... або «Музику з політико мішати не варто, з благодійністю – треба!»
Другий рік поспіль у львівському клубі «Пікассо» зустрічають Щедрий вечір із «ЩедримЕтно» – благодійною ініціативою, яка є чимось більшим, ніж просто концертом доброї музики. Як зазначають організатори, перш за все, це – щедрі люди, які люблять і готові допомагати тим, хто цієї допомоги дуже потребує.
Торік «пілотній» акції проекту вдалося зібрати 25 тисяч гривень на транспортну програму НРЦ «Джерело». Діти та підлітки з ДЦП отримали гроші на пальне для спеціальних автобусів, які можуть перевозити людей з особливими потребами. Цьогоріч спільними зусиллями кошти збирали для двох діток: Софійки (5 рочків) та Лук’янчика (3 рочки) Радишів, які через страшну хворобу не можуть вийти на прогулянку без апарату штучного дихання, і потребують спеціальних візків.
У малечі – атрофія усіх м’язів (хвороба Вердніге-Гоффмана). За словами мами дітей вони від народження не тримають голівки, не сидять самостійно, не повертаються, але все розуміють... Поступово дітки з таким захворюванням втрачають здатність і дихати самостійно. У маленьких наразі – остання стадія хвороби. Вони обоє під’єднані до апарату штучного дихання. П’ятирічна Софійка – найстарша дитина в Україні, яка живе з таким діагнозом. Мрією батьків є можливість вийти з дітьми на прогулянку. Аби здійснити мрію, достатньо зібрати 30 тисяч гривень – саме стільки коштують два вживані спеціальні візочки...
Заради цієї ідеї і об’єднались у святковий вечір музиканти. Концерт розпочали з експериментального дуету лідера гурту «Патриція» та Freddy Marx Street. Дві колядки під акустику – це, звісно, не очікувана спеціальна програма, яку широко анонсували, але принаймні – достойний початок. Зі спеціальною програмою виступив радше іронічно-етнічно-маскулінний «ГИЧ Оркестр», який підготував limited edition. За словами хлопців, які мали 24-25 січня запросити своїх шанувальників на сольний концерт з нагоди дебютного альбому, «ЩедреЕтно» цього разу була перевіркою на мобільність. Грали експериментальним «вуличним» варіантом, півакустично, але не менш драйвово, і також з колядою. А фінальний гучний акорд благодійного дійства поставив «Йорий Клоц» зі своїм гупалом, автентикою і шаленими танцями публіки...
Власне про публіку. Аудиторія «ЩедреЕтно» – це люди, які знаються на музиці, які готові творити добро, і які вміють розважатися. Втім багато з тих, хто мав намір долучитись до доброї справи, того вечора залишився вдома – сам на сам з прямим включенням із столиці...
«Ми дуже задоволені з того, як відбулося друге «ЩедреЕтно», – каже Володимир Бєглов, організатор і ведучий дійства. – Якщо минулого року завдяки нашим друзям-музикантам ми допомогли НРЦ «Джерело», то цього разу вирішили обрати власне конкретних діток. Ними стали Софійка та Лук’янчик Радиші. На родину Радишів нам вказали в «Джерелі». Коли ми запитали у батьків, що їм треба, вони власне про ті візки нам і розповіли. Ні, не так. Коли ми запитали у батьків, чого потребує їхня родина, вони замахали руками: «Нам нічого не треба! Є купа інших дітей! Допоможіть їм!» Особисто я тоді і вирішив, що через таку скромність і жертовність водночас ця родина заслуговує на підтримку. На все про все треба було зібрати 30000 гривень. Ми зібрали 23000, трохи не дотягнули. Однак тому є причина – багато людей не прийшли на концерт, бо 19 січня у Києві відбувалися усім відомі події... Звісно, настрій у багатьох був зіпсутий, люди переймалися і переживали. Навіть у нас в гримерках музиканти в режимі онлайн переглядали трансляції з Грушевського...»
Організатори також зауважили, що на літо планують ще одне «Щедро» і навіть знають уже, для кого збиратимуть гроші, але наразі завісу таємниці припіднімати зарано...
Деякі гурти проекту уже стали його друзями, а відтак постійними учасниками, наприклад – «Гич Оркестр». Кажуть хлопці: музику з політикою мішати не варто, а з благодійністю навпаки – треба. 24 січня цей екстравагантний октет мав презентувати у Львові свою першу платівку із невибагливою назвою «Цілий альбом»... Але відклали до спокійніших часів.
"Гич Оркестр" на "Щедро"
– Минулий рік ми почали із презентації запису шести пісень, які склали «Пів альбому», – розповів вокаліст «оркестру» Мар’ян Пиріг. – Не терпиться збирати на цілий, коли знаєш, що можеш записати хоч частину. Все робиться своїми силами і коштами. Назбиралося на пів альбому. Кожна пісенька вартує певних грошових одиниць. Не так щоб і дорого, але... Ми і так планували писатися, – демка потрібна була, бо навіть кудись презентаційно подати не було що. Вийшло так, що «Пів альбому» записали одразу. Нещодавно записали ще шість пісень – другі пів альбому, і тепер маємо нарешті цілий. Гарний такий, ліцензія, всі ці справи... Хочеться і другий писати. Але спершу мусим спрезентувати цей...
– Готуєте щось новеньке на найближчі концерти?
– Нам на день музики – 22 червня – буде три роки. Ми створились спонтанно, а за місяць вже концертик, другий, третій, фактично ми розвивались «на людях». Тому про презентації нових пісень казати важко, бо все вже десь гралось у меншому чи більшому колі слухачів... Звісно, є традиційна добірка речей, але є і пісні, які рідше виконувались, їх можна віднести до нових, а ще щось граємо іноді зі старого у новій подачі... За роки ми вже дійшли якогось етапу, зараз іде опрацювання колективних музичних ходів, цілісності, аж цікаво над цим працювати...
– Пісня «Любіть Україну» закриває ваш перший альбом. А де вона зараз, у час, коли вона так потрібна людям у тлі подій, що відбуваються?
– Пісня записана, виконується на концертах. Це більш ніж свідома позиція. Хоча аполітичність – це так звучить, знаєш... Як на мене, події, які відбуваються зараз – вони протиполітичні, тому якась опозиція – це і є аполітичність, згрубша. Якщо взяти те, що зараз відбувається і вже відбулось – є певна довіра до людей. Важко було сказати ще рік тому, що щось зміниться. А вже головне, що змінилось – ставлення одне до одного. Хоча фактом залишається те, що коли люди роз’їжджаються – довіри на відстані немає. До неї ще далеко. І все воно добре. Але є речі, коли ти даєш собі пожиттєву обіцянку не приймати участь у будь-яких заходах подібного роду. Часом доходить до рівня табу. Ми вирішили, що займаємось суто музикою. Так, у нас є текст «Любіть, Україну!», і так – він зараз на часі. Так сталось, що от був вірш Сосюри, і нам так лягло, і вийшла пісня, але переворотів музикою ми робити не хочемо, бо ми хочемо робити музику, українську, яка залишиться в музичній історії. Зібрались ми не так вже і замолоду. У нас різниця між найстаршим і наймолодшим – 12 років. Різний віковий баланс, який обмінюється досвідом, бо те, що ти молодий, зовсім не означає, що ти нічого не знаєш. В кожного, звісно, свої думки про те, де і як ми виступаєм, але такі речі узгоджуються і колективна думка (а це 8 чоловік – немало), дуже вагома. Стосовно подій, що відбуваються – думки були різні, але ми сіли, обговорили і дійшли висновку, що не будемо брати участь, не підемо грати на «Євромайдан». І нам за це не соромно, бо така пожиттєва позиція стосовно музики.
– Але приватно ви ж були на Майдані?
– Зібрались, поїхали, заграли на Банковій «беркуту» «Любіть Україну!»... А на «ЄвроМайдані» хтось був, хтось не був, дехто з хлопців чатував там. Від себе скажу, що я не революціонер, не чатував би, що би не сталось. Зараз скажуть: «О, відразу видно, хто є хто!» Але все починається з правдивості і чесності. Моя позиція така – не піду і не на все я готовий, щоб душу і тіло класти. Я роблю інші речі – малюю добре. Може це егоїстично звучить, бо кому треба ті малюнки, коли хліба нема? Але я не вмію пекти хліб, тому я буду малювати і співати пісні, навіть якщо буду голодний, бо це те, що я роблю добре. Не треба перетворювати хлібороба на революціонера. Для мене герой – хлібороб у будь-які часи. Хліб потрібен всім. Хто би там не воював, та чи інша сторона – їм привозять хлібчик, щоб перекусили і сили мали на все це діло. Тому, якщо говорити про героїчні подачі, то для мене – це хлібороб, такий образ узагальнений, трудяга, ремісник... Я рівняюсь на нього. У будь-який час робити свою справу.
– На час, коли почалась революція, у вас були заплановані концерти. Львівський перенесли, а київський таки відбувся. Успішно?
– Вийшло добре, бо прийшли львівські друзі, які приїхали на «ЄвроМайдан». Якраз відпочили, погрілися... Такі ситуації дають зрозуміти, хто якої думки стосовно певних твоїх дій. Кожна ж дія має наслідок. Відштовхуючись від того, бачиш хто є хто, як кожен може з’їсти цю людину, якою вона є без оболонок. І давай правдою кидатися, твердо... Але так не треба робити. Правду треба подавати делікатно. Якщо правду кричати, вона може не так сприйнятись. Коли її викрикнути – вона загубиться. Правда потребує порційності і делікатності...
– У вас є три родзинки, які точно вирізняють вас з-поміж інших гуртів: вуса, декоративна лексика і тексти несправедливо призабутих українських поетів...
– Все з’являється спонтанно, нічого не надумується. Просто спонтанність потім опрацьовується. Були собі люди, які захотіли зібратися і грати. Тобі хочеться співати постійно, а текстів не знаєш – так виникає декоративна лексика. Вона собі з’явилась у нас як явище, і ми нею користуємось. Все рівно ж всіх текстів не напишеш, а музики у нас більше, ніж текстів. Тому іноді ми робили «скоренькі рухи», підбирали, бо всім нетерпілось, щоб вже була пісня. Хочеться співати французькою, а не знаєш же мови, і не вивчиш на скору руку, а так на французький манер, подачу своєрідну, декор підібрали і вже є «Жимапель Мірабель». Та й ми більше хочемо це музично, як емоцію, подавати, ніж як сенс, вкладений в слово. Хоча зараз вже буде більше наших текстів з’являтися. У Львові про цю нашу лексику знають. В турне люди де не де приймали це за англійську (сміється ). Не те, щоб ми когось дурили, але розвіювати міфи теж не стали. Кожен собі розуміє, що хоче, це і є емоційна подача.
Щодо вусів, то вони у мене були. В якийсь момент ми вирішили всі запустити, це мало бути одноразовим явищем, але переросло у перформанс, який поширився і на публіку. Так співпало... Хоча якщо чесно, то я не планував вуса, вони – теж наслідок спонтанності. Історія вусів дуже проста – була бійка, після якої мені наклали п’ять швів. І відростають тоді у тебе вуса, бо ж голитись не можеш... А потім думаєш, та шо ж вже голити, хай ростуть.
З текстами – теж спонтанно. Саме тоді, саме в цей момент в репетиційній лежала книжка «Так ніхто не кохав через тисяч літ...». Хтось грав, а в руках в мене була книжечка і віршик натрапився – і так лягли вірші на музику…. Казкова історія. «Магнолії лимонний дух» теж спершу була декоративною піснею, що мала назву «Екстраваґанца», такою псевдоіспанською співалась. Мелодія була давно і текстик нам давно подобався, але якось не одразу вони знайшли одне одного. Зрештою я вірші завжди вчив під якусь музику. «Любіть Україну!» щоб вивчити, я собі під «Animals» співав і воно вчилось. Я вірш без музичного супроводу взагалі не розкажу – не пам’ятаю...
– Нещодавно ви їздили із турне Україною. Майже десяток міст... Не страшно було, вас же там зовсім не знають?
– У нас досвід великий, ми нічого вже не боїмося (сміється). Приходимо і граємо. Головне – українська пісня і спілкування українською. Особливо стосовно східних регіонів. Там де-не-де і українську за декоративну сприймають, але всюди є українці, готові слухати українську і вчитись розмовляти українською. Люди зацікавленні і нам приємно. Це і є наша революція.
PS. В даний момент "Гичі" в якості свідомих важливості моменту громадян перебувають у Києві.
24.01.2014