Шевченковий ювілей з усіма його стандартними Урочистими Академіями і рештою пафосного офіціозу вже буквально стукає в двері. Тож хочу нагадати про одну з небагатьох «притомних» подій «до дати» – прем’єру Першого українського театру для дітей та юнацтва «Наш Тарас», яка на тлі трагічного січня-лютого не набула, відповідно, того розголосу, на який заслуговує. Символічний збіг, що діяльність Першого національного 70 років тому, 1944-го, у Львові почалась саме з Шевченкового слова.
«Наш Тарас» – оновлене прочитання відомим львівським режисером Романом Вальком його ж таки однойменної постановки для Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича 2003 року. І в тому самому творчому складі – сценографія та костюми Влодка Кауфмана, музика Олександра Козаренка. За формою це – класичний біографічний нарис, створений за відомими архівними фактами, документами, листами, спогадами з життя Шевченка. Прискіпливі інтелектуали не знайдуть тут «нового», модерного, альтернативно потрактованого Шевченка. Натомість підлітки (вистава розрахована на вікову категорію 12+) мають рідкісну можливість побачити за офіційно затвердженим шкільним каноном поета-пророка живу людину, чия біографія є суцільною боротьбою з обставинами, собою і світом за можливість зберегти Божу іскру (улюблений універсальний сюжет Валька-режисера). В контексті нашої тотальної галицької «примітивно-сусальної Шевченкіани», помноженої на ювілейний синдром, мені поява такої «інтеліґентної» інтонації в місцевій Шевченкіані видається дуже позитивною. Зупинюсь на кількох акцентах.
По-перше, особливо важливо, що це відбулось у Львові. Бо саме «модерний європейський» в очах решти України Львів дотепер фанатично на всіх рівнях – від владно-партійно-громадського популізму (наразі з цим намагається якось боротися команда інтелектуалів у міському відділі культури) до останнього дитсадкового «Шевченкового ранку» – плекає розкручений радянською владою образ Шевченка-селюка: отой знаменитий, в кожусі та смушковій шапці. Про існування Шевченка в костюмі, денді і бонвівана, тут знають (не всі), але публічно воліють не згадувати. Тому півтори години вистави, де головний герой (за концепцією їх два – молодий і старший Тарас, відповідно – у виконанні двох акторів) жодного разу не з’являється ані в кожусі, ані у вишиванці (!), – вже неабиякий проґрес. На сцені взагалі немає протягом вистави жодної вишиванки, навіть Шевченкова муза – у білій сукні та білому-таки вінку! (Думаю, псевдопатріоти ще пригадають Вальку таке непатріотичне ставлення до візуалізації національного пророка).
По-друге, на сцені немає й рушників, образів, дерев’яного начиння, солом’яних стріх та решти канонізованих атрибутів Шевченкової України. Натомість є лаконічна сценографія-інсталяція відомого contemporory-art художника Влодка Кауфмана, збудована, за його поясненням, на трьох кодах.
Кауфман: «Я не театральний художник, тому не роблю сценографії в класичному розумінні. Якщо я бачу простір за текстом, то я його роблю. І вже потім пропоную режисеру, щоби він з трупою туди, в цю текстову ауру, "зайшов". А вже як там буде поводитись режисер – його справа. Якщо режисер погоджується на таке трактування простору – добре, якщо ні – він (простір) просто не відбувається.
Щодо "Нашого Тараса", то тут є три коди. Перший – це символічний образ шлаґбауму, який може бути символом і верстового стовпа, і прикордонного, і обмежувальної стрічки... Ці обмеження супроводжують нас все наше життя. Все існування нашої держави, яка ще не відбулась, – це заборони, недоступність і утримування в певних рамках. Те, чого ми намагаємось позбутись, але ще не скоро позбудемось. Другий код – це образ «шинелі», тобто, тих тисяч одягнених на нас оболонок. Кожного разу, коли ми шинельку скидаємо, під нею – наступна шинелька, і так до безконечності. Ми не можемо її ніколи позбутися. І третій код – це бюрократія, яка сплуталася з літературою настільки потужно, що не можемо розділити, де архіводемократія, де література, де мистецтво? Я пробую розмірковувати про долю Тараса Шевченка в контексті, коли в процесі нашого виходу з імперської ситуації ми створили з нього ікону, якій треба тільки поклонятися. Обронзовіння Шевченка почалося в Україні саме з Галичини. Галичани вивели Шевченка на п’єдестал пророка. Цією ситуацією радо скористались совєти. Тільки трошки почистили ті деталі, які дратували комуністичну мораль. В Україні дотепер тиражують цю версію, не наважуючись висвітлювати біографію Шевченка як біографію нормальної людини. Для мене цей бар’єр між нами і між ним, тим, що Шевченко може дати, – до сих пір існує. Цей шлаґбаумізм, ошинелювання і обюрокрачування я перетворив на коди простору».
По третє: хоча емоційний градус вистави іде, відповідно до теми, по висхідній, але культура подачі дійства потішить всіх травмованих кліше нашого національного (ім. Заньковецької) театру. Текст не ріже вухо звиклою фальшивою патріотичною патетикою. Боюсь помилитись, але протягом вистави не зауважила вживання традиційних шевченко-синонимів на кшталт «пророк», «геній», «апостол»... Тож чутлива до тексту людина, навіть добре обізнана з біографією митця, може, не смикаючись на кожен штамп, спокійно відсидіти до кінця. Драматургія вистави, знову ж таки традиційно для творчої манери Романа Валька, виразно-динамічна за рахунок коротких влучних цитат, кліпової побудови мізансцен і ефектних стоп-кадрів. Дуже хороша (і що суттєво, природна, без перетискань і криків!) гра акторів забезпечила рівень довіри між сценою і залом. Перший український кілька років поспіль методично оновлював акторський склад, старанно визбируючи у Львові молоді і просто таланти, тому сцена радувала, поза виконанням, хорошими фіґурами, гарними обличчями і щирими емоціями. Одне слово, якби мені було 12, мене б «Наш Тарас» примирив з образом нудного «шкільного» Шевченка. Як констатує сам Роман Валько: «Якби ми зронили якусь мінімальну потребу звернутися до Шевченка, то ми б виконали нашу справу. Ще одне завдання вистави – збудити нашу гідність, допомогли про неї згадати, бо доля Шевченка постійно про це нагадує».
PS. На жаль, маємо ще дошкульне питання публіки. Тобто її культурного, наразі театрального, анальфабетизму. Принаймні більшість тих діток, віком на око від 10 до 15, з якими я опинилась разом в залі, в кулуарах коментували «шовобщенічонепойняли». Вчителі теж навряд чи перейнялись театром, бо сиділи з напружено-суворими обличчями, їх завданням було пильнувати дисципліну, тут не до емоцій. Укотре переконалася, наскільки антитеатральною є радянська система масових шкільних походів до театру.
28.02.2014