Катастрофічна шкода, заподіяна Сноуденом, затьмарює усі вчинки зрадників та інформаторів часів Холодної війни
Дуже багато хто вважає Едварда Сноудена святим мучеником. Колишній працівник-утікач Агенції національної безпеки (АНБ) вирішив ризикнути своєю кар'єрою і свободою, щоб викрити систематичні порушення закону західними службами розвідки. Американці та британці шпигують за своїми західними союзниками – накопичують величезні обсяги інформації, що міститься у приватних електронних листах і телефонних дзвінках, примушують шантажем до співробітництва, використовуючи таємні судові накази, можуть прослуховувати майже усі міжнародні телефонні дзвінки. Після бравурного викрадення таємниць АНБ Сноуден сховався, очікуючи очищення свого імені. Ось готовий сценарій шпигунського фільму. "Ідентифікація Борна" у реальному світі.
У своїй останній електронній книжці "Операція "Сноуден"" я доводжу, що крадіжка та публікація таємних документів не були актом героїзму – у найкращому випадку, безглуздою бравадою. У найгіршому – диверсією та зрадою.
Сноуден не довів, що АНБ та споріднені агенції систематично порушують закон. Його викриття – це презентація у PowerPoint, що показує, як Агенція втручається у чуже життя та прослуховує. Ми бачимо величезний обсяг вирваних з контексту даних. Чи програми спостереження, про які йдеться, були лише заплановані, чи тестовані, а потім закинуті? Хто замовив їхню розробку, і за яких обставин? Більшість інформації виявляється неоднозначною і неактуальною, а вся розповідь, приправлена великою дозою фальші, звучить наївно та істерично.
Чи хто-небудь дійсно вірить у те, що хакери і криптографи у Челтнемі (штаб-квартира британської електронної розвідки GCHQ (Центр урядового зв'язку)) і у Форт-Мід, Меріленд (штаб-квартира АНБ) проводять цілі дні, граючи у судоку? Можливості вони мають справді величезні, але ж так і повинно бути, зважаючи на те, скільки витрачають на них платники податків. Шпигунство заслужено має погану репутація – зрештою, воно полягає у крадіжці таємниць. За нами шпигують наші супротивники, особливо Росія та Китай, Франція має розгалужені служби, що займаються промисловим шпигунством, а Німеччина – чудову агенцію електронної розвідки Kommando Strategische Aufklärung. У попередній книжці "Deception" ("Обман") я описував, як німці шпигують за своїм союзником за НАТО Естонією, використовуючи джерело, що працює також на росіян.
Ми повинні підтримувати наші розвідувальні спецслужби, тому що вони допомагають ловити терористів, бандитів та іноземних шпигунів. Америка змогла підпорядкувати свої спецслужби, що не дотримувалися закону та не залишали слідів, найсуворішій у світі системі законодавчо-судового контролю. США та їхні найближчі союзники виробили єдину ефективну угоду про відмову від взаємного шпигування. Значно коротшим є перелік країн, яким могли б у цій справі довіряти Німеччина та Франція.
Викриття Сноудена стосуються матеріалів, що не мають нічого спільного з позірною турботою про конфіденційність приватного листування. Йдеться про шпигування проти Росії таких країн, як Норвегія та Швеція. Я не здивувався б, якби подальші викриття стосувалися співпраці польських Агенції розвідки та Агенції внутрішньої безпеки з АНБ у розробці Росії та інших цілей. Який суспільний інтерес наказує оприлюднювати інформацію про розвідувальну діяльність демократичних країн, спрямовану проти диктатур та терористів? Співпраця з джерелом усього зла, яким є АНБ, нівелює начебто усі вигоди. Я вважаю, що більшість громадян західних демократій з цим не погодяться. Зрештою, ми хочемо бути вільними та жити у безпеці, і нам допомагає у цьому наша розвідка.
Катастрофічна шкода, заподіяна Сноуденом, затьмарює усі вчинки зрадників та інформаторів часів Холодної війни. Наші розвідувальні агенції припускають, що ці матеріали знаходяться у Москві та Пекіні, або незабаром потраплять туди. Треба закрити або наново почати багато важливих розвідувальних операцій. Реальні шпигуни не ризикуватимуть життям у марній надії, що інша сторона не скористається нашими провалами.
Союзники Сноудена не можуть ані гарантувати безпеки даних, ані відредагувати їх так, щоб обмежити втрати. Інакше кажучи, плетуть нісенітниці. Сенсаційні, такі, що вводять в оману, інтерпретації вкрадених документів підірвали безпеку взаємин західних союзників, похитнули довіру суспільства, нашкодили репутації Заходу в очах решти світу та паралізували наші розвідувальні служби.
Його прихильники, схоже, ігнорують той факт, що Захід має ворогів та конкурентів. Коли ми програємо, виграють вони. У Німеччині та інших європейських країн квітне антиамериканізм. Набирає обертів російсько-китайська кампанію за позбавлення американських батьків-засновників інтернету контролю над ним (що означає більше цензури). Порожньою луною звучать на Заході волання на захист свободи і недоторканності приватного життя у мережі. Репутація найбільших західних інтернет-компаній, підозрюваних у співпраці з розвідувальними службами, сильно постраждала, а конкуренти потирають руки.
Сноуденісти забувають, що агенції підзвітні лідерам, яких обираємо ми, а також підпорядковані нагляду з боку суддів та законодавців. Це прибічникам Сноудена слід поставити запитання, хто дав їм право оприлюднювати наші найважливіші, найкоштовніші таємниці.
Слід визнати, що дискусія про збирання та зберігання "метаданих" (наприклад, таких, що стосуються місця перебування абонента, його співрозмовників, тривалості дзвінків, але не їхнього змісту) вже давно була необхідна. Якщо ми знаємо, хто, звідки та коли набрав номер телефону довіри для потенційних самогубців, зміст розмови є менш важливим, ніж ці обставини.
Розвідувальні служби та їхні співробітники роблять помилки, випробовують межі політичного, судового та законодавчого контролю, часом сперечаються з наглядовими органами. АНБ навмисно ослабляла апаратне і програмне забезпечення, яке продають американські компанії, щоб мати змогу у таємний спосіб використовувати ці обмеження. І про це вже давно треба було розмовляти.
Проте, це жодним чином не виправдовує заподіяної шкоди. Сам Сноуден пояснював свої дії не тим, що ми вже живемо в орвелівському 1984-му році, а лише тим, що ми рухаємося у цьому напрямку. Це цікава думка. Проте, бажаючи убезпечитися від гіпотетичної загрози, він і його товариші заподіяли колосальну шкоду вже зараз.
Сноуден шкодив дивовижно точково. Він вкрав набагато більше, ніж йому було треба, щоб обґрунтувати свої тези. Навіть тим, хто бачить у ньому великого викривача, важко виправдати його дії. У його історії повно таємниць і підозрілих поворотів подій. Шанувальники Сноудена страждають на справжню манію переслідування, коли йдеться про діяльність їхніх власних урядів, водночас особливо довіряючи російській владі, її цілям та можливостям. Сноуден втік до Росії, де він живе в укритті (скупі докази, про які я пишу у книжці, дають змогу припустити, що він перебуває у в штаб-квартирі російської розвідки у підмосковному Ясєнєво або десь поруч).
Я не стверджую, що Сноуден і його союзники є свідомими агентами Росії. Історія, проте, повна прикладів непрямої причетності Кремля до західних політичних рухів. Сноуденісти, так само як активісти антиядерних рухів початку 1980-х, бачать нечувано виразно помилки власних урядів, ігноруючи водночас помилки репресивних режимів. Вони є "корисними ідіотами" наших часів.
Занадто мало уваги ми звертаємо на політичні програми таких людей, як зарозумілий блогер Ґленн Ґрінволд, що живе у Бразилії, істеричний "гактивіст" Джейкоб Епелбом чи засновник WikiLeaks Джуліан Ассанж, які свої екстремістські, неясні погляди ховають під покровом риторики прав, свобод і справедливості. Вони могли б створити партію, що спиралася б на цих квазі-анархістських ідеях, але в них нічого б з цього не вийшло. Їхні дії призвели до найбільшої у мирний час катастрофи Заходу. Це не шляхетний хрестовий похід, а диверсії та зрада.
Edward Lucas
Zdrada naiwnych krzyżowców
Gazeta Wyborcza, 01.02.2014
Зреферував Омелян Радимський