Події цього тижня в Києві – сутички між учасниками масових протестів і представниками правоохоронних органів – свідчать про триваючу зміну форм протистояння населення і відчуженої влади. Порівнюючи російський і український випадки, можна помітити більшу різноманітність репертуару форм протестних дій в Україні. У порівнянні з російськими протестами 2011-2012 років, сьогоднішні протести в Україні характеризує як більша різноманітність форм, так і успішніша їх адаптація до особливостей національної культури.
Комунікація між населенням а владою не обов'язково приймає протестну форму. Вибори, звернення до судової системи, подання скарг, зрештою, є іншими формами контактів між владою та населенням. До масових протестів вдаються, коли інші форми доведення своєї думки до посідачів влади не працюють.
Один із західних дослідників масових протестів, Чарльз Тіллі, використовує термін «репертуар» для опису всього розмаїття їх форм в конкретній країні і в конкретний історичний період [1]. Протистояння населення і влади може приймати обмежене число форм, які і утворюють репертуар протестних дій. Причому можна припустити, що чим ближче форма протесту до особливостей національної культури, тим більш вона запотребуваніша і життєздатніша.
Репертуар українських протестів
До ключових елементів репертуару українських протестів можна віднести табір, віче і неорганізований протест без явно вираженого лідера – прикладом затребуваності останньої форми і стали події останніх днів у Києві. Кожна з цих форм вкорінена в українській культурі, і їх популярність не є в цьому сенсі випадковою.
Візьмемо табір. Масові протести в Києві почалися наприкінці листопада 2013-го із захоплення значної частини центральної вулиці Києва (Хрещатика), центральної площі (майдану Незалежності) та двох адміністративних будівель – будівлі міської адміністрації та Будинку профспілок.
Захоплення громадських місць не є українським винаходом – варто згадати численні приклади sit-ins і occupy (Wall Street і так далі) по всьому світу в період глобальної фінансової кризи. Однак ця багато в чому універсальна форма була адаптована до особливостей національних традицій в українському випадку.
Зокрема, організація наметового містечка в центрі Києва має багато спільного з козацьким похідним табором. Місце табору захищається розташованими колом возами (барикадами у разі наметового містечка). Всередині табору розташовані курені (намети) і багаття для приготування їжі. Життя табору жорстко регламентоване як у сенсі поділу праці (хто несе охорону, хто готує їжу, хто є старшим – сотником), так і в сенсі ряду заборон. У київському наметовому містечку, наприклад, жорстко дотримується заборона на споживання алкоголю – щоб уникнути провокацій і для мінімізації внутрішніх конфліктів.
Крім постійнодіючого наметового містечка, в Києві періодично (по вихідних) організуються масові мітинги і демонстрації. Вони збирають вже значно більшу кількість учасників, що доходить в окремих випадках до мільйона.
Як і у випадку з наметовим містечком, форма мітингів і ходів універсальна, але при цьому були здійснені спроби її адаптації до особливостей традиційних національних інститутів, зокрема – віче. Віче в Київській Русі являло собою зібрання не тільки і не стільки воїнів, скільки всього населення. На віче приймалися ключові рішення, аж до запрошення на князювання або вигнання з нього.
Не забута і релігійна складова віче – мітинги зазвичай починаються з молитви, а священиків легко помітити в загальній масі учасників протестів.
Стенд з анархістської символікою в таборі. Фото автора.
В останні дні в репертуарі українського протесту закріплюється нова форми – спонтанні акції відкритої непокори владі без явно вираженого лідера чи організатора. Ці зіткнення почалися не в результаті закликів офіційних лідерів табору й віче (Володимира Кличка, Олега Тягнибока та Арсенія Яценюка), а всупереч їм. Лідери відкритим текстом закликали людей утриматися від походу до стін Верховної Ради. Однак не зважаючи на це, десятки тисяч вирішили перейти до більш активних форм протесту.
У радикалізації протесту теж можна побачити історичні аналогії. Йдеться про традиції анархічного заперечення влади, особливо сильних на південному сході України (де існувала Селянська Республіка Нестора Махна). Анархістські символи в таборі не спостерігаються (за винятком стенду з кількома портретами Махна), однак традиції анархістського заперечення влади проявили себе за межами табору і віче – і всупереч бажанням їхніх лідерів.
Репертуар російських протестів
Російські протести 2011-2012 років теж приймали багато форм. Однак можна помітити, що репертуар російських протестів слабкіше прив'язаний до особливостей національної культури.
На самому початку російських протестів спостерігалися спроби захоплення громадського місця – скверу на Чистих Прудах біля пам'ятника казахському поетові Абаю (Оккупай Абай). Спроби розбити наметовий табір були знищені в зародку. Прив'язка до місцевості (сквер) була така, що доречніше було рити землянки, а не встановлювати намети. Була відсутня і прив'язка до значимих символів національної культури.
Масові мітинги – спочатку на проспекті Сахарова, потім на Болотній площі – виявилися багатшими на креативні рішення. Варто особливо відзначити елементи карнавалу – костюмованої ходи і у сатирично-жартівливій формі заперечення статус кво. Елементи карнавалу мали місце аж до розв'язки на Болотній площі.
Ідея карнавалу не чужа російській культурі. Досить сказати, що одним з найбільш відомих дослідників карнавальної культури є Михаїл Бахтін, завдяки своїй книзі «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу». Однак карнавальність притаманна в першу чергу не народній культурі (Бахтін досліджує народну культуру карнавалу в Західній Європі), а культурі російської інтелігенції. Питання про те, наскільки формат карнавалу зрозумілий середньостатичному росіянину залишається відкритим.
Те ж саме можна сказати і про прогулянки по московських бульварах. Цей формат в першу чергу є ближчим і зрозумілішим носіям культури російської інтелігенції, а не потенційно широким масам, що відчувають своє відчуження від влади людей.
Про роль опозиційної еліти у складанні репертуару
Порівняння репертуарів російських і українських протестів дозволяє сформулювати наступне припущення. Учасники українських протестів виявляються більш підготовлені до тривалого протистояння з владою, яка не тільки не готова до поступок, але і періодично застосовує силу проти незгодних з нею. Нинішній етап протистояння влади і населення триває вже майже два місяці.
Одна з причин відносного успіху українських протестів полягає в більшій відповідності репертуару протестних дій особливостям національної культури. І табір, і віче, і ідеї анархістської республіки зрозумілі не тільки інтелігенції, а й звичайним людям, що прагнуть висловити свою незгоду з нав'язуваним їм владою статусом бидла. Серед протестуючих в центрі Києва можна побачити і селян із Західної та Центральної України, і працівників столичних офісів.
Виявлення найбільш затребуваних в контексті конкретної культури форм протесту часто відбувається спонтанно. І табір, і віче не були придумані в якомусь «мозковому центрі». Ще менш ймовірно їх віднаходження закордонними радниками. Ці форми були намацані самими учасниками протестів «методом тику» (шляхом проб і помилок).
Однак покладатися виключно на «природний відбір» форм протесту навряд чи розумно: за кожною спробою, особливо невдалою, стоять долі, а іноді і життя людей. Тому якщо представники опозиційно налаштованої еліти хочуть зіграти конструктивнішу роль, то вона якраз і може полягати у визначенні потенційно перспективних форм вираження незгоди з діями влади.
Зокрема, перспективною і поки недостатньо випробуваної формою протесту в українському випадку можна визнати ненасильницький протест (на відміну від зіткнень останніх днів – в їх ході постраждали як працівники міліції, так і протестанси).
На перший погляд, опір злу ненасильством є слабо вкоріненим в українській культурі. Однак це не так. Стратегії ненасильницького протесту використовувалися українськими в'язнями ГУЛАГу, а розмови про їх застосування сьогодні періодично виникають в публічних дискусіях.
Порівняльний аналіз репертуарів протестних дій наштовхує і на ще один висновок. Репертуар не повинен обмежуватися однією «п'єсою», бо різні форми колективних дій знаходять відгук у різних соціальних груп. На майдані переважають чоловіки, серед учасників мітингів співвідношення статей приблизно однаково. Приїжджих з реґіонів значно більше в таборі. Серед учасників мітингів переважають мешканців Києва і передмість. На Грушевського в перших рядах атакуючих була молодь.
Чого поки не вистачає в українському випадку, так це форм протесту, які були б затребувані насамперед інтелігенцією. Чи може зайняти цю нішу модель ненасильницького протесту? Можливо, виявиться затребуваним формат інтелектуального опору (протесту проти маніпуляцій насамперед на когнітивному рівні)? Час покаже.
Тому чим різноманітнішим є репертуар, тим ширшою є соціальна база опозиції і, отже, вище шанси на дієвість її акцій.
21.01.2014