Уже кілька днів українське суспільство прокидається немов у кривавому дурмані – перші убиті, сотні поранених, скалічених, заарештованих і людські очі, очі, очі! Після кожної отруєної ночі вмикаєш комп’ютер і боїшся побачити, як за останні години втратили життя, здоров’я ще зо два десятки громадян твоєї країни. Ти дивишся і не впізнаєш її. Безсило стискаєш кулаки, плачеш, на години провалюєшся у пошуки обнадійливих новин і мрієш про те, аби хтось однією бомбою, одним пострілом поклав край цьому жахіттю.
У наступні тижні й роки журналісти, історики, психіатри ламатимуть собі голову і списи над причинами такого озвіріння з боку влади і, насамперед, працівників міліції. Людей, яких ми утримуємо коштом податків для власного захисту, які склали присягу на вірність тим, кого вони так нещадно мордують.
Звідки на наші голови така несумірна жорстокість?! Звідки такий садизм до власних громадян? Тортури й знущання над пораненими, мирними демонстрантами, жінками й людьми похилого віку? Убивства таких, як Сергій Нагоян чи Юрій Вербицький – звичайних українців, науковців, поетів, музикантів, художників і – молоді, молоді?! Людей, які стільки робили й могли б зробити для нашої країни? Злочини, що раптом надали навіть радянському воєнному гімну «Вставай страна огромная», який хтось запустив на Грушевського, на диво актуального звучання, тоді як знущання з протестуючих щораз більше нагадують фото з місць міжетнічної різанини чи злочинів окупаційного режиму.
Без сумніву, ця жорстокість не впала з неба, вона була виплекана усередині країни: беззаконням, культом влади і сили. Взагалі у ній багато різних інґрадієнтів – безкарність, страх Сходу перед Заходом, зневага Заходу до Сходу. Але, як слушно зауважували коментатори, тепер поґвалтованою Врадіївкою стає вся Україна. І якими би сильними не були атаки чи провокації протестуючих, уже зараз видно, що дії спецпідрозділів переходять межі здорової уяви. Як це прикро не звучало, відповідальність за таку нечувану жорстокість несе в першу чергу суспільство. Про це блискуче у Фейсбуці написала відважна жінка-психотерапевт, яка пішла у табір спецпризначенців і спробувала збагнути, що відбувається. Її висновок украй важливий: замість ненависті й зневаги до них, вона пережила страшний сором. Бо збагнула парадоксальну річ. Беркутівці самі є заручниками влади. Ці садисти – це молоді хлопці із зруйнованою психікою й ідентичністю, які не можуть існувати поза своєю зґраєю та її збоченою колективною свідомістю. І це наше суспільство виховало собі цю групу психопатів для залагодження брудної роботи. І цим я абсолютно не хочу знімати з них жодної відповідальності. Просто збагнути динаміку ексцесу і адекватну стратегію його знешкодження. Очевидно, що збройне протистояння з такою групою тренованих кілерів – крайній крок. Треба просто уникнути ситуації, у якій їм довелося би братися за зброю і почалася би вакханалія насильства.
Утім, якими б не були причини такого нечуваного насильства – аґресія демонструючих, ексцес виконавців, інстинкт самозбереження, фінансові бонуси керівництва чи реґіональні упередження, ясно одне – кожну годину бійні програють усі. В першу чергу безборонні й беззахисні люди, бо планка насильства падає щораз нижче, ситуація щораз більше виходить з-під контролю, втягуючи у свій вир щораз ширше коло учасників, злочинців і жертв.
Гадаю, питання відповідальності влади зараз другорядне. Вона уже нічого не контролює, навіть своїх виконавців, заперечуючи свою причетність до злочинів. Чи це означає, що люди мають бездіяльно стежити за розправою з боку влади? Ні, аж ніяк ні. Вони повинні зіграти на її випередження.
Зараз Майдану потрібна одна, на перший погляд, парадоксальна стратегія. З одного боку, він усіма силами має продовжити загальну мобілізацію, готуючись до найгіршого сценарію і до відсічі. З іншого – докласти усіх зусиль, аби зупинити фатальну спіраль насильства. Саме тому слова про діалог без необхідної самооборони будуть такими ж безвідповідальними, як і однобокі заклики до збройного повстання. В моменти протистояння, коли нас заливає лють і жаль, це, мабуть, найважче зрозуміти – готуватися до боротьби, до останнього шукаючи перемир'я. Який би сценарій не був написаний у Кремлі, чи деінде – зараз у Києві достатньо притомних людей, аби переписати його і зупинити ескалацію конфлікту.
Тому ініціатива Кличка й будь-яке перемир'я потрібні суспільству, як ковток свіжого повітря на задимлених вулицях, аби оговтатися від кривавого й токсичного дурману, у який нас затягнув режим Януковича. Тому вкрай потрібні ці кілька годин, аби трохи охололи спецпризначенці, аби отверезити гарячі голови радикальних активістів. Останні три дні показали: навіть, якщо людям числом і голими руками вдасться потіснити чи навіть перемогти до зубів озброєних і тренованих "беркутівців", це коштуватиме страшних жертв. Ці жертви – це також відповідальність опозиції, яка ніяк не могла мобілізуватися, визначитися з лідерами, розпочати переговори зі силовиками і спрямувати конфлікт в мирне русло.
Чому Кличко опинився сам між фронтами? Чому не було поміж ними хоча би двох рядів самооборони Майдану? Вона взагалі існує чи це тільки фікція для самозаспокоєння? Де були тисячі "свободівців" з факелами? Чому вони не стали кордоном між гарячими головами та міліцією? Ми якісь висновки з цього зробимо?
Нам потрібні зараз люди, багато людей, які стали би між фронтами. І це добре відчули жінки й священики.
Здається, лідери опозиції винесли з трагедії останніх днів свій урок. Будемо сподіватися і пильно за цим стежити. Створено Народну Раду, виставлено чіткі вимоги до Януковича. Силовики повинні мати когось, хто ґарантуватиме їм безпеку у разі переходу на бік Майдану. Військові повинні мати когось, хто ґарантуватиме їм захист родин. Інакше ніхто не буде ризикувати. Зараз такий центр ґравітації має шанс зародитися. Можливо, це питання кількох днів – усвідомлення країною тієї бездни, у яку тягне країну очманіла влада. Треба, аби ця точка відліку, альтернативний орган влади трохи проіснував, подіяв. Доки режим не почав штурм Майдану, ще все відкрито. Час та новини працюють на Майдан. Перші добрі сигнали падіння адміністрацій із Вінниці, Рівного, Сум, Франківська та Львова вже є. Перші беркутівці пишуть заяви. Країна встає!
Без цього країна загрожена зануриться у хаос громадянської війни. Варто почитати Хвильового чи Булгакова, аби зрозуміти, що це означає. І знову будуть Крути, і знову козаки порубають чергових триста кадетів його імператорської величності... Аби у ювілей Першої світової війни ми не повторити сценарій сторічної давності, мусимо стримати гнів і перетворити його на жалобу. Ті жахливі жертви, які було заплачено за мобілізацію опозиції, повинні стати на сторожі нових жертв, а не помсти. Влада провокуватиме людей насильством прямим і символічним. Знущатимуться як із людей, так і з національних героїв. Проте ми мусимо витримати ці провокації, не втрачаючи з очей основної мети – творення нової влади та падіння режиму. Для цього запах крові має вивітритися. Ніхто не забутий, і ніщо не забуте. Ми зі всім будемо розбиратися, в тому числі і в судовому порядку. Але зараз треба зосередитися не на помсті, ФСБ, деталях тортур, а на головному – відновленні порядку в країні. Ми повинні зламати кругову поруку влади і перетягнути на свій бік людей, які в силу різних обставин опинилися в іншому таборі й вагаються. Для цього люди мусять масово брати владу у свої руки на місцях, а не чекати на Київ.
24.01.2014