"Світ дитини": історія з продовженням

Вже другий місяць Україна переживає феноменальний стан. Сотні тисяч людей вийшли на вулиці. На Майдан. Такого ще не було. В такому масштабі, в такій якості, в такій солідарності… Що їх об’єднало? Бажання вступу до ЄС, спроба відстояти свої національні ідеї? Як на мене – значно більше. Це розпочалася боротьба між Добром і Злом. Хоча, можливо, розпочалася – не зовсім влучне слово… Радше – відновилася. Почалась-бо значно давніше…

Боротись можна по різному. Можна їхати до Києва і стояти щоночі на Майдані (бо саме тоді там найменше людей і саме вночі це найважче), можна бойкотувати бізнеси регіоналів, можна передавати на Майдан гроші, одяг, харчі… А можна підібрати папірець на вулиці, можна сказати «дякую» та «пробачте», можна – не осуджувати… А ще можна… молитись. А можна… поїхати туди ж і подарувати Києву вперше Святого Миколая і вперше Різдвяну Шопку.

А ще можна… відновити і підтримувати те, що ще задовго до сьогоднішнього дня робили самовіддані патріоти України. Даної миті мені йдеться про дитячий часопис «Світ дитини».

Наприкінці 2013 року журнал відсвяткував двадцятиліття свого відновлення. Двадцять років… це ж встигло вирости ціле покоління… Моїй донці – дев’ятнадцять. Хто зна, якою б вона виросла, якби дідусь змалечку не купував їй номери «Світу дитини», якби не читав їй його, посадивши на коліна…

Але, так направду, те, що робить родина Лемиків, я усвідомила лише на святкуванні 20-річчя відновлення журналу, що відбулося 6 грудня 2013 року у приміщенні студентського клубу Львівського національного університету ім. Ів. Франка. Коли потрапила в досить вузьке (на жаль) коло людей, для яких ця справа є чи не найважнішою в житті. Коли на власні очі побачила і почула виступи тих, без кого б цього свята не відбулося… Художник Іван Крислач, попри літа говорив захоплююче, натхненно. Згадував, що йому ще малим пощастило читати перші примірники «Світу дитини», якими ділилися з ним священикові діти, з якими бавився на вулиці. Бо тоді в їхньому селі лише священик міг дозволити собі виписувати журнал для дітей. Коли згадував ці миті – всміхався. Так по дитячому щиро і розчулено.

Крайня зліва – Лідія Лемик

Письменниця і член редакційної колегії «Світу дитини» Оксана Думанська, Ігор Калинець, поет і також член редакційної колегії журналу… Усі вони з особливою теплотою ділились спогадами про Лідію Лемик, інженера за фахом, але видавця за покликанням. Про цю дивовижну жінку, яка маленькою була вивезена до Сибіру і лише дорослою потрапила до Львова. Про її безмежну любов до України, книжок, мистецтва, давнини… Про відвагу і потребу взятися до великої справи – відродити і продовжити видавати національно свідомий журнал, який за власні кошти у Львові 1919 року започаткував відомий педагог, видавець, редактор, журналіст та громадський діяч Михайло Таранько. До роботи над журналом вона зуміла залучити кращих художників-ілюстраторів, відомих дитячих письменників, знавців народних традицій.: Богдана Сороку, Романа Петрука, Богдана Крислача, Ігора Калинця, Миколу Петренка, Богдана Стельмаха, Марію Людкевич, Ірину Калинець, Оксану Сенатович…

Ярослав Лемик

Говорили й про Ярослава Лемика, який по смерті своєї дружини очолив журнал і дбав про його видання та розповсюдження. Про те, як він, гордий за свого героїчного родича Миколу Лемика, який пожертвував життям, щоби увесь світ дізнався про страшний геноцид проти його народу – голодомор 1932-1933 років, робив усе, аби співвітчизники довідались про цю особистість. Про доньку Лемиків, виховану в середовищі художників, колекціонерів, патріотів своєї Батьківщини, яка зараз, після того, як не стало й батька, сама провадить журнал, таким чином продовжуючи просвітницьку та патріотичну місію своєї родини, та ще про багатьох-багатьох причетних до цієї справи. Власне, ці розповіді й надихнули мене на інтерв'ю з Роксоляною Лемик, яка продовжила родинну справу.

– Роксоляно, розкажіть, як Ваша мати наважилась на таку сподвижницьку місію. Що її спонукало до відродження журналу?

– Тато, то все тато, – (Роксоляна навіть на хвилю не задумується над відповіддю і всміхається). – В тата завжди був мільйон ідей. Креативних ідей! Але найдивнішим було те, що він вмів їх реалізовувати. І ще: в них завжди було  щось спільне – вони всі, як одна, мали ідейне спрямування. Деколи я обурювалась, бо батько й мене залучав до свої проектів, деколи мені цього було забагато. Він не наполягав. Робив паузу, а за якийсь час знову продовжував. Доводилось коритися (знову всміхається).

Тато мав журналістські задатки, – продовжує, – тож займався «самвидавом», тоді коли нікого не друкували. Але те, що виходило, його не задовольняло. Батько хотів більш естетичного наповнення. Намовляв друзів: Богдана Сороку, Романа Петрука малювати, тоді робив фото їх робіт і вставляв в той «самвидав»… Таким чином ті передруковані вручну книжки набували значно іншого, мистецького звучання.

До журналу у форматі «Світу дитини» йшли через газетну сторінку – аналогічну додатку до дорослої газети, яка була на той час в Польщі. Там видавали «Наше слово» для українців. Тато  запропонував у вигляді такої сторінки робити газету для дітей і у Львові. Бо в той час для дітей тут нічого не було. Так і вийшла перша дитяча сторінка, що стала додатком до газети «Шлях перемоги». Але згодом виникло бажання все-таки робити окреме видання. От тоді й спало на думку продовжити видавати часопис за принципом журналу довоєнного «Світу дитини»… Йшлося насамперед не про назву чи формат, а про ідейне наповнення.

 Хоча в наших номерах на перших сторінках завжди були релігійні історії, але так насправді журнал не мав релігійного спрямування. Мама намагалася написати історію княжої доби, адаптовану для дітей, для особливо допитливих, укласти, систематизувати, хто й коли народився, хто з якого роду, з ким побрався, коли загинув? Це була історія з продовженням… Переходила з одного номеру в інший. Хоча мама за освітлю інженер, але мала відчуття слова… І вона прагнула, щоби дитина розуміла те слово. Щоби текст захоплював, а не відштовхував…

Крім того, до журналу завжди була єдина вимога – патріотичність. Навіть якщо це є речі загальновідомі. Але ж завжди є нова думка, новий погляд, новий факт. Тож цей журнал для цікавих, думаючих дітей. Бо сьогодні є багато видань, які не мають жодного наповнення. Багато яскравих малюнків, а тексту нуль. Отже форма не відповідає змісту… бо чого вони вчать? Не хочу нікого образити, але це – сумно. До речі, аналогічна ситуація і в дорослих журналах.

– До речі цікаво, чи існує аналог Вашого журналу для дорослих? Тобто простий і зрозумілий своєю позицією часопис. Чи це на сьогоднішній день розкіш – мати ідейно зрозумілий журнал?

– Не знаю… Навіть не задумувалась над цим… Раніше був журнал «Україна», але зараз?

– Так, а ще був «Всесвіт», проте він лише літературного спрямування. Й собі намагаюсь пригадати те, що залишилось в пам’яті.

– Так, у Львові – «Дзвін». Але це також літературний…

– Виходить, що нема. Цікаво: тому що не потрібний, чи є якась інша, затаєна причина?

(Роксоляна всміхається).

– Що Ви відчуваєте тепер, коли керуєте журналом?

– Страшно… Відповідальність з’явилась. В тата то так добре виходило, а я бачу, що не дотягую… Розумію, що виходить… не найкраще…

– Але, можливо, це звичайна самокритика? Класичне самоїдство? Питаю, бо сама особисто днями не могла відірватись від цікавих сторінок нового грудневого номеру.

– Можливо й так. Є тираж, є читачі. Це, безумовно, свідчить про те, що проект успішний. Але зауваження до себе є. Я постійно міряю себе до батька. До його одержимості ідеєю. В мене такої любові до справи нема… Цим треба жити….

– Чи змінив журнал Вашу родину і Вас особисто?

– Змінити може й не змінив… Принципово не помінялось нічого. Мама, як виховувала мене, так і продовжувала виховувати, лише тепер таке ж виховання могли отримувати й інші діти. Бо з появою журналу з’явилась нагода поширити те, про що думали…

Я вдячна своїм батькам за те, що вони від мене нічого не приховували. В школі просили не згадувати на те, що говорилося вдома, але особливої проблеми з цього не робилося. Якось на уроці української мови в одному зі завдань потрібно було назвати столицю Батьківщини і столицю України. Я там і там написала Київ, і отримала трійку. За що, вчителька не пояснила. Я спитала мами. Мама прочитала і сказала, що я зробила все правильно. Іншої відповіді від неї я не дочекалася.

А ще пригадую, як в якомусь підручнику була репродукція картини, де, ледве волочачи ноги, поверталися розбиті війська Наполеона, а російські селяни показували на них пальцем. Вчителька російської мови попросила описати картину своїми словами. Один хлопчик сказав, що бачить, як вороги покидають чужу державу, мовляв, так їм і треба, щоб не пхалися на чужу землю… Інший також казав, що так їм і треба, бо нема чого зазіхати на чуже… Коли ж черга дійшла до мене, то я сказала, що мені їх шкода, бо воюють керівники держав, а це прості люди, які мають свої думки, потреби, сім’ї, за якими вони скучили… Вчителька тоді мені сказала, що я занадто гуманна, і мені в житті буде важко.

– Що найбільше приваблює Вас у журналі, а що би хотілось змінити?

– Що змінити… Хотілось би більше кольору. Кольорових ілюстрацій. Більш сучасного оформлення.

– Що для Вас сучасна ілюстрація? Чи погоджуєтесь з тим, що попри кольорові книжки «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги», в Україні практично немає добре, зі смаком, ілюстрованої дитячої літератури? Все якесь солодкаве, нудотне… Коли я вперше побачила Вашу книжечку Ігора Калинця «Таке собі» з ілюстраціями Івана Остафійчука, то очам не могла повірити, що є щось таке стильне. То мабуть найкращий дизайн дитячої книжки, який я бачила за останніх п’ять років…

– Так, я з вами згодна, хоч не всім така ілюстрація, про яку ви говорите, до вподоби. (Усміхається моїй тираді про обкладинку Остафійчука). Правда, ті малюнки, що всередині, також, як на мене, мали би бути кольоровими, але мовчу, бо чудово розумію ціноутворення у видавничій сфері, яке залежить від кількості кольорів при друці. Я готова таке друкувати, бо коли ми й так «не формат», то… вже хай (сміється).

– Яку, на Вашу думку, основну рису батьки мали б виховувати в дітях?

– Людяність… Складне поняття. А ще діти мають бути сучасними. Крім свого, знати чуже. Знати свою і чужу літературу, мистецтво, музику… Я ходила до музичної школи не для того, аби стати музикантом, а для того, аби сьогодні сидіти у філармонії і сприймати із задоволення те, що там відбувається.

– Якщо б у Вас була сила змінити щось у світі, то що б це було?

– Ого, я не звикла мислити такими категоріями…

– Тоді зменшимо географію, що б Ви змінили в Україні?

– Мабуть те, про що ми сьогодні з вами розмовляли. Хотіла би, щоб кожен з нас на своєму місці з відповідальністю робив те, що має.

– Що Вас тішить в житті?

– Різні дрібнички… Ось була зі сином на цьогорічному святі Миколая. Дітки розповідали вірші. Іноді забували слова. Але мене розчулювало те, як вони старались, переживали… Так гарно…

– А що Вас засмучує?

– Коли обдурюють просто в очі… Знають, що я це розумію, і все одно продовжують….

– Які у Вас, видавця, мрії, плани?

– Ми зараз в пошуку нових ідей, нової подачі… Чекаємо на людей, котрі зможуть запропонувати нові сторінки, нову форму… Ми готові до змін. Але попри все наш журнал має бути доступним… Щоби всі батьки могли купити його своїй дитині.

– Чим на сьогоднішній день для Вас є "Світ дитини"?

– Радше благодійністю.

ДОВІДКА

«Світ дитини» – ілюстрований місячник для дітей (до 1925 року – двотижневик, примірники виходили кожного 1-го та 15-го числа місяця).

Друкувався у Львові в 1919-1939 роках (у 1923-1925 роках як додаток до журналу «Молода Україна»). Наклад – 4-5 тис. примірників. Видавець і редактор – Таранько Михайло Миколайович. Перший номер журналу вийшов 1 жовтня 1919 року.

«Світ дитини» гуртував навколо себе найкращих педагогів, дитячих письменників, ілюстраторів Західної України. У видавництві «Світ дитини» спершу неперіодично, а з 1934 року – щомісячними книжечками виходила «Дитяча бібліотека» українських авторів і перекладів світової дитячої класики (на 1939 рік – близько 230 книжок).