В лібералізмі немає явних істин. Є певні базові ідеї, які його визначають, – свобода як вища цінність у всіх сферах, – проте нема суворих правил, як застосовувати їх на практиці
Як і люди, слова змінюють свій зміст відповідно до часу та місця. Простежити їх трансформації є повчальним, хоча інколи – як це стається зі словом «ліберал» – подібне розслідування може завести нас у лабіринт сумнівів.
У «Дон Кіхоті» та літературі тієї епохи це слово з'являється кілька разів. Що воно там хоче показати? Людину відкриту духом, добре освічену, толерантну, товариську; одне слово – людину, яка викликає симпатію. У ньому немає жодних політичних чи релігійних конотацій, а лише етичні та громадянські у найширшому значенні обох слів.
Наприкінці ХVІІІ ст. це слово змінює свою природу і набуває відтінків, які пов'язані з ідеями свободи та ринку британських і французьких мислителів доби Просвітництва (Стюарта Мілля, Локка, Г'юма, Адама Сміта, Вольтера). Ліберали виступають проти рабства і втручання держави, обстоюють приватну власність, вільну торгівлю, конкуренцію, індивідуалізм й оголошують себе ворогами догм та абсолютизму.
У ХІХ ст. ліберал – це передусім вільнодумець: він обстоює світську державу, хоче відділити Церкву від держави, звільнити суспільство від релігійного обскурантизму. Його розходження з консерваторами та авторитарними режимами часто провадять до громадянських воєн та революцій. Тогочасний ліберал є тим, кого сьогодні ми би назвали прихильником проґресу, захисником людських прав (від часів Французької революції вони були відомі як права людини) та демократії.
З появою марксизму та поширенням соціалістичних ідей лібералізм поступово переміщається з аванґарду в ар'єрґард, оскільки захищає політичну та економічну систему – капіталізм, – яку соціалізм та комунізм хочуть скасувати задля соціальної справедливості, яку вони ототожнюють з колективізмом та етатизмом. (Не всюди відбувається ця трансформація слова «ліберал». У Сполучених Штатах ліберал усе ще є радикалом, соціал-демократом чи лише тільки соціалістом). Перетворення комуністичного крила соціалізму на авторитаризм підштовхує демократичний соціалізм до політичного центру і наближає його до лібералізму, не поєднуючи їх.
У наші дні словами ліберал і лібералізм називають – залежно від культур та країн – різні речі, інколи взаємно суперечливі. Партія нікарагуанського диктатора Сомоси називалася ліберальною, так само себе називає неофашистська партія в Австрії. Плутанина є такою сильною, що диктаторські режими, як-от Піночета в Чилі та Фухіморі в Перу, часом називають «ліберальними» чи «неоліберальними» через те, що вони приватизували деякі підприємства і відкрили ринки. Цим викривленням ліберальної доктрини подекуди грішать деякі ліберали, переконані у тому, що лібералізм за своєю суттю є економічною доктриною, предметом якої є ринок як чарівна панацея для вирішення усіх суспільних проблем. Ці живі логарифми доходять до крайніх форм догматизму і готові зробити такі поступки у політичній сфері крайній правиці та неофашизму, які сприяли тому, щоб ліберальні ідеї було дискредитовано і вони виглядали як маска для реакції та експлуатації.
Правдою є те, що деякі консервативні уряди, як-от уряди Рональда Рейґана в Сполучених Штатах і Марґарет Тетчер у Великій Британії, здійснили економічні та соціальні реформи на безсумнівно ліберальній основі, надавши надзвичайно сильного імпульсу культурі свободи, попри те, що в інших сферах вони змусили її відступити. Те саме можна сказати про деякі соціалістичні уряди, як-от уряд Феліпе Гонсалеса в Іспанії чи Хосе Мухіки в Уругваї, які добились чималого поступу в своїх країнах в царині людських прав, зменшивши давню несправедливість та створивши можливості для громадян з меншим достатком.
Однією з характеристик лібералізму в наші дні є те, що його можна зустріти в найнесподіваніших місцях, а часом у вічі впадає його відсутність там, де дехто з наївних вважає, що він є. Про людей та партії треба виробляти думку не з того, що вони говорять і проповідують, а з того, що вони роблять. В дебатах, які цими днями відбуваються в Перу щодо монополізації мас-медій, серед захисників купівлі групою El Comercio більшості акцій групи Epensa, внаслідок якої вона отримає 80% ринку преси, є журналісти, які мовчали чи аплодували, коли диктатура Фухіморі та Монтесіноса здійснювала свої найжахливіші злочини і маніпулювала всією інформацією, підкуповуючи власників та редакторів газет чи залякуючи їх. Як можна серйозно сприймати цих новоявлених неофітів свободи? Ліберальний філософ та економіст так званої австрійської школи Людвиг фон Мізес виступав проти того, аби існували ліберальні політичні партії, тому що, на його думку, лібералізм має бути культурою, яка би зрошувала дуже широку дугу утворень та рухів, які – незважаючи на важливі розбіжності – займали б спільну позицію щодо певних базових ліберальних принципів.
Щось таке вже відбувається якийсь час у найбільш розвинутих демократіях, де попри відмінності більше в нюансах, ніж у суттєвих питаннях, між християнськими демократами та соціал-демократами і соціалістами, лібералами та консерваторами, республіканцями та демократами, існує певний консенсус, який забезпечує стабільність інституцій і тяглість економічної та соціальної політики, система, загрозу для якої становлять лише її крайнощі – наприклад, неофашизм Національного фронту у Франції чи Ломбардська ліґа в Італії та анархістські й ультракомуністичні групи та групки.
В Латинській Америці цей процес відбувається повільніше, і тут існує більший ризик його відкоту назад, ніж в інших частинах світу, через й досі наявну слабкість демократичної культури, яка має традиції лише в таких країнах, як Чилі, Уругвай і Коста-Ріка, тимчасом як в інших країнах вона є радше хиткою. Але він вже відбувається, і найкращим доказом цього є те, що військові диктатури практично зникли, а з-поміж революційних збройних рухів заледве виживає колумбійська повстанська організація ФАРК, підтримка якої народом стає чимраз меншою. Щоправда, є уряди популістів та демагогів, опріч такого анахронізму, яким є Куба, проте Венесуела, наприклад, яка прагнула стати великим каталізатором латиноамериканського революційного соціалізму, переживає таку глибоку економічну, політичну та суспільну кризу, з обвалом її валюти, божевільною дорожнечею – бракує всього: харчів, води, навіть туалетного паперу – та звірствами злочинності, що заледве чи може бути зараз взірцем для континенту, яким хотів її зробити команданте Чавес.
Є певні базові ідеї, які визначають ліберала. Що свобода, вища цінність, є одна і неподільна і що вона має діяти у всіх сферах для того, щоб забезпечувати справжній проґрес. Політична, економічна, суспільна, культурна свободи – це одна свобода, і всі вони змушують рухатися вперед правосуддя, добробут, людські права, можливості та мирне співіснування в суспільстві. Якщо бодай в одній з цих сфер свобода зникає, у всіх інших вона опиняється під загрозою.
Ліберали вважають, що маленька держава є більш дієвою, ніж та, яка занадто виростає, і що тоді, коли таке стається, страждає не лише економіка, а й сукупність громадських свобод. Також вони думають, що функцією держави не є створення багатства, цю функцію краще здійснює громадянське суспільство в режимі вільного ринку, за якого заборонені усі привілеї і поважають приватну власність. Безпека, громадський порядок, законність, освіта та охорона здоров'я, ясна річ, перебувають у компетенції держави, однак не монопольно, а в тісній співпраці з громадянським суспільством.
Ці та інші загальні принципи ліберала в момент їх застосування набувають дуже різних форм та відтінків, пов'язаних з рівнем розвитку суспільства, його культури та традицій. Не існує суворих правил та єдиних приписів, як застосовувати їх на практиці. Насильне впровадження реформ у різкий спосіб, без консенсусу, здатне призвести до розчарування, безладів та політичної кризи, які можуть поставити під загрозу демократичну систему. Цей принцип є так само суттєво важливим для ліберального мислення, як і принцип економічної свободи та повага до людських прав. Через це важка толерантність – для тих, хто, як і ми, іспанці та латиноамериканці, має таку сильну догматичну і непоступливу традицію – мала би бути чеснотою, яка найбільше цінується серед лібералів. Бути толерантним попросту означає приймати можливість помилки у власних переконаннях та істини в чужих.
Тому природно, що серед лібералів є розбіжності, подекуди дуже серйозні, щодо таких тем, як аборт, одностатеві шлюби, декриміналізація наркотиків та інші. Щодо жодної з тих тем не існує явної ліберальної істини, тому що для лібералів не існує явних істин. Істина, як визначив Карл Поппер, завжди є тимчасовою, вона є дійсною, поки не з'явиться інша, яка її підтвердить чи спростує. Зазвичай конґреси та зустрічі лібералів схожі на зібрання троцькістів (коли троцькізм існував): інтелектуальні битви на захист протилежних ідей. Дехто вбачає у цьому ознаку неефективності та відриву від реальності. Я думаю, що ці контроверзи між тим, що Ісая Берлін називав «контрадикторними істинами», привели до того, що лібералізм залишається доктриною, яка найбільше посприяла поліпшенню суспільного співіснування, примусивши рухатися вперед людську свободу.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Liberales y liberales
El País, 25.01.2014
Зреферувала Галина Грабовська