Галина Герасим

Жанаозен-2011 не став для Казахстану аналогом українського Майдану-2014. Чи зможе фінансова криза збурити сонне казахстанське суспільство?

 

16 грудня 2011 року світ  сколихнула новина про розстріл акції протесту в казахстанському місті Жанаозен. Ніхто не знав, де це є, але розстріл мирного населення завжди викликає серйозне занепокоєння в країнах Заходу. Заради справедливості варто додати, що не менше занепокоєння це викликає в держав із «сумнівним рівнем демократії»: а що, як протести з вимогами справедливого розподілу ресурсів почнуться й там?

 

Страйки працівників нафтових платформ у Мангістауській області тривали довго: з червня 2011 року. Трагедія відбулась у День Незалежності Казахстану, коли на головній площі Жанаозена почалися заворушення. Внутрішні війська, як прислали для «охорони громадського порядку», відкрили вогонь по протестувальниках.

 

У ніч на 30 листопада 2013 року вже в Україні з наказу чи з мовчазного схвалення місцевого диктатора, який відкидав аксіому про те, що насильство породжує насильство, загони спецпризначення побили студентів, які вимагали підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. З того часу рівень насильства тільки зростав. Закінчилось усе, як і в Жанаозені, десятками загиблих.

 

Сьогодні, попри неспокійну ситуацію в країні, факт залишається незаперечним: ці смерті стали політичним вироком Віктору Януковичу. К той же час президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв після розстрілів не тільки залишився на своєму місці, а й зміг безкарно переслідувати опонентів: Володимира Козлова, Розу Тулетаєву, Арона Атабека, Вадима Курамшина... Інші неугодні, Ігор Вінявський та Муратбек Кетебаев, змушені були покинути Казахстан.

 

Чому ж для України розстріл протестувальників став точкою неповернення, після якої суспільство відмовилось терпіти владу, а Казахстан його проковтнув?

 

Причини того, що розстріл у Жанаозені не став поворотною точкою в історії Казахстану, комплексні. Експерт фонду «Відкритий Діалог» Ігор Савченко вважає, що насамперед пасивність суспільства зумовила географія і соціальна база протестів. Незважаючи на те, що страйк у Жанаозені тривав довго, він охопив тільки Мангістауську область, тоді як в Україні люди вийшли на вулиці майже в усіх містах, і люди з різних міст з'їхались до столиці на Майдан. Також відрізнялась соціальна база протестів — у Мангістау її становили здебільшого працівники нафтодобувних підприємств, в Україні протестували люди з усіх соціальних верств та професійних середовищ.

 

Другою причиною не настільки розвиненого протестного руху стало те, що громадянське суспільство, яке в Україні до Майдану було не стільки занепалим, скільки вкрай сегментованим, у Казахстані взагалі відсутнє. «Ті організації, які діють не згідно з державною політикою, опиняються на маргінесі і мають дуже мало можливостей впливати на суспільство. Цьому сприяє політика жорсткого інформаційного контролю і боротьба з інакодумством за допомогою кримінальних справ. В Україні ж останнім часом дистанція між суспільством та владою скоротилась до історичного мінімуму», - каже Ігор.

 

Через таку послідовну політику влади казахстанці бояться держави. Ігор підсумовує: «Коли в Україні кричать - “іде Беркут”, усі збігаються і мобілізуються. Коли в Казахстані іде спецназ — всі, навпаки, розбігаються і тікають».

 

Активістка Бахитжан Торегожина згодна, що проблема у відсутності громадянського суспільства, проте додає, що біда ще й у недосконалій юридичній системі: «За двадцять чотири роки Назарбаєв так залякав людей, що громадяни думають: краще змовчати, ніж будуть нові жертви, адже це не перші політичні вбивства в Казахстані. А президент, відповідно до законодавства, не може бути притягнутий до відповідальності ні за що, крім державної зради..».

 

Проте зараз у Казахстані знов неспокійно. Різка девальвація місцевої валюти, тенге, в середині лютого 2014 року спровокувала вуличні протести в Алмати. Чи може це означати, що збурення, якого не було після розстрілів, може початися через економічну кризу?

 

Ігор Савченко вважає, що байдужість суспільства стане на заваді змінам: «Мітинги збирали в середньому по сто людей – і це досить багато для Казахстану. Люди будуть обурюватись на Facebook, але щиро здивуються, якщо хтось вийде на вулиці реально відстоювати свої права. Казахстанці менш сміливі, ніж українці в політичному плані: вони чекають, що хтось зробить все за них. Чекають, поки хтось інший вийде на вулиці. На сьогодні картинка, коли люди ідуть з палицями на озброєний спецназ, для Казахстану виглядає фантастикою». Експерт каже, що жорсткий контроль, залякування активістів, закриття вільних ЗМІ, ув’язнення опозиціонерів пасивно толерує суспільство.

 

«У казахстанців мало прецедентів реалізації політики на основі культури участі. До того ж, у них зовсім інший рівень зацікавленості політикою. Тоді, коли в Україні кожна бабуся в селі може оперувати почерпнутими з телевізора політологічними категоріями, у Казахстані громадяни часто неохоче заводять розмови про політику. Інформаційне поле монополізоване державою, а альтернативних джерел інформації обмаль», - пояснює експерт. 

 

Згодна з цим твердженням і активістка Діна Байділаєва: «Державні ЗМІ говорили про страйки в Жанаозені, що їх влаштували наркомани та хулігани. У Казахстані мало знають про те, що там розстріляли шістнадцятьох людей». За іншими даними, загинуло 64 особи – точної інформації не має ніхто. Відеозапис розстрілу казахстанці можуть побачити лише в інтернеті, який поки що не дуже поширений у країні. Отже, про трагедію Жанаозена знає небагато людей.

 

Бахитжан Торегожина не така песимістична щодо перспектив казахстанського протесту: «Я думаю, що якщо буде ще одна девальвація і рівень життя в містах впаде, можливі більш масові зрушення». Проте поки що всі погоджуються, що зараз організований, структурований, підготовлений протест у Казахстані неможливий.

 

Шанси зростатимуть, адже дедалі більше казахстанців відкриває для себе інтернет як джерело інформації, а дуже ймовірна у разі обвалу цін на нафту подальша девальвація тенге зачепить ширші маси, аніж невиплата зарплатні нафтовикам у 2011-му. Проте больовий поріг казахстанського суспільства залишатиметься значно вищим за український.

04.03.2014