виголошена дня 16. грудня 1913. на духовнім концертї в Коломиї.
Перед ким клонимо нинї наші голови? Кого згадуємо? Кого помяне небавом по галицкій землі наша Церква в сьвяточних богослуженях? Кого будуть нагадувати рускому народови церковні дзвони?
Поминаємо Іпатія Потїя великого владику руско-католицкої Церкви з Римом, визначного орґанїзатора, чоловіка незломної і неугнутої вдачі, талановитого письменника і проповідника, сьвідомого громадянина нашої суспільности.
А дивно складало ся єго житє. До 52 року житя був він чоловіком сьвітским, сенатором-каштеляном і щойно тодї за намовою свого кревного, князя Константина Острожского постриг ся в черці, став володимирско-берестейским епископом, а в сїм лїт пізнійше київским митрополитом.
А дивно складали ся також обставини, серед яких він жив.
Він бачив власними очима, якою могучою струєю заливали в 16. віці православну церкву на Руси протестантскі реформатори так, що в однім новгородскім воєвідстві ледва сотний шляхтич оставав вірним православію а при помочи шляхти перемінили охоронники ріжних, протестантских сект 650 церков на свої доми молитви.
Він видїв, як православна Церква не була в силї бороти ся против сего лиха, бо на епископских престолах засїдали тодї люди негідні, не рідко такі, що покинули "воєнне ремесло", що з часта не вважали навіть умісним, приняти сьвячень, а які держали укріплені замки, власне війско та в буденнім житю нічим не ріжнили ся від сьвітских маґнатів.
Перед єго очима пересували ся, як тїни, бідні, голодні сьвященики-неуки, що разом з підданими панами в підводу їздили, за плугом на роботу ходили, а яким не щаджено навіть побоїв і вязницї.
За сьвітских часів Потїя приїздили вправдї при кінци 16. віку на Русь два патриярхи, антиохійский Йоахім і царгородский Єремія, і хоть затвердили статути для руских братств, то всеж Потїй не вірив в успішну роботу патриярхату, надмірно віддаленого від рускої землі, материяльно залежного, а якого визначні представники, як Мелетий Піґас, хилили ся рівнож до протестантских ідей. Він не вірив, щоби патриярхи були в силї видобути православну церкву на Руси з тяжкого розстрою і занепаду.
І бачив Потїй, яке винародовленє грозило висшим, руским суспільним верствам, бо повернені на протестантизм шляхтичі рідко коли вертали вже до православної церкви а переходили на латиньство і відчужували ся від руского народа.
Щоби сему лихови зарадити і запобічи, продумував Потій ще на становищи сьвітского чоловіка над злукою рускої Церкви з Римом, а коли став володомирско-берестейским владикою, приляг гадками до инших руских епископів, що підготовляли терен для неї, став речником унїї, а після проголошеня її на берестейскім соборі, її серцем і душею.
І не спинив ся він перед нїякою працею. Коли другі владики для справи озябли, він не завагав ся анї на хвилину. Орґанїзував Церкву, закладав школи і семінарию в Берестю та Володимири, спроваджував учених, між якими найвизначнїйшим був Грек Петро Аркудий, старав ся своїми впливами запобічи пониженю і нуждї низшого духовеньства.
Не здержали єго перед наміреною працею нїяка неудача, нїяка небезпечність. "Двічи мало мене не отроєно" — жалував ся Потїй в листї до князя Сапіги. Хоть знав, що православні обсипали би єго золотом, він до них не вернув. А коли в р. 1609. православні наняли убийника, а Потїй ледви уйшов смерти і стратив при тій нагодї два пальці правої руки, він не похитнув ся анї на хвилину, але заявив прилюдно, що жде нового убийника і радо віддасть житє на добрий примір для других. Всїми стремлїнями йшов він до того, щоби руско-католицкій Церкві обезпечити правне житя, а як щиро дбав про її будуччину, видно з сего, що виховав для неї свого наслїдника, митрополита Веняміна Рутского і мученика руско-католицкої Церкви, полоцкого архіепископа, сьвятого Йосафата Кунцевича.
Для своєї ідеї промощував він шлях лїтературною працею, яку треба цінити тим висше, що щойно в 54. році житя взяв він за перо а мимо сего лишив на тім поли велику і цінну спадщину. Дуже значна часть єго творів писана в рускій мові. Так став Потїй першим руским письменником, що ставав в оборонї руско-католицкої Церкви, який повів за своїми слїдами Ілию Мороховского, Веляміна Рутского, Йосафата Кунцевича.
Серед своєї орґанїзацийної, лїтературної, проповідничої праці не забував він також на простий нарід.
Хоть сам був шляхтичом, він не вагав ся кинути сучасним панам тяжкого докору, що гноблять підданих, що накладають на них тягарі понад сили, та що в сей спосіб ведуть до страшної розвязки суспільного питаня, яке тяжкою зморою зависло над Польщею.
Крівавими, а однак так дуже вірними красками змалював він нам сучасне житє підданих у давній Польщі.
"Ах, які нещасливі часи! — кликав Потїй у одній зі своїх проповідий. — Справджує ся, що в наших краях простий нарід остав під таким тяжким ярмом підданьства, про яке не чути в жаднім народї. І з сеї, а не иншої причини виросло прислівє: Чим є Польща? — небом для панів, раєм для жидів, а пеклом для підданих. Бо якже назвати, як не гнетом, накладанє надмірних податків? Що значить приневолюванє до безнастанних робіт, надзвичайних повинностий, відмовлюванє підданим свобідного часу для їх власного зиску, для потрібного випочинку, для сповненя християньских обовязків?"
Потїй кинув докір руским і польским панам, що у них той лїпшим господарем, комісаром, економом, диспозитором, котрий чим раз більші видумував і звалював на підданих тягарі хиба на те, щоби винищити майже останну каплю крови з нещасливих. А коли хто з них посьмів упімнути ся о свою кривду, то єго зневажувано, нерідко, як бунтівника, бито різками, або віддавано тим самим підпанкам на ще гірші муки".
Чи треба страшнїйшого образу сеї самоволї, як подав нам єго Потїй? І він не вагав ся навіть кинути погрози, що настане пожар, який панам і Польщі принесе нещастє, коли говорив: "Погладиш підданого, будеш з ними по людски обходити ся, в огонь піде за тобою, а подражниш єго гнетом, до живого діймеш, огнем тобі стане!"
Ціла проповідь Потїя нанизана таким сердечним теплом, таким щирим співчутєм, що й нинї відчуваємо цілу грозу положеня народа-раба. А віщованє Потїя так страшно здійснило ся в крівавих, козацких війнах, в народних рухах, звісних під іменем гайдамаччини!..
Був се перший руский голос в оборонї народа-раба, був се перший руский протест против гнету і самоволї, протест достойний великого владики рускої Церкви!
Може й не богато людий здавало собі тодї справу, що сей нарід-раб, що сї нещасні піддані не то що скорше, чи пізнїйше визбудуть ся сего соромного ярма, але й стануть основою суспільности, основою народного житя.
Потїй бачив в підданих людий, сотво-рених на образ божий, і тому вдарив у таку людску струну. А рівночасно бажав він серед образованих верств суспільности виховати нове поколїнє, инше, відмінне від того старого, що уміло жити розгульним житєм, ціною ґноту над підданими. Тому звернув він увагу на сучасну молодїж, яка образувала ся не тільки в Кракові та инших, польских і руских шко¬лах і колегіях, але й за границею, в Падуї ческих і нїмецких краях.
"Потіха для отця, прикраса для дому, — син вертає з наук в батьківскі пороги!" — кликав Потїй у одній зі своїх численних проповідий. "Чогож ти, сину, в далекім краю научив ся? Які чесноти для прикраси дому, які вчинки на потїху зістарілим родичам ти з собою привіз? Якої науки, на підпору вітчини, ти бистрим дійшов розумом? Яку славу твого імени, між горожанами далекого краю, вертаючи до милої вітчини, ти після себе лишив?"
І замість відповіди кликав Потїй: — "О нещасний сину, диявольске племя, огидо вітчини, омерзїнє Богу, сороме людям! Розтратив майно своє на розпусті... Радуй ся, отче, з такого віна, яке твій син вносить до твоєї хати!"
Вину злого поведеня сина на чужинї, причину браку почутя обовязку, служити вітчинї, бачив Потїй в розгульнім житю висших верств тодїшної суспільности, в злім вихованю дїтий, в браку релїґійного житя між сучас¬ною шляхтою, тому кликав: "Сором для батька, зі сина зле вихованого!"
Побіч голосу горожанина, що хотїв бачити молодїж за границею окрасою вітчини, а після повороту до краю славою дому, підпорою рускої землї, пробивав ся з сеї проповіди ще й голос сьвященика, що в релїґійнім житю своєї суспільности шукав для неї красшої будучини.
Триста лїт минуло з того часу, як замовкли уста Потїя. З перед триста лїт несе ся до нас єго голос, який дрожию переймає наші серця, єго людскі почуваня, єго щире співчутє для терпінь, для ярма колишнього народа-раба, будять в нашій душі глубоке пошанованє для памяти Потїя. А єго поклик до батьків і до молодежи ще й нинї не стратив для нас своєї ваги і актуальности.
Ми, батька і матери, повинні тямити на слова Потїя: "Сором для батька, з сина зле вихованого!" А молоде поколїнє, що йде до школи, що образує ся в краю і за границею, нехай памятає на слова Потїя: "Потїха для отця, прикраса для Дому — Син вертає з наук в батьківскі пороги. Чогож ти сину, в далекім краю научив ся? Які чесноти для прикраси Дому, які вчинки на потіху зістарілим родичам ти з собою привіз? Якої науки, на підпору вітчини, ти бистрим дійшов розумом? Яку славу твого імени, між горожанами далекого краю, вертаючи до милої вітчини, ти після себе лишив?..."
І нехай нїкого з посеред молодого поколїня не стріне докір, який Потїй звертав до марнотравного сина! Нехай кождий вертає з наук в батьківскі пороги прикрасою для свого роду, підпорою для вітчини!...
[Руслан]
21.12.1913