Не спитавши громаду, у Львові поставили черговий кіч-пам'ятник. У Києві громада, не спитавши, повалила пам'ятник Леніну. Інтелектуали боряться за свій простір – не лише фізичний, а й ментальний, простір пам'яті, розвитку, перспектив. Вимагають, аби стереотипна радянщина зі своєю “естетикою” нарешті залишилась у минулому. Закликають мислити не по-модньому, а по-європейськи. У скульптурній формі зокрема.
Текст створено в рамках програми “Культура 3.0”.
Вчергове спалена "Веселка", червень 2013.
У 2014 році Польща відзначатиме ювілей — 10-ліття з дня вступу у ЄС. Свого часу їх теж лякали легалізацією одностатевих шлюбів та кредитами, які, мовляв, їхні діти відроблятимуть до смерті. Втім, вони не побоялись і сказали Унії «так», відкривши свої кордони для усього нового – у мистецтві також. Щоправда, погані пам'ятники на вулицях з'являтися не перестали, але до арт-об'єктів простір міста тепер, схоже, ставиться лояльніше. Хіба що певна частина громадян й досі вбачає у них власні комплекси і страхи, а відтак знищують. Як, наприклад, квіткову «Веселку» Уліти Вуйчік на площі Спасителя у Варшаві. Такий собі стереотип з минулого: «бо все, що нове і невідоме — чуже, а все що чуже — нас лякає, а всього, що нас лякає – треба позбутися»... У випадку «Веселки» – арт-об'єкту, який, до слова, виставлявся і у Брюселі, а у Варшаві на постійно оселився на площі Спасителя торік, то позбутися її, а точніше спалити, за цей рік пробували вже не раз. Востаннє – під час святкувань Дня Незалежності Польщі – 11 листопада.
Авторка запевняла, мовляв «Веселка» є символом багатьох речей, зокрема і руху емансипації сексуальних меншин, але у даному випадку не означає нічого, окрім радості, миру, любові і надії, і є мистецьким об'єктом, ані суспільно, ані політично не заангажованим. Втім, схоже, що попри свою позірну незаангажованість «Веселка» з тимчасової інсталяції перетворилась на постійний символ свободи, який неймовірно дратує щонайменше консервативних прихильників «Права і Справедливості» у політиці та скрайніх католиків у суспільстві. «Горить підарська веселка на пл. Спасителя. Цікаво, скільки ще грошей вкладуть у її віднову перед тим як вирішать її позбутися», - писав і радів у своєму фейсбуці пан посол ПіС Бартош Ковнацкі (http://www.fakt.pl/). Не менше тішився і отець Тадеуш Ридзик, відомий теолог, засновник «Радіо Марія». Привітав організаторів і учасників підпалу і похвалив патріотичну молодь. На його думку символ збочень не може бути толерованим і фінансованим з кишені платників податків. «Ця веселка — ганьба, плювок в лице нам, католикам», – вважає о. Ридзик. (RM, środa 13.11.13, godz. 22.53).
Отже, польська громада розділилась. Для частини поляків «Веселка» – оригінальний артефакт на одній із модних точок розваг для молоді, для ревних католиків – образа сусідньому костелу, для нетолерантних та противників гендерної ідеології – їй бракує блакитного кольору, та й узагалі це не дуга, а багатокутник, поставлений за гроші платників податків, а квіти на ній апріорі мали б бути термотривкі. Можна подумати, стояла б вона у якомусь парку над Віслою і мала б сім кольорів, то ніхто взагалі б уваги не звернув на яскравий 26-метровий лук... Отже, мистецтво у більш соціально насиченому просторі провокує активніший конфлікт?
Уліта Вуйчік не раз отримувала проханням залишити «Веселку» в такому обгорілому стані і не реконструювати. «Інтелектуально розумію цю ідею, але емоційно не можу осягнути, чому варшавяки визнають «Веселку» «за свою» лише після її спалення, чому потрібен шрам поділу і політичного розбазарювання людських почуттів? Люди з крамниць і ресторанів навколо площі теж казали «Веселку» не відновлювати, але мої наміри були інші, тому я таки відновлю її», - розповіла художниця.
Одже, Уліта активно втрутилась у громадський простір – громада не менш активно втрутилася у її інсталяцію. Щоразу після руйнації «Веселку» відновлювали, відновлять і тепер. Інша справа, що тепер уже не йдеться про арт-об’єкт, естетика і доцільність якого викликає не менші дискусії. Тим паче, що навіть дата фіналу її відновлення теж символічна – 1 травня, день святкування 10-ліття вступу Польщі у ЄС. Хоч Уліта вважає, що кращою датою для цього було б 17 травня – Всесвітній день боротьби з гомофобією... Мовляв, якщо вам вже так хочеться мати саме «гейську» «Веселку» – будь ласка!
Ще одним прикладом поділу громадської думки та часово-просторового конфлікту стало нещодавнє повалення пам’ятника Леніну в центрі Києва. У грудні 1946-го монумент вождя пролетаріату встановили з нагоди десятиліття сталінської конституції на місці масових страт цивільного населення під час Другої світової війни. Цього року у грудні стратили сам пам’ятник. І хоч привселюдна страта була законною, бо у правовому полі його повинні були демонтувати з п'ядесталу ще у 2009 році, коли тодішній Президент Віктор Ющенко видав указ щодо Голодомору, де йшлося про демонтаж пам’ятників тоталітарного минулого в Україні (Указ Президента України № 432/2009 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні»). Частина українських громадян визнала цей акт щонайменше жестом не на часі, щонайбільше – вандалізмом. Щодо невчасності – факт. Словами Анатолія Гриценка: не пасувало вчиняти таке «у вкрай напружений, кульмінаційно-критичний момент Майдану ще й під галасливо-істеричне "смерть ворогам", "комуняку на гиляку" та "Україна понад усе"». Але і людей зрозуміти можна: на той час вже минуло понад два тижні Євромайдану, а результат був мізерний, треба ж було кудись виплеснути емоції. І ось він – порив і перша жертва революції! Дрібниця, а приємно ж.
Що ж стосується акту вандалізму, то це явне перебільшення. Історичну цінність пам’ятника з 1940-х років скасовано указом 2009 року, а культурними цінностями там і не пахне. Це навіть не натяк на монументальне мистецтво, попри те, що у 1965 року постановою Кабінету Міністрів УССР він занесений до списку пам’яток мистецтва, історії, археології республіканського значення. Навіть аргумент відомого українського арт-авторитета Олександра Ройтбурда, мовляв, «це один з кращих прикладів соціалістичного арт-деко, зі слідами модерну і кубізму» (art-blog.com.ua), звучить якось стьобно-непереконливо. У нас таких – по всій країні ще валом: застиглі у півкроці, злегка зігнута рука, майорить плащ чи маринарка... Якщо б їм усім повідкручувати голови і поміняти місцями – ніхто б і не помітив різниці. Таке воно – шаблонне те монументальне агітаційне немистецтво. Хоча на колір і смак, як то кажуть… Бо, наприклад, екс-меру Харкова Михайлу Добкіну пам’ятник Леніну подобався. Він навіть розгорнув кампанію збору коштів (яка, доречі, триває) на відновлення цього халтурного втілення тоталітарної пропаганди. Водночас шкода, що лише одного Леніна повалили: лише на Волині від них аж чорно...
Пам'ятник Кульчицькому, Львів.
У Львові ж про пам’ятники можна говорити без перерви на рекламу. Ця тема, як вічний вогонь, в який щодня хтось підкидує дров. Бо якщо український есеїст, історик і краєзнавець Станіслав Цалик вважає Київ «містом зникаючих пам'ятників», містом, чий ґрунт їх просто не сприймає, то у Львові на врожай пам’ятників гріх жалітися. Богдан Шумилович, куратор мультимедійної бібліотеки Центру міської історії Центрально-Східної Європи, констатував, що у Львові зародилась мода дарувати місту пам’ятники. Часто ті, хто мають гроші, вважають за потрібне подарувати Львову чергову «вуличну статуетку». Місто наче і не потребує, але хто ж його питає? І все б нічого, якби мистецькі уявлення бажаючих не зводились до скульптур, які часто стають не лише черговою точкою для позування до знимки туристам і усміхненим мамам з дітьми, а справжнім покаранням. Щонайменше естетичним. Принаймні для частини осіб, інтелектуалів, вже не кажучи про тих, хто з мистецтвом «на ти». Наприклад, нещодавно на площі Галицькій встановили пам’ятник Кульчицькому (українському купцю, шляхтичу, за легендою засновнику першої у Відні кав’ярні, кавоману, який навчив культурі споживання кави Східну Європу). Тепер там сидить такий турецькоподібний із мішком кави... Спонсором цього малогустовного витвору є львівська кавова компанія «Галка ЛТД».
Пелагея з Мікеліні при фонтані, Львів.
А от власники ресторану «Маестро» навпроти готелю Львів вирішили увіковічнити відому історію кохання українки Пелагеї та італійця Мікеліні, відтак подарували місту не менш банальну композицію пари а-ля «Ромео і Джульта». «Львівська пивоварня», натомість, змавпувала ідею Вроцлава, де ось уже понад десять років на вулицях у найнеочікуваніших місцях з’являються кількасантиметрові красналі, або, як їх у нас називають, гноми. (Окрім туристичної атракції та ‘родзинки» міста, вроцлавські гноми – це символ «Помаранчевої альтернативи»: хеппенінгового руху, що діяв у Польщі, з осередком у Вроцлаві, у 1980-х роках. За подібним зразком «Львівська пивоварня» розсадила по місту маленьких бронзових батярів – авантюристів, хуліганів і гульвіс, представників львівської субкультури «за Австрії та Польщі».
Батярик біля "Mona Pius", Львів
І таких от «салонно-рекламних» мікромонументів у Львові більше, ніж достатньо. Хоча більшість з них все ж має привабливий вигляд, але з мистецтвом пункти дотику у них різні. Проте, так чи інакше, усі ці пам’ятники, і Никифору Дровняку, і Швейку, і Пікассо, і Захер Фон Мазоху, в першу чергу завдяки піару туроператорів та гідів, вже більш-менш адаптувались у міському просторі, обросли легендами, позначили місця, де треба потерти та задумати бажання, і врешті-решт стали невилучною часткою туристичного Львова.
Пам'ятник Никифору Дровняку, Львів
І хоча мода робити місту подарунки – це прекрасно, але з фактом, що, хто платить, той і замовляє пам’ятник, і «дарованому коневі в зуби не заглядають» – можна дуже посперечатись. Адже простір міста – спільний, і не всі львів’яни одностайно тішаться новим мешканцям своїх вулиць. Якщо вже маємо при Міськраді посаду головного художника, то він мав би пильнувати за естетичним рівнем цих «подарунків». Але так виглядає, що або не пильнує, або має подібний до замовників «подарунків» рівень смаку. Та й процедура отримання дозволу на встановлення пам’ятників наразі дуже заплутана, непрозора і несистемна. До речі, отакі от подарункові скульптури після встановлення живуть власним життям: не перебуваючи ані на балансі міста, ані у власності того, хто за неї платив. Їх догляд чи ремонт – ласка особи чи закладу, який їх ініціював.
От зараз маємо на черзі наступний пам’ятник: має постати довгоочікуваний монумент митрополиту Андрею Шептицькому, задля якого хочуть викорчувати сквер, розташований біля корпусів Львівської політехніки навпроти Собору святого Юра, а, можливо, навіть перенести частину магістралі... Небайдужі та інтелігентні обурюються. Замінити дерева гранітом?
«До того ж, мистецький рівень пам’ятника не так щоби вже… Тобто, ду-у-же слабенький, – коментує історик мистецтва Наталка Космолінська. – Це особливо важливо, бо ж йдеться за Шептицького, який був не тільки очільником Церкви, але й інтелектуалом та особою витонченого смаку, прекрасно знався не тільки на сакральному, але й на сучасному йому українському та європейському мистецтві. Доказ цьому – зібраний митрополитом і подарований українському народові Національний музей у Львові. Тож на такий «середньостатистичний», пострадянський за своєю естетикою пам’ятник від українського народу Шептицький явно не заслужив. Але в сучасній УГКЦ, на жаль, немає людей із відповідним Шептицькому рівнем естетичних смаків… Тож маємо, що маємо. І що особливо небезпечно – спорудження цього монументу остаточно затвердить у Львові «еталон» сучасного міського пам’ятника. А шкода – міг би бути показовий прецедент інакшої моделі: як на мене, треба було б просто відновити найкращий на мою думку (бо найвлучніший) пам’ятник митрополиту роботи чудового скульптора Сергія Литвиненка, який був встановлений на подвір’ї Національного музею на вул. Драгоманова до 70-річчя митрополита у 1935 році. Або ж, якщо вже так хочеться монументальності, відновити пам’ятник роботи відомого скульптора Андрія Коверка, який було встановлено у жовтні 1932 р. у саду греко-католицької Теологічної Академії на вул. Коперника, 38. Але поставити у відновлених Митрополичих садах – оце був би коштовний подарунок місту і відповідне пошанування митрополита Андрея. Переконана, що більшість громади Львова пішла б працювати на відновленні садів безкоштовно. Я – в перших рядах. Але за такої пропозиції автори теперішнього монументу та всі причетні до перенесення магістралі та реконструкції площі нічого б не заробили… Отже, скорше за все, як мені не сумно це визнавати, Львів, який «на публіку» так хизується своєю європейськістю, поставивши оцей затверджений УГКЦ і Міськрадою пам’ятник Шептицькому, черговий раз «розпишеться» у тому, що він не гідний своєї архітектурно-мистецької європейської спадщини. Якщо хтось вважає, що дебати про мистецький рівень пам’ятника не на часі, адже зараз там на Майдані… Якраз на часі – адже «совок» в головах мешканців України не тільки політичний, естетичний теж. І його треба позбуватись, а не тиражувати».
Влада щодо нового монументу лише розводить руками, мовляв, проти церкви не підеш, територія належить УГКЦ. Хоча дивно, бо ж самі проголосували. Зрештою, не дивно, бо це й рівень естетичного розуміння наших депутатів також. «23 вересня 2013 року депутати Львівської міської ради, у відповідь на звернення Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ, затвердили ухвалу, якою зокрема погодили курії Львівської Архиєпархії УГКЦ місце розташування земельної ділянки та надали дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,3140 га на площі Св. Юра в постійне користування для збереження та використання скверу. Саме там запланували спорудити пам’ятник митрополитові Андреєві Шептицькому, це рішення підтримали 60 депутатів Львівської міської ради. Встановлення пам’ятника також передбачено планом віднови Святоюрської гори з реконструкцією площі св. Юра і впорядкуванням Митрополичих садів, який розглядали 27 листопада минулого року на засіданні архітектурно-містобудівної ради департаменту архітектури Львівської міської ради». (catholicnews.org.ua).
Пам'ятник Шептицькому роботи С.Литвиненка.
PS. Відтак, маємо ситуацію, коли свідома частина громади бореться за міський простір, який одні рятують, інші – ґвалтують. Боротьба іде частіше на словах, наразі ніяких підпалів і повалень. За винятком випадку з пам’ятником Леніну у столиці. Бо так на щодень інтелігентним людям варварство чинити не пасує. Проте вони можуть виходити на мирні акції. Як мешканці Стамбулу, що 28 травня вийшли на мирний протест, аби захистити свій громадський простір і відстояти парк Ґезі на центральній площі Таксим. Декілька активістів розбили наметове містечко, після владної спроби позбутися якого на вулиці міста вийшли вже тисячі... За словами польського колумніста і журналіста Едвіна Бендика, місто є найкращою платформою для реалізації демократії, тож кожне посягання на клаптик громадського простору може стати іскрою до запеклої боротьби на іншому, вищому рівні.
28.01.2014