Програмова книжка.

Нациї завойованій оружно досить повстати з оружєм в руках, щоб визволитись. Се знають добре завойовники і тому, накладаючи кайдани на руки, накладають їx рівночасно й на духа. Тоді визволенє стаєть ся труднїйшою справою. Тодї й оружні повстаня не запевнюють правдивої волї. Вони й неможливі без попередних повстань духа.

Тим то й такі страшні для наших завойовників наші духові подвиги минулого столїтя. Тим то духові стремлїня нашої нациї в найновійших часах страшнїйші для них від крівавих революцій. Просьвітний і науковий рух зі здобуванєм народних шкіл і найвисших наукових інституций, орґанїзацийні заходи на поли народного господарства і полїтики — се для наших національних противників явища грізнїйші від історичної хмельнищини або мазепищини. Для тих явищ і трудно підібрати їм делїкатнїйших означень, як мазепинство або гайдамацтво.

В рядї названих явищ ми ставимо нинї й книжку Стоцького і Ґартнера нову "Граматику української мови". Бо й вона є визвольною пробою в тій сфері нашого духового житя, до котрої належить*).

Духове закріпощенє нашої нациї здавна виявляло ся в відношеню наших противників до нашої мови. Здавна подавлювано її польонїзованєм і омоскаленєм. В Польщи колись бодай в мінїмальних дозах знаходила вона собі захист під покровом Церкви; в Росиї з того захисту виганяла її вже з кінця XVII. ст. духовна цензура. Як в Польщи так і в Росиї вважано її хиба за материял придатний для оздоби пануючої мови — польщини чи московщини.

От і почала наша мова служити оздобою для других. Кілько скарбів її пійшло на оздобу елєґантної мови Словацького, до того встидно нинї признаватись Полякам. І тих польських писателїв XIX ст., що хотїлиб навчити ухо солодощів мови, Ян Снядецький в 1815. р. не даром висилав на Русь, в околиці Ярослава — не під Познань і не під Варшаву. Не давно ж і професор львівського унїверситету, історик Стан. Закшевський написав — ще й не деїнде, але в Słow-і Polsk-ім: "Не вагаю ся сказати, що скорий розвиток польського язика в XVI. ст. його переможне вступленє до лїтератури, є в тїснім звязку і не тільки з реформациєю, але і з Руссю. Доказів на те два. Польський язик, однаково зрозумілий для Поляків і для Русинів, мусїв передовсім розвинути ся там, де латина не була в традициї і в дусї. А другий доказ — то поява одного з перших блискучих писателїв Жиґмонтівських часів, Оржеховського. Та й потім, коли по Кохановськім швидко гасне блиск польської поезиї не сильні, правда, але чисті сьвітла тої поезиї, білїють на Руси". Як добре розуміли те саме Поляки вже в XVIIІ столїтю, засьвічує книжка "О początku, odmianach і wydoskonaleniu języka polskiego zdania", що вийшла 1767 р. у Львові з під пера кс. Стан. Клєчевського, а в нас доси не звернула на себе уваги. Признавши нашій мові найбільше спорідненє зі старо-славянською, визначивши їй найпочеснійше місце між усіма славянськими мовами з огляду на її первісність і богатство, кс. Клєчевський в уступі "о sposobie rozmnożenia słów polskich", де подає ряд способів видосковаленя польської мови, каже, що можна би "поживити ся" у сусїдів, у Руси, Москви і Чехів. "А як легше злучити мідь зі сріблом нїж з деревом (бо металї з собою мають якусь спільність, якої в дерева нема), так пристойнїйше переіначити на польське слова руської мови, ніж чужоземні, що не мають нїякої схожости з нашою мовою. Могла би кому бути противною руська мова, тому що є лиш у простих людий; але се меншої ваги. Атже-ж сказало ся... що первісних славянських слів шукати нам у простих і невчених людий. А чому-ж би не яло ся взяти їх не як позичаних, але власних? Відки хто має достатки, не питають; досить, що не є убогий. Не стидають ся королї наповнювати скарби з міських людий і селян, а чому ж ми не мали би запозичити ся від них добрим словом? Давні любомудрці (lubomędrcy) мали чому навчити ся від дїтий і хлопів. Мова простого римського хлопа наповнила подивом цілий римський сенат і була гідна, що її римський сенат казав списати в свої книги, а цісар Марк Аврелїй возив з собою і часто читав". Не инакше дивились на вартість нашої мови творці московської лїтературної мови, засьвідчуючи се тим, що безпощадно обдирали її з найкращого цьвіту для прикрашеня мови корифеїв московської лїтератури. На жаль, як в Польщи так і в Росиї були то з найдавнїйших часів таки наші люди. За довгий був би ряд польських і московських писателїв українського походженя почавши з XVI ст., тому й не трібуємо його складати. При їх помочи Польща і Москва осягнули вкінци те, чого їм було треба: таку конструкцию своїх лїтературних мов, яка позволяла говорити, що все найкраще з української мови є вже в польській, є в московській, отже українська мова повинна остати ся в роли нарічя. І коли наше національне відродженє почало ся виявляти на пунктї найбільшого подавленя, на пунктї подавленя рідної мови, так зараз против неї повисший погляд заманїфестував ся ворожо. В Польщи навіть автор історичного словаря, Лїнде, зіґнорував її; в Росиї привитано її насьміхом. І коли зі сторони Поляків не вийшли пізнїйше такі драконські укази, як в Росиї з 1876 р., то хиба тому, що Польща не мала вже державної власти. Інтенциї її, споріднені з росийськими, ми бачили через ціле XIX ст.

Новійший розвиток української мови, загрожуючи особливо державній Росиї, вимагав від неї особливших обережностий. Не досить було подавлюваня брутальною силою закона. Придумано й спосіб обаламучуваня тих, котрі моглиб реаґувати. Псевдовчені теориї ріжних Соболевських мали підкріпити стремлїня державних обєдинителїв; фільольоґічні студиї добре оплачених унїверситетських професорів і членів Академії Наук мали оправдати злочин убійства. І посипались вони як з рукава, виказуючи єдність української мови з московською від найдавнійших часів. Повторили ся старі хитрощі, які практиковано в Европі вже в середних віках, і які й на початку XIX. ст., приміром, заставили Геґля скріпляти пруську державну ідею розвиненєм спеціяльної фільософічної теориї. А результат соболєвщини вийшов такий, що вчена наївність не лиш в Росиї, але й поза межами її почала дивити ся на нащу мову очима росийського правительства. Поодинокі тверезїйші погляди належали до виїмкових; не мали за собою форси державної науки, що могла позваляти собі на будованє цілих наукових теорий, як могли колись фараони позваляти собі на будованє пірамід — руками рабів.

Але така робота поневоленя нашої рідної мови могла поступати без відпору лиш так довго, як довго без відпору поневолювано нас взагалї. З хвилею, коли ми здобули ся на яку-таку національно-полїтичну силу, науковому обманови мусїв прийти конець. Першою щасливійшою пробою приспішенє того кінця є виданє наукової "Граматики української мови" професорів черновецького унїверситету, Стоцького і Ґартнера.

Се перша в нас книжка, що визволює нашу мову з тих пут, що їх наложила чужа державна наука; тому що те визволенє не є ізольованим явищем в істориї нашого національно полїтичного житя, є се і в найширшім значіню слова — визвольна книжка.

*) Stephan v. Smal-Stockyj und Theodor Gartner: "Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache". Дру-ковано в Відни 1913 p. в друкарни Ад. Гольцгавзена, в форматї 8-ки, стор. XV і 550. До набутя в книгарни Науков. Товариства ім. Шевченка у Львові.

(Конець буде.)

[Дїло, 24.02.1914]

(Конець.)

Приступаючи до праці над "Граматикою української мови другого по численности славянського народа, що наслїдком вікового поневолюваня була доси навіть славістам мало знана, хоч найбільше могла б їм помогти в виученю инших славянських мов, професори Ґартнер і Стоцький начеркнули собі плян, котрий так представляють:

"Ми описуєм живу українську мову і рівночасно стараємось виказати її відношеня до инших славянських мов; о стільки й порівняною є наша граматика. В звучнї сягаємо до старославянщина, у флєксиї використовуємо завсїгди церковнославянську мову, як таку, що доставляє нам найстарших задокументованих флєксійних форм. Викінченого образу історичного розвитку тої мови не можемо ще дати; до того брак єще деяких потрібних підготовних праць, особливо для української письменницької мови XVI—XVIII ст. Одначе нерідко звертали ми увагу й на давнїйший стан української мови".

Після коротких вступних відомостий, що доторкають ся простору і числа населеня Українців, їх істориї, та істориї їх письменної мови, автори обширнїйше подають виклад про українську звучню, лєксіку, флєксию і складню, придержуючись наміченого пляну, а вкінци на основі цілої суми характеристичних прикмет української мови визначують їй належне становище серед инших славянських мов.

Передовсїм в обсягу звучнї, лєксіки, флєксиї і синтакси констатують дальший розвиток української мови в порівнаню з старо-славянською, зглядно церковнославянською мовою.

Дальше виказують, що в порівнаню з живима славянськими мовами українська мова, маючи стільки ж характеристичних ціх спільних з московською мовою, що і з польською і з чеською, в значно більшім числї тих ціх має спільність з мовою сербською. I та спільність української мови з сербською виступає в правдивій своїй силї, коли зважуєть ся, що не знищили її столїтя незалежного від себе розвитку; виступає в повній величи, коли береть ся на увагу, що українська мова столітями оставала під впливами польської і московської мови на лїнїях сумежности, а помимо того не стратила ціх первісної спільности з далекою сербською мовою.

Отсе й результат, що робить нову "Граматику української мови" Ґартнера і Стоцького — визвольною книжкою. Опертий він, як сказано, на здобутках студий; представлений вимовно, бо статистичним рахунком.

"Придїлюванє української мови до московської, подиктоване внїшними мотивами, — так кінчать автори — наложило пута на науковий дослїд української мови. Причинились до такого змішаня московської мови з українською (руською) і до цілої путаниці, що з того вийшла, назви Русь і руський, полїтична істория обох народів, переважно спільна Церква зі своєю спільною церковною мовою, котра довго була й лїтературною, історична правопись московської мови і слабе поширенє знаня української мови між славістами. Коли скинем ті пута і неупереджено поставимо собі перед очи лиш язикові і з істориї язика взяті факти, то побачимо в українській мові самостійну, одноцільну мову з сильним власним розвитком і власним характером, мову, що поруч всїх инших славянських мов стає як посестра, а звязана з кождою, навіть з найдальшою iз своїх сестер, масою спільних прикмет, нїякій не уступає в чистотї".

Ми умисне навели тут слова двох кінцевих параґрафів нової граматики, бо в них ясно виражена ідея, яку в цілій книжці замічаєть ся. Та ідея буде й головним "каменем преткновенія" для більшости критиків, особливо в Росиї. Вони не залишать відізватись на неї й розумієть ся, щоб звалити її, візьмуть ся до фундаменту.

Там і ми бачимо ще браки. Менше їх може в частях, що рішають про ідею твору т. в. в фонольоґіі і морфольоґії; більше в складни, яка доси слабо була оброблювана, а вимагала би трохи узглядненя розвитку льоґічного понятя і правила реторика (паралєлїзму!) в недостачі в науці про акцент, де не почислено ся з панованєм реторичного акценту; є такіж недостачі в означеню відношеня української лєксіки до московської, де за богато спільного добра зіґноровано; тай вкінци погляд на устну словесність, будьтоби вона особливо в піснях давала найкрасші зразки людової мови, видаєть ся нам вже застарілим, бо в новійших часах виказують, що люд, особливо в піснях, вдаряє в тон аристократизму, присвоює собі здобутки книжної мови, чим і пояснювалась би її більша одностайність в пісни. Та конець кінцем хоч ми в тім фундаментї, на котрім будують автори бачимо недостачу, бачимо ще богато щілин, він все таки являєть ся настільки сильним фундаментом, що на нїм належить дальше будувати — після пляну ясно начеркненого авторами.

Оттим то, назвавши нову книжку визвольною книжкою, можемо назвати її з більшою єще рациєю книжкою програмовою, книжкою, що не лиш саме починає визволювати нашу мову з невольницьких пут, але й дає програму, як те визволюванє повести дальше, до краю.

[Дїло, 25.02.1914]