26 січня 2014 року, помер підпільник ОУН в роки ІІ Світової війни Євген Стахів (псевдо: «Борис», «Павлюк», «Стах»), якого ще звали «останнім молодогвардійцем».
Він народився у Перемишлі 15 вересня 1918 року в родині майбутнього старшини УГА Павла Стахіва (1880–1960). Його старший брат, публіцист і діяч ОУН Володимир Стахів (1910–1971) був міністром закордонних справ в Українському Державному Правлінні, створеному у Львові 30 червня 1941 року.
Вже у 1934-му Євген Стахів став членом ОУН, у 1938–1939 роках був членом «Карпатської Січі» у Карпатській Україні, потім перебував на еміграції в Австрії.
Як член Південної похідної групи ОУН, організовував у 1941–1943 роках підпільну боротьбу ОУН на Донбасі та в Придніпров’ї (Маріуполь, Сталіно, Горлівка, Луганськ, Кривий Ріг, Дніпропетровськ). Пізніше став одним із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР). З 1946 року Стахів проживав на еміграції в Німеччині, а з 1949-го – у США.
Під час своєї підпільної діяльності у Донбасі Є.Стахів зрозумів, що місцеве населення не сприймає жорсткі ідеологічні засади ОУН, і необхідно говорити з місцевим населення зрозумілішою для них мовою.
"Ми були зовсім не підготовленими до діяльності на тих теренах. Справа в тому, що Програма ОУН на той час проповідувала український тоталітарний режим, а це значило – однопартійна система, влада лише в руках людей з ОУН. Окупанти дуже дошкуляли населенню, тому частина людей одразу сприйняла наші ідеї. Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило – якою саме вона буде?
Ми відповідали, що спочатку потрібно побудувати дім, а тоді вже розставляти меблі в ньому. Я зрозумів, що не можу сказати правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи муссолінська. Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо такої України!» Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися демократами!
На Донбасі нас переконали, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина. І ми стали пояснювати, що ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Бо більшовики – то КДБ, Сталін, диктатура. І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони," – розповідав Є.Стахів в одному зі своїх інтерв’ю журналістці Олесі Єдинак [1].
У книзі своїх спогадів підпільник згадував: "Грізною ситуація ставала і тут, навколо Луганська. Я мушу пригадати, що коли повернувся з Луганська в Дніпропетровськ, Леміш послав до Луганська керувати підпіллям нових людей. Восени 1942-го туди було вислано Катерину Мешко і студента Теодора Лічмана. А крім того, я послав туди Володьку Козельського. Вони організували ширше підпілля, і десь у грудні до мене прийшла вістка, що Володька надибав молодих людей, які записували знаки на німецьких воєнних машинах. Він зрозумів, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих молодих людей – їм було по 17–18 років – до співпраці, але вийшло, що вони не розуміли жодної політики. Вони просто збирали дані для розвідниці Любові Шевцової. Пізніше ми дізналися від Олександра Фадєєва багато перебільшень, неправди про їхню діяльність. Отже, ми перервали з ними всякі контакти, щоб не наразитися на можливий клопіт від німецької контррозвідки або гестапо" [2].
Йшлося про розрекламовану пізніше в СРСР комсомольську підпільну організацію "Молода гвардія" з міста Краснодона на Луганщині. У 1955 році Є.Стахів переглянув радянський кінофільм "Молода гвардія". Його обурило, що він мимоволі зображений у фільмі одним із учасників цієї "організації" як Євген Стахович. Довелося відстоювати своє чесне ім’я у пресі.
"Це відразу викликало відповідну реакцію за океаном. Юрій Смолич на зборах Спілки письменників гнівно таврував "писак з Мюнхена", які сміють заявляти, що "наша геройська "Молода гвардія" це купка буржуазних українсько-німецьких націоналістів".
«Комсомольская правда» видрукувала лист до редакції "Чи правда, що Кошевий не загинув, а втік і живе в Америці?". Бо багато читачів вірили, що Кошевий – це я, тому що я був керівником підпілля на Донбасі.
Отже, я спричинив велику полеміку через океан і врешті-решт добився перегляду цілої справи "Молодої гвардії", який триває й донині. З моєї подачі тільки в останні роки і в американській, і в українській, і в російській пресі з'явилося до двох десятків публікацій, які розвінчують міфотворчість Фадєєва.
В своїх статтях та інтерв'ю я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської військової радистки Любові Шевцової. Але ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви. "Молода гвардія" – це вигадка Фадєєва.
За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишились документи гестапо (і це напевно!), які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас – ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і страчувало наших вояків.
Фадєєв користувався цими документами. Одержавши партійне замовлення, він "перефарбував" нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману. коли письменник на вказівку Сталіна увиразнив керівну роль партії. Фадєєв підкреслював, що на 90 відсотків його твір складається з фактичного матеріалу, але це фальсифікація і наслідки її тяжкі.
Пам'ятаю статтю в журналі "Огонек" за 1990 рік під назвою "Заложниці легенди", де, зокрема, йдеться про те, що у романі виведено зрадницями двох конкретних дівчат, які ні сном, ні духом не відали ні про яку "Молоду гвардію". Ольгу Лядську (з "легкої руки" письменника) тримали в тюрмах, таборах, потім мало не все життя вона через прокуратуру добивалась зняття цього наклепу, і її реабілітували. Письменник взяв на душу великий гріх. Він звів рахунки з життям, пустивши собі кулю в лоб. Може, колись хтось інший напише третю редакцію роману про справжню підпільну боротьбу на Донбасі – націоналістичну..." [3]
До кінця життя Євген Стахів залишався українським патріотом і оптимістом: "Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правники користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку пролили кров стільки десятків мільйонів українців".
ПРИМІТКИ:
[1] Новинар, №1 (20), 12-18 січня 2008.
[2] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. – Київ, 1995. С. 134-135.
[3] Там само. С. 262-263.
04.02.2014