Під недїлю.

За добрих часів, коли то ще бульба родилась, а мясо ходило по 4 кр. „конвен­ціонс-минце“ фунт, жив собї у Львовї Ляшокь, звався Гонсьоровскій. Він був французофил — а французофильство було тогдї ще небезпечнїйше, чим нинї москвіфильство. А мав він приятеля Монсьоровского, котрий був simplex servus Dei і не знав по фран­цуски анї слова. Випало так, що Гонсьоров­кій написав до друга лист і заадресував єго, не люблячи нїмеччини, по француски : А Monsieur, Monsieur Monsiorowski. Пан Мон­сьоровскій читає і читає... впадає в фурію і відписує: A Gonsior Gonsior Gonsiorowski. І вже no приязни!

Подібні недорозумїня почались тогди і мїжь Русинами. Одні були русинофилами, як Шашкевичь, Головацкій, Устіяновичь і Ваги­левичь, — другі старо-словенофилами, що знов не було тогди так „staatsgefärlieh“, як ни­нї. Межи послїдними вславився був учено­стею і патріотофильством нїкій Сїмашь, чо­ловїк дуже дотепний, бо — як розповї­дають — стрїчений раз своїм знакомим го­сподином Пакошем словами: Jak się masz, panie Siemasz? — відрїзав як стій: Jakoż ta­koż panie Pakosz!

Сїмашь належав, як кажу, до тих Галичан, котрим душа говорила, що они не Поляки, однак виховані в шляхотских переказах Польщї, не могли і допустити гадки, щоби колись можна було освїченому чоловїкови говорити і писати язиком ,,хлоп­ским“ сирїчь народним. А що они читали пана Руссо́ і перенялись єго гадками пово­роту людства до „давних добрих часів“, то побачивши, що Русь треба ратувати, попали на церковщину і почали нa серіо a з чистою совїстею Русь болгарщити. Початок тяжкій ! Треба було від дїтей починати і господин Сїмашь написав книгу: „Благонравнія чте­нія для благоразумних чад“— а той „чад“ нашому мишиньскому о. Іосафатови ще й до нинї з голови вивїтрїти не може, — ма­буть уже в до Іосафатової долини не вивї­трїє. „Ти, брате, звав пок. Сїмаша, а і до нинї ще не уразумился !“ — кличе мишинь­скій Іосафат до шельпацкого Стефана. Ой, правда ! — о. Стефан „не уразумился !“ Сорок лїт служить руско-народній идеї, жертвує і словом, в дїлом, і майном, і здоровльем для тої Руси тай ще „не у­разумился“, хоть уже над гробом, а під­носить костенїючі руки благословлячи Русь свою і каже: „Дїточки! Осьде в моїм сер­ци є ще одна капля живої кровв, — берїть єї! — може она ще здасться для нашої Руси!“ Бачите, таки „не уразумился !...“ Але, але, хто знає, чи й не практичний то помисл о. Іосафата коли всїй рускій интелигенції каже вертатись до старо-словеньскої „Псал­тири“. To то би в нас Болгаре були, Бол­гаре! І то не нинїшні, — заступи Боже! — а старо Болгаре, з часів св. Кирила і Ме­тодія! Нинїшних Болгар сам о. Іосафат не хотїв-би з нас мати, — прочитайте, що „Московскія Вїдомости“ про них говорять: „мошенники“, „палочники“. Hy, ми, старо-Болгаре, як-би нам тілько з сївера пальцемь кивнули, сейчас в Підволочисках збудували-би браму тріюмфальну для мин­грельского Дадіяна. Яке би то було gaudium для цїлої Европи! Кн. Бисмарк тілько по животику би себе гладив... Їй Богу, старо­болгарска квестія пішла-би у нас як по маслї... Ну, але поки-що, ми ще Русини а не старо-Болгаре, і у Львовї „під кавками“ п. Дадіян ще не резидує, а в палатї соймо­вій парадують Голиєвскі, a до Народного Дому „старі“ Русини „молодих“ не впуска­ють. Чекайте-жь, о. Іосафате, заки ми збол­ґарщимось! Тогдї нїби має настати згода мїжь Русинами. О. Іосафате! пошануймо тіль­ко друг друга, а згода буде! Хто єї не хо­че! Я би на-вколїшках лазив від одного до другого, поки би всїх не звїв в одну громаду! Та може оно і без того обійдесь і на добро вийде...

Нагадав менї о. Іосафат молоді ча­си. Гей, гей, милий Боже! що то був за час, що за люде! Як нинї виджу того поцтивого Цїпановского. Иде він, стрїчає над болотом хлопа тай питає: „Вопрошаю ви, зе­мледїлец, аще ли возможно сквозї сіє бреніє без поврежденія сапог перегрязти ?“ — „Не розумїю по нїмецки, прошу єгомостї“ — од­вїчає смиренно хлоп. — „Глаголеши, аки би не бил єси бдящ.“ — „Таки не розу­мїю, прошу єгомостї.“ — „Гряди вон, гря­ди!“ — „А, про гряди питаєте ? Та де ту які гряди... то болото.“ От бачите, то зійшлися були два Русини з обох наших парафій. Не сварились, а вківци таки порозумїлись.

Ба, кажете, тут иде не о дурницю, a о миліони! — чи нас 20, чи 60 миліонів. І то дурнвця! Свята то була теорія покійного мого учителя ще з „парви“ : „Das Vaterland mess grösser sein!“ Що то за Русин патріот був! Після єго теорії можна начисляти Ру­синів — кілько хочете? — 100, 200, миліо­нів ? Добре! Русь сягає свїтами. Город

Smyrna — то руска „Смирна“; „Tripolis“ — то „Триполе“ ; „Kreta“ — то „Крита“ ; „Babi­lonia“ — то „Бабиломия“ (як Коломия), a їх короля „Небокаднезар“, хибно записано­го переписчиком Геродота, уже Мицкевичь поправив на нашого „Не бог а но царь" ; славний философ Скитів „Zamolksis“ — то властиво „Замолкшій“, нїби-жидівске „ Adonaj“ — то властвво місківске „Адиной“. Але що ту богато говорити! Навїть американьскій „Ню-Йорк“ — то властиво нашь „Новий “... Отже in puncto миліонів, як бачите, я го­тов до найдальших границь і ми погодимось. Суть ще і инші точки, що можна-би взяти за безпечні підвалини нашої згоди, н. пр. пироги. Чи єсть де якій Рус, щоб їх не любив ? Хиба якій перекинчик ! І то диво, що Русинови він — пиріг а не перекин­чик! — нїколи не приїсться. Чужинцеви, правда, приїсться. От кв. Бисмаркови уже приївся московскій пиріг, від коли у Ав­драссого закушав мадярского ґуляша.

І щожь-же ти на то скажешь, моя Poс­ciє? Захотїлося тобї печеного леду, тай на холодний сїла. Тай хиба-жь ти Бога не мала в серци, що полюбила кальвина? Де-жь ти й очи мала, дївче? Такій старий, лисий, ва єго гарбузї лишь три щетинки, як у чорта?.. Але де там! бачила, добре бачила, але... він єї гладив по шийцї, слїпки завертав до неї, щирив до неї свої вставлени зубки... а она й повїрила. Ой, небого, було Нїмчика коцю­бою від хати гнати! Покинув тебе, ившу за­сватав, від коли вже! — 9 лїт тебе дурив ! Добре тобї так! Було з ним не ходити до Скерневиць на „шпацірки“, було з ним не заїдати Sauerkraut mit Knödeln тай не пити Blümchenkaffee mit Butterbämchen. Хиба-жь ти не мала дома своїх „ще“ українь­ских „вареників“ та польского „біґосу“ ! Є, хвала Богу, достатки свої. Але забаглося дївцї нїмецкої люрки тай каже: „най по­висну, i нехай хлисну“. Чи гаразд хлисну­ла — не знаю, але що повисла, то правда. Ще би ті „шпацірки“ як „шпацірки“, але де ти дїла сором, що погнала до него — до ґра­натира чи там кирасира — ажь у той Бер­лин! Ти все спївала: „Kir, kir, Kürassier ist Cavalier und hat Manier“ — a Козак — тo тілько на то, щоби царици черевички чистив! Га? Ну, побачимо. Ще подякуєшь Богу, коли тя бодай той Француз возьме. Чулась же са­ма, як Гамбета відрїзав твому сватовв Ско­белеву: „У нас, каже, не женяться без по­сагу!“

Але не гадайте собї, що я щось проти Французів маю. Нї! Я їх люблю і они у нас в Галичинї дуже популярні: до все­го притакують і кождого „вуйом“ кличуть. А все таки я би ве видав нашої Руси за Француза. — Щі він з Польщею зро­бив! Колись пан Фльоке як кричав: »Vive la Pologne!“ — а нинї як усмї­хаєсь до свата Москаля Моренгайма... Впро­чїм овва! — моя Русь має за кого йти! Правда, що би взяли люде в зуби з-за тих Єзуїтив та Змартвихвстанцїв, але смїйтеся з того! Ова дївчива честива, не дасться на підмову, хочь Єзуїти знахарї великі. Я знав було мїжь ними такого характерника, що коли в піст поставить перед собою гуску та промоввть: „fiat pisсis!“ — то їсть і їсть в анї разу не спорзниться. Але що-до нашої Руси, то пищи не пищи, а на Польку єї не переробишь! Я все маю надїю, що она моло­да ще, бїлявка, партію не злу зробить. От коби то дядечко Таффе — не випивши — схо­тїв для неї бути сватом, то... але ! Він би вже знав, як і за кого.

To то би ми заручини виправили! І польскі властителї пропинації при тім би заробили, особливо як би им теперь справу податку від „юшки з бульби“ п. Дунаївскій бодай так повїв, як ческим панам спра­ву податку від цукру. І наша „Народна Тор­говля“ заробила-би, — тілько не так як в Стрию заробляе. Ото здибую я оногди на ринку в Стрию Микиту Патріоткевича тай пи­таю: „А з відки і куди ?і — А він каже: „Ôд Абрумка, до Торговлї; бо я там скинув кальошї, як ишов на купно до Абрумка.“ — А я в кажу: „У Абрумка грошї, в Торговли кальошї ! Дуже добре! Лишь так дальше, а станешь голий і босий!“... І гулянку-жь то ми би собї втяли на тих заручинах! Господи! Одним тілько заїхав нам мишинь­скій Іосафат, що каже нам: „все по псал­тирному!“ Як то я буду „плясоводительствовати“? Ей, а від чого-жь добра воля ! Ану! Зачинаєсь коломийка. Я кричу: „Господа ! возведите жен к тому бїсовекому скако­плясавищу, к сице нарицаємой коломий­цї, юже пляшут русскіе Смерди !“ Все йде гладко. Потім кадриль. Я кричу : „Вчетверошествоплясіє!“ Всї стають. Ну, по­тім иде : „первиє порти“ (pantalon) „предоївзадошествіє“ (en avant) — „восколебаніє со рукообратнокружієм“ (balancé et tour des mains) — ,,двоюбокобокошествіє“ (double etait) — „му­жемужеженоженообертаніє“ (poule) — „стол­постояніє“ (colonne) і так дальше. — Я аранжую і всї дуже добре розумїють, бо деякі команда живцем з „русского взяті: н. пр. „двоюбокобокошествіє“, „предоївзадошествіє,“ „столпостояніє“ — у всїх тих позах можна у нас і нинї, заки ще що буде, богато людей бачити. Конець-кін­цем нїякої „перешкоди“ не буде, а хто би може знав о якій перешкодї, — нехай до­несе низше підписаному.

[Дѣло]