяти його на поруки, чи той, хто запишеться у французьку армію, щоб воювати у Другій світовій війні, яка вже починалася, чи той, хто був готовий повернутися в Іспанію і прийняти покарання, яке його чекало. Решта залишалися там і виживали, як могли, намагаючись уберегтися від хвороб, які поширювалися табором – пневмонії, дизентерії, тифу, туберкульозу, парші, корости, прокази, до яких додавалися ще й виразки на шкірі від безперервного впродовж місяців контакту з піском.
Через 75 років усе ще є мало інформації про те, що сталося у тому концентраційному таборі, тому що цей епізод видалено з офіційної історії; є свідчення людей, які перебували там і які зважилися про це розповісти. Я подаю тут свідчення, яке у мене є, напрочуд ілюстративний опис, зроблений моїм дідусем, який був там в’язнем: після шторму, коли великі хвилі затопили усю поверхню табору, увесь пляж був укритий трупами. На тому піску – того пляжу, який сьогодні є важливим місцем літнього відпочинку для французьких родин, - померли сотні, ймовірно тисячі іспанців від холоду, голоду, запущених хвороб.
Коли почалася Друга світова війна, до іспанців, які залишалися там, додалися бродяги, цигани та євреї по дорозі в нацистські табори смерті.
Через 75 років нелегко зрозуміти ставлення французького уряду до іспанських вигнанців, оті концентраційні табори є темною сторінкою в історії Франції, яку, як ми вже згадували, було видалено з офіційної історії; так само, як в Іспанії видалено ганебну сторінку франкістських репресій. А що робили Європа і західні демократії, в той час як оті сотні тисяч іспанців конали, позбавлені свого громадянства, в концентраційних таборах? З великим цинізмом дивилися в інший бік, усі, крім Мексики, яка не лише засудила те, що діялося, але й здійснила дипломатичну операцію, аби врятувати республіканців, у багатьох випадках допомогти їм виїхати з Франції і запропонувати їм нове життя у цій країні.
Епізод з концентраційними таборами видалено з офіційної історії, та залишився той соціальний фермент, який призвів до нього і спричинив те, що з іспанцями поводилися так зле, той фермент, що його письменник Філіп Солерс ідентифікував як «запліснявіла Франція», залишилася та численна група дуже консервативних людей, які належать до католицької правиці, які на перший погляд є спокійні, та постійно перебувають насторожі, яких сприймають як нормальних людей, котрі шанують порядок і мають родини, однак вони ненавидять – і весь час дають про це знати – іноземців, мусульман, євреїв та китайців, митців та гомосексуалістів – усіх, хто не є точною копією їх самих.
Саме тепер, коли Європа робить правий розворот, до консерватизму та націоналізму, нам не слід губити з поля зору те, що сталося в Аржеле-сюр-Мер, тому що феномен запліснявілої Франції поширюється по усьому континенту, утворюючи запліснявілу Європу, яка відкидає все, що не народилося в Шенгенському просторі. І звісно, тут ми маємо й свою запліснявілу Іспанію і така кількість плісняви засвідчує, що те, що відбулося 75 років тому, не стало нам жодною наукою, що та чорна сторінка в історії Європи, в якій жертвами були наші батьки та діди, не залишила жодного сліду і не викликала жодних роздумів. Європа, континент людських прав, безжально ставиться до іммігрантів, звідси ті жахливі кадри трупів, які два місяці тому з’явилися на пляжі Лампедузи, чи тих, які ми побачили кілька днів тому у нас, в Сеуті. Схоже, у поводженні з іммігранами діє якась недобра симетрія: ми ставимося до іммігрантів з такою самою жорстокістю, з якою ставилися до нас – у лютому 1939 р. Трупи, що розгойдуються на хвилях на пляжі Лампедузи, є фатальним відгомоном тих трупів, які ще не так давно лежали на пляжі Аржеле-сюр-Мер.
Те, що така країна, як Іспанія, так жорстоко поводиться з іммігрантами, є майже сарказмом, тому що Іспанія в боргу перед своїми емігрантами, іспанцями, які поїхали звідси і поширили свою мову та культуру в Америці. Завдяки цим емігрантам іспанська мова та культура мають величезне значення у світі, якби не вони, Іспанія та іспанська мова мали би такий самий масштаб та важливість, як Польща та польська мова.
Вже в цьому столітті син одного із в’язнів концентраційного табору Аржеле-сюр-Мер завдяки чудовому повороту долі став мером цього міста, він заклав скромний монумент, щось на зразок меморіальної дошки у пам’ять про тих 100 тис. іспанців, які перебували там в 1939 р.; вкінці напису на цій дошці про республіканців сказано таке: «Їх нещастя: вони боролися за те, аби захистити демократію і республіку від фашизму в Іспанії з 1936 по 1939 р. Вільна людино, пам’ятай».
Саме це слово – «пам’ятай» - є ключовим. Потрібно, аби той концентраційний табір постійно залишався в нашій пам’яті, як рефрен, щоб він завжди був у нас перед очима, як полярна зірка.
Хорді Солєр, письменник
Jordi Soler
La Europa mohosa
El País, 25.02.2014
Зреферувала Галина Грабовська