360 років минуло від сумнозвісної Переяславської ради, яка започаткувала залежність від Москви і втрату державності України. 18 січня (8-го за юліанським календарем) 1654 року відбувалась ота "козацька рада" в місті Переяславі, тепер названому Переяславом-Хмельницьким. Так вже сталося, що це місто тричі (у 1649, 1654, 1659 роках) ставало кульмінаційним пунктом пошуків і реалізації ідеї московської зверхності над Україною.
А починався шлях гетьмана Богдана Зіновія Хмельницького до фатального переяславського рішення з тріумфального в'їзду до Києва 6 січня 1649 року.
"На день перед святом Різдва гетьман-переможець уладив в'їзд до Києва, старої столиці України. Ціле місто витало його святочне, на стрічу йому виїхав митрополит Косів з єрусалимським патріярхом Паісієм, київська академія приймала Хмельницького промовами і віршами, в яких славлено його як Мойсея, що освободив український нарід з неволі, "Богом даного і тому Богданом названого". По дорозі усюди Хмельницький стрічався з радістю і любов'ю народа і відчував, як дуже змінилися відносини на Україні завдяки повстанню, – але аж тут, у розмовах з найвизначнішими представниками української інтелігенції, утвердився у думці, що повстання увело український нарід на нову дорогу: що справа козацького реєстру чи автономії дрібна і другорядна супроти змагань, які проявляє цілий нарід, – що одинокий шлях, яким треба іти, це шлях власної Державности," – писав Микола Голубець у "Великій історії України".
"Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. В Києві чекали посли Молдавського та Волоського господарів і Семигородського князя. Перебування в Києві відіграло велику ролю в формуванні психології Богдана Хмельницького. Розмови з патріярхом і київською елітою відкрили йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана," – вважала історик Наталія Полонська-Василенко.
"Хмельницький вертав до Київа в радісній надії на скоре й щасливе поладнаннє козацької справи й кінець війни; він все ще мав перед очима тільки справи козацькі, за котрі повставав. Нарід український для нього, як і для проводирів попередніх повстань, був знарядом до осягнення козацьких бажань, а через козаччину міг сподівати ся деякої полекші також і собі; національна справа для Хмельницького не виходила по за релігійну справу, котрою теж не знати чи дуже він інтересував ся, бо не бачимо, щоб він стояв у близших відносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши до Київа, щоб чекати королівських комісарів Хмельницький в сім центрі тодішнього національного українського життя мав нагоду війти близше в тутешні пляни, погляди й бажання," – ніби доповнює думки своїх колег Михайло Грушевський у VIII томі своєї "Історії України-Руси".
Але не забуваймо, що Єрусалимський патріарх зупинявся у Києві по дорозі до Москви, де мав намір зібрати дещо коштів на "пропітаніє". Тож нагода привести до Москви ще в подарунок й Хмельницького з козаками збільшувало розміри допомоги, на яку розраховував Паїсій. Тож не дивно, що Хмельницький, який ще в листопаді покірно вислухав прохання новообраного короля Речі Посполитої Яна Казиміра повертатись в Україну і чекати комісарів, які мали б вирішити всі спірні питання, під впливом київських дискусій зайняв у Переяславі вже цілком іншу позицію.
"В лютні 1649 р. до Переяслава приїхали посли Яна Казимира, щоби вручити Хмельницькому булаву – новий король признав його гетьманом козацького війська. Але на промови послів, що заповіли приїзд комісії для остаточного замирення, Хмельницький відповів іншою мовою. "Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде, – тепер війна, мусить бути! У тих трьох чи чотирьох неділях виверну всіх вас, ляхів, до гори ногами і потопчу вас так, що будете під моїми ногами, а на остаток вас цареві турецькому в неволю віддам! Виб'ю з ляцької неволі український нарід весь! Перше я за свою кривду і шкоду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тім чернь уся, – по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоби ви не знищили хлопів і на козаків не вдарили. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім. За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлю і Волині тепер, – досить часу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм – по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно. Не зістане у мене і нога жадного князя і шляхетки у тій країні; а схоче котрий з нами хліба-соли їсти, – нехай війську запоріжському буде послушний!" – описує цю переміну Михайло Голубець.
Можливо й добрі були побажання вигнати дуків за Віслу. Але з того ж таки Переяслава висилає Хмельницький до Москви посла Силуяна Мужиловськго для пошуку союзу з царем. І відразу запропонував цареві на початку 1649 року окупувати Сіверщину, наступати на Смоленськ, щоб оборонити православних у Речі Посполитій.
Москва ще не була готова до інтервенції, бо пам'ятала недавні поразки у війнах з Польщею. Та й Хмельницький ще не був достатньо вироблений і покірний, щоби можна було би йому диктувати свої умови. Але початок був зроблений у тому ж Переяславі, в якому за п'ять років вже присягатиме Богдан Хмельницький на вірність цареві Алєксєю Міхайловічу, зробивши свій вибір у багатовекторних комбінаціях на користь Москви.
А у травні 1649 року зібрав Хмельницький 150 тисяч козаків і посполитих і разом з кримським ханом Іслам Гіреєм ІІІ вирушив на захід. Під Зборовом 15 серпня козаки завдали нищівний удар коронному війську Яна Казимира і тільки втручання хана врятувало армію Речі Посполитої від повного розгрому. Іслам Гірей боявся надмірного посилення Хмельницького й волів мати на північних кордонах Кримського ханства дві постійно ворогуючі сили, які би взаємно себе поборювали.
За посередництва хана було укладено Зборівську угоду, яка давала деяку автономію трьом наддніпрянським воєводствам (Київському, Чернігівському та Брацлавському).
Але наступні роки проходили у перманентній боротьбі між Річчю Посполитою та козацьким військом. Хмельницький шукав протекції у турецького султана Мехмеда IV і на початку 1651 року він визнав Хмельницького своїм васалом і, як писав М.Грушевський: "Отоманська Порта вислала до Хмельницького свого чауша, обіцяє йому на весну прислати корогву як свому Васалеві, і дала знати иншим своїм васалям — ханові, господарям молдавському і мунтянському і князеві семигородському, аби не гаючися помагали Хмельницькому, в чім він буде потрібувати".
Спроби отримати покровительство Стамбула продовжувалися й у наступні роки: "Пізніше посольство 1653 р. привезло гетьману санджаки – клейноди правителя, що визнав зверхність султана: булаву, шаблю, бунчук і кафтан. Варто нагадати, що васалами Туреччини були усі найближчі сусіди України, володарі невеликих держав причорноморсько-карпатського регіону – молдавський і волоський господарі, кримський хан та князь Семиграддя. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж їх мав хан, а формула васалітету пропонувалася вельми пільгова, передбачаючи лише часткове обмеження зовнішньої політики і сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов'язок захищати Україну від зовнішнього ворога. Пропозиції Стамбула виглядали принадно, особливо коли зважити на скрутне становище виснаженої війною України, тож частина полковників на старшинській раді висловилася "за". Але чергові усобиці претендентів на молдавський господарський престол, у яких козацька армія, очолена гетьманичем Тимошем, підтримала не турецького протеже Ґеорґіце [Георгія Штефана], а його противника Васіле Лупу, відстрочила вирішальний акт з'єднання України з Портою," – пише історик Наталія Яковенко у "Нарисах історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII ст.".
Подібні дипломатичні комбінації Б.Хмельницький пробував творити зі Швецією та Трансильванією. Майже щороку посилав посольства до Москви, що втягнути її до війни з Річчю Посполитою.
Врешті-решт у 1653–1654 рр. московський вектор став у політиці Б.Хмельницького переважаючим, що призвело до січневих подій 1654 року у Переяславі. Їх перебіг спробуємо відчитати на сторінках IX тому "Історії України-Руси" Михайла Грушевського:
"1 (11) січня вдосвіта прийшли Бутурлину з тов. нові інструкції з Москви... Після того як гетьман зложить присягу, йому треба нагадати, що говорив у Москві в місяці вересні його післанець Лаврин Капуста: що гетьман просить царя прислати до Київа й до инших міст своїх воєвод з військом, тисячі зо три, хоч гетьман має й свого війська готового богато...
7 (17) гетьман прислав місцевого полковника Тетерю до Бутурлина – сказати йому, що він хотів би його бачити, але без церемонії – не з тим щоб він передав царську грамоту і виголошував промови. Бутурлин полишив гетьманові визначити час і місце: тоді гетьман сказав, що він ввечері буде у Бутурлина в його мешканню. Дійсно ввечері приїхав наперед Виговський з Тетерою і заповіли приїзд гетьмана, і він слідом приїхав з ними ж таки...
8 (18). Після ради, що гетьман мав з полковниками, зрана, другої години дня, бито в барабани з годину, щоб нарід збирався послухати, що має бути. Зібралася велика сила всякого чину людей і зроблено великий круг для гетьмана і полковників. Потім вийшов сам гетьман під бунчуком, з ним судді, осавули, писар і всі полковники. Гетьман став серед кругу, і військовий осаул наказав, аби всі мовчали. Коли затихли, гетьман став говорити до народу:
"Панове полковники, осаули, сотники і все військо Запорізьке і всі православні християне! Відомо вам усім, як нас Бог свободив з руки ворогів, що гонять церкву Божу і кривдять все християнство нашого восточного православія. Шість років живемо ми в нашій землі без господаря в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву божу, аби імя руське ані згадувалося в землі нашій. Вельми се нам усім докучило, і бачимо, що не можна нам довше жити без царя. Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, аби сьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, богато разів він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Великої Росії – котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо. Вибирайте, котрого хочете! Турецький цар бісурмен; всім вам відомо, яку біду терпить наша братія-православні Греки, і в якім вони утиску від безбожних. Кримський хан теж бісурмен; поневолі прийнявши його в приятелі, які незносні біди ми перетерпіли! А яка неволя, яке нещадне пролиттє християнської крови і утиск був від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви самі знаєте, що за краще вважали вони Жида і пса, ніж християнина-брата нашого. Православний же великий государ, цар восточний – одного з нами грецького закону, ми з православними Великої Росії одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої Малої Росії. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань він прихилив до нас милостиве своє царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбим, то крім його великої руки не знайдемо благотишнішого пристановища. А коли хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога!"
На сі слова весь нарід закричав: "Волимо під кріпкою рукою царя восточного православного в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависникові Христовому поганинові дістатись!" Потім полковник переяславський Тетеря обходячи в кругу питався на всі боки: Чи всі так призволяєте? Рік весь нарід: "Всі однодушно"! Тоді гетьман сказав: "Нехай так і буде! Нехай Господь укріпить під царською кріпкою рукою". За ним і весь нарід однодушно закричав: Боже утверди, Боже укріпи, аби всі ми навіки однодушні були!
Після того ото писар Виговський прийшов і сказав, що козаки й міщани під високу руку государеву підклонились...
Коли вони війшли до церкви, Прохор, Адріян і Григорий з усім духовенством, убравшися в ризи приготовилися відправляти чин присяги – з книги, присланої від царя з Москви. Але, тут гетьман сказав, щоб наперед Бутурлин з товаришами зложили присягу за царя, "що він, государ, гетьмана Б.Хмельницького і все військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти, вільностей не порушить, хто був шляхтич, козак або міщанин і взагалі в якім будь стані до сього часу був і маєтности мав, щоб так був і далі, і щоб великий государ був ласкав – велів видати їм на маєтности свої царські грамоти"...
Бутурлин з товаришами на се сказали: "В Московській державі і давнішим государям присягу складали (тільки) піддані, і теперішньому цареві всею державою складають вони присягу на те щоб йому служити і всякого добра хотіти. А щоб складати присягу за вел. государя, такого ніколи не бувало ані буде, і гетьманові навіть говорити такого не личить, бо всякий підданий повинен присягати свому государеві..."
Гетьман на се сказав, що він про се мусить порадитися з полковниками і з усіми людьми, що тепер при нім. Вийшов з церкви й пішов на двір Тетері, і там довго радився з полковниками й усіми людьми. Бутурлин же з своїми людьми стояли тим часом в церкві. Прийшли до них з Тетериного подвіря від гетьмана два полковники: сам Тетеря і миргородський Лісницький і почали говорити теж саме: щоб Бутурлин з товаришами присягли за царя. Ті повторяли, що се річ "непристойна" – складати їм за царя присягу: ніколи того не водилось, щоб за государя складано присягу – присягу складають піддані.
На се полковники сказали, що власне польські королі завсіди присягають своїм підданим.
Бутурлин з товаришами відповідали, що польських королів брати за взірець не годиться (непристойно): вони, по перше "невірні", по друге – вони "не самодержці", по третє – "в чім вони й присягають, вони того не дотримують"...
Полковники, мовляв, більше нічого не знайшли сказати і пішли з тим до гетьмана. За якийсь час він прийшов до церкви з Виговським, з полковниками, сотниками, осаулами, отаманами й козаками, і сказали Бутурлину, що вони в усім покладаються на царську ласку, і готові по всій щирости, згідно з євангельською заповіддю зложити присягу великому государеві, і за його здоровє будуть голови свої складати, а в усяких своїх справах гетьман і військо Запорозьке потім будуть його просити (бити чолом).
Тоді "за Божою милостю і за помічю Пречистої, заступством святих московських і всяких инших і за щастєм великого государя" Бутурлин з товаришами привели гетьмана, писаря, обозного, суддів і осавулів військових, полковників і все військо Запорозьке під високу руку государеву...
Після сього гетьман з боярами поїхав каретою назад на збірний двір, а полковники й инші люди пішли пішо. На збірному дворі, згідно з царською інструкцією, наступила тепер передача гетьманові інсіґній: корогви, булави, кафтана й шапки, з примовами, згідно з присланими з Москви текстами...
Величезна більшість дослідників констатувала, що піддаючись під зверхність московського царя Україна далі заховувала державні права і атрібути, тому в державно-правній оцінці сього акту вагалася між такими формами державних сполучень, як унія персональна або реальна, конфедерація, і васальство-протекторат. Лише дехто, вважаючи на централістичні тенденції Москви і внесені нею застереження, що в дальшім процесі звели на ніщо державне право України, кваліфікували її об'єднаннє з Москвою як інкорпорацію, хоча й неповну, або прилученнє з захованнєм автономних прав (Нольде, Розенфельд)...
Але Москва мала инші пляни. Вона рахувалася з фактичною державністю Козацької України, але не могла забути, що се були князівства Київське і Чернигівське – з числа тих отчин московської династії, що їх стільки вона вже зібрала і перетворила в свої провінції, і так само мусить перетворити й сі. Трудно рішити, наскільки вона, йдучи протореними стежками своєї многовікової практики, від першої хвилі нових взаємовідносин свідомо переводила такі моменти, які в дальшім могли послужити прецедентом для того, щоб трактувати Україну як інкорпоровану провінцію. Таким моментом була і безпосередня присяга цареві всеї людности, котра так псує тепер правно-державну кваліфікацію сполучення України з Москвою.
З другої сторони, як я вище підніс, козацька старшина допустила непоправимі помилки, не противставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовідносин. Не усвідомивши собі всеї відмінности нових взаємовідносин від старого передреволюційного свого становища в Польській Річипосполитій, вона з нових державних верхів раз-у-раз зсувалася на старі прецеденти своїх договорів з королем і сенаторами...
Владуща старшина і царський уряд з цілком відмінних, а може навіть протилежних становищ трактували сі московські переговори. Старшина могла думати, що се вона для початку і заохоти робить ріжні поступки царським аспіраціям, а пізніше, коли гетьманський режім на Україні зміцниться, сі поступки можна буде звести на ніщо, і се справді напр. удалося в сфері фінансовій. Але далеко частіш обставини йшли на руку московському урядові, що свої поступки фактичній українській державности теж уважав за тимчасові і вів непохитний курс на інкорпорацію Козацької України і перетвореннє її в просту провінцію Московського царства" – писав М. Грушевський.
Богдан Хмельницький та його наступники згодом схаменулися й намагалися позбутися зверхності Москви. Але безуспішно...
А ще за п'ять років у тому ж Переяславі після усунення у 1659 р. гетьмана Івана Виговського Юрій Хмельниченко підписуватиме виправлені "Переяславські статті", які остаточно і безповоротно пов'яжуть українську козаччину з Москвою.
18.01.2014