З істориї і проблєм нашої штуки.

Виклад, виголошений на сьвятї отвореня "Національного Музея" дня 13 грудня 1913 р.

Високоповажані Панї і Панове!

Памятники штуки і культури цінують ся й бережуть ся — як на те заслугують, лиш тодї, коли ціла суспільність бачить в них сьвятощі, переказані предками, сьвятощі, які мають бути збережені для грядучих поколїнь. Тодї вони — не памятники археольоґії, а — жива основа національної культури на будучі столїтя. Як довго вони не усунені з місць, для яких були творені, ще окружені теплою атмосферою житя, представляють ся тим, чим є в звязи з житєм і культурою, живим висловом національної живої душі, доказом жиючої культури. Тодї музеїв і консерваторів не треба. В епохах сьвідомого відчутя всего, що є памятником минувшости, являєть ся музеєм кожда церков, кожда хата, а консерватором кожда письменна людина.

Однак такі епохи рідкі. До них рішучо не належить наша епоха, епоха занепаду понятя краси і штуки, епоха упадку стилю, епоха еклєктизму в творчости, зимного критицизму механічного й технїчного поступу.

Ціла Европа помістила вже давно в музеях і ґалєриях образів ціннїйші памятники, яких тому 50 лїт назад було ще повно в житю. З иншими народами відчули й ми потребу ратованя того, що лишало ся з давної слави наших батьків.

В збірках, які нинї віддаємо до прилюдного ужитку нашого народа, побачите Впов. Панї і Панове цілі ряди ікон високої артистичної вартости, яких у нас вже давн, бо від початку 18 столїтя ніхто в суспільности не цінив. Сї документи візантийсько-руської культури давно вже не подобають ся новочасній людині, вже не подобають ся, на жаль, і народови по селах, хоча він і зберіг здоровший артистичний смак, нїж естетика. Річ природна, що мусять вони уступати місця новим образам, здебільша без артистичної вартости, які одначе підходять більше під понятя наших часів. Богато найціннійших ікон є виратованих, инодї з рук торговців, часом від огня, яким наші люди звикли нищити зужиті сьвяті предмети, щоб не валяли ся; часом від морозу і дощу в дзвінницях або під церквами. Що тут зібране, се спадщина тої епохи, чудової для нашої культури і штуки, епохи, яка скінчила ся з XVII. столїтєм. Без сих памяток ми не в силї були би відтворити собі образ того, чим було ще в сїм столїтю наше село. Без них важко й повірити, що вбогий сїльський нарід, наражений на безнастанні напади Турків і Татарів і на всї страшні наслїдки частих воєн, міг зберігти свою питому штуку, своїх артистів, цілї свої школи, іконописців, про які Европа нічого не внала й доси не знає.

В середних віках і в новочасних до XVII. столїтя як в цілій Европі так і на Руси малярство і різба вважають ся за ремесла, а школою була робітня, варстат, артист від ремісника ріжнив ся лише своїм розумінєм штуки, смаком, самостійностию, індивідуальностию, котра нїколи не перешкаджала і найбільшим артистам признавати ся до учителя, до школи, підлягати її впливам і не відступати значно від її прінціпів, понять, технїки. В инших краях Европи розпочалось згодом розріжнюванє шкіл артистичних від ремісничих. На Руси в XVII. ст. стара система тревала дальше. Розріжненє таке оправдане лише що до шкіл давало однак до замішаня понять артиста і ремісника. Треба призвати, що є наївностию уважати за артиста людину з дипльомом артистичної школи, а за ремісника того, що має не такий дипльом, або не мав нїякого. Артист від не-артиста ріжнить ся як небо від земли — нїякий на сьвітї дипльом не вирівнає пропасти, яка їx від себе дїлить, — нїякий дипльом не викопає такої пропасти. І нинї, як перед віками, поміж недипльомованими ремісниками можуть знайти ся артисти, а поміж дипльомованими артистами — ремісники.

Що кілька або кільканайцять сїл були на Руси малярські варстати-школи, ведені звичайно малярами-ремісниками та часом також безіменними, з течіями штуки в Европі цілком необзнайомленими, але не менше правдивими, а нераз великими артистами малярами. Між сими ось іконами ледво кілька є творів чужої кисти, а деякі з них малювали справдїшні мистці. Певно з якимсь може сервілїзмом переховували старі переданя школи і в найменших подробицях десь ще 8 X.—XІ. може столїтя. Предметів не зміняли, держали ся давних взірців, відтворювали їx одначе нараз в таким почутєм штуки, що не можна їм не признати достоїнства артистичної творчости. Рисунку з натури не вчили ся, робили нераз різкі й наївні похибки, хоча часто знова в понятях їх школи не було і не єсть рисунковим блудом те, що за блуд уважає теперішний знавець. Але за те яке незрівнане у них буває почутє кольориту, який ніжний рисунок, яка гармонія лінїй і красок, яке клясичне розложенє мас! Якби цілою працею, вложеною в її збірки, ми не осягнули нїчого більше, як лиш те одно, що з забутя ми добули тих покірних, безіменних, ніколи не оцінених, а таких чудних, таких вели ких творців, яких видав наш нарід до XVII. ст., то праця не була би страчена. Памяти тих поколїнь артистів віддати честь, се нинї дїло справедливости, на яке вони може зa довго чекають.

А побіч них знов поколїня знаменитих артистів архітектів, які без олівця і паперу, без технічних шкіл, без нїякої помочи з гори зуміли на цілій нашій земли класти чудові божі храми, з яких не знати, що більше подивляти, чи духа стилю, в якім творили і який уміли передавати в школах своїх з рода в рід через столїтя, чи індивідуальний і нераз так високо естетичний смак, чи ніжність лїній, рисованих не на папери, а думкою в просторі, чи докладність вязань, котрими артисти власноручно ідею свою проливали просто в материю, в артистистичний твір, чи вкінци ту християнську простоту і покору, з якою протягом ряду столїть працювали в забутю для Божої слави на добро бідного народа, жили і умирали для Бога, для ближніх, для своєї штуки.

Побіч них знова різьбарі, які працею своєю украшали іконостаси і церкви. У них менше традиції, більша вразливість на впливи чужі, менше — здаєть ся — стилю, але яка совість у викінченю, яка міра і гармонїя в розмірах і лїнїях, який инодї мальовничий ровмах в рисунку орнаментів і який смак у доборі і лученю красок.

Побіч них мосяжники, переплетчики, калїґрафи і инші.

До кінця 17-го столїтя всї наші церкви, яких було на нашій земли певно понад кілька тисяч, були так будовані і мальовані, мали іконостаси з іконами і різьбами, тройцями, кадильницями, лямпами і прочими знарядами тих шкіл, яких окрухи тут в музею зібрані.

При частих війнах і татарських нападах, при частих пожарах, мусїло бути премного тих іконописців, тих теслїв-архітектів, тих артистів-ремісників, щоби всюди на місце спалених або похилених від старости нові ставляти храми і всюди нові іконостаси. Мусїло в них бути високе почутє свого стилю, щоби не порозуміваючи ся межи собою в ріжних околицях будувати церкви так ріжні, а проте все в так чистім стилю.

Прийшов нещасний барок з викрученими, неспокійними, нервовими лінїями, рухами і може в кількох десятках лїт перервав нитку творчости і знищив нашу мистецьку традицию, і розпочав ся процес повільного та консеквентного нищеня всего того, що було наше, а впроваджуваня нових, невідповідних духови нашої Церкви і народа барокових ферм.

Сконстатуймо знаменний факт, що давний наш народний стиль довше зберіг ся в тих околицях, в яких через унїю з Престолом Апостольським Епископи і духовенство більше дбали за народ і більше працювали для народа. Так, як духовенство, вірне унїї перше розпочало пpoпoвідати і видавати реліґійні книжки для народа і народній мові.

Сей процес нищеня довів до того, що не знати, чи в одній бодай з деревляних церков Галичини є де бодай один іконостас візантийсько-руського стилю, який доховав би ся в цілости; в музею нема нї одної ікони, яку ми були би виняли з іконостасу. Що в церкві може ще придати ся, все лишаємо в Церкві.

Те, що з давних ікон музей міг набути, і те, що дбайливі за збереженє давних памятників інтелїґентні священики передали до Музея як депозити або як дари, се справдїшні релїквії давної високої культури, се єдина спадщина по наших артистах може ще 14-го, а певно вже 15-го, 16-го і 17-го столїтя.

(Дальше буде.)

[Дїло, 15.12.1913]

(Дальше.)

Деревляне будівництво, яке оперло сяповени барока, дальше розвивало ся в XVIII і XIX ще столїтю і осягало ся ненарушеним аж до хвилї, в якій явили ся муровані будови, — переходить тепер ще одну тяжку крізу. Потреба більших церков, старість давних деревляних, технїчні трудности справляють, що ті памятники зберігати що-раз труднїйше, що чим-раз менше ставляє ся деревляних церков, що чим-раз менше тих сільських артистів і що вони чим-раз слабші артисти. Хоча ся праця не входить в круг дїланя Музея, то одначе слїд тут зазначити, що наші старі деревляні церкви уважаємо за неоцінені памятники культури і штуки минулих століть і що береженє їx уважаємо за постулат вашої культури, — хочби воно вимагало і як великих жертв.

Подібно як нашу стару іконоґрафію знищив барок, так знищило розповсюдненє дешевих друкованих книг штуку калїґрафію дякоучителїв і штуку мінїятур наших рукописів. На кількох виставлених примірниках побачите Панове, яких ми в сїй области мали артистів. І тут Музей мусїв підняти ся праці ратованя і збираня.

Міль, червяк, час, а до того новий смак і уподобанє в нових предметах спричинює, що артистичний твір сходить з почесного місця в житю, що треба отворяти йому гостинні простори Музея і рятувати його від знищеня.

Одначе ратувати від знищеня, се далеко ще не та видача, яку самі собі ставляємо за мету в праці. Не хочемо бути сторожами гробів; хочемо радше бути сьвідками відродженя.

Чи в нашім національнім відродженю прийде також і відродженє нашої національної культури, то проблєм, в розвязаню якого ми хотїли би доложити і свою цеголку. Збірки нашого Музея передаємо нашому народови не лиш як документи і сьвідки слави наших батьків, — ми їх передаємо тим, що над культурою нашого народа працюють, як живу основу будучої — дасть Бог — спільної праці нашого духовенства і інтелїґенциї, будучих поколїнь нашого народа. Памятників минувшости не віддїляємо в гадці від дійсної теперішности і від задач будучности.

Поступ національної культури тільки тодї тривкий, коли він є висловом народної душі, розцьвітом дрімучих в народї культурних сил. В праці над тим поступом рівна небезпека лежить і в недоцінюваню і в перецінюваню народних прикмет. І ті, що працюють на ниві культури так, наче-би перед ними нїхто нїчого не був дїлав, і ті, що боять ся всякого чужого впливу, на недобрі — здаєть ся — ведуть дороги. Не можна нїяк і нїколи зривати з традиціями своєї рідної культури; а коли ті традициї в многих напрямах вже перервані, не можна ніяк йти вперед без розвязаня питаня, на яке дає відповідь лиш переданє: яка має бути наша культура? Не слїд живцем перещіплятм наш нарід ту інтернаціональну культуру европейську, якою жиє наша інтеліґенция; не слїд так працювати для культурного підєму нашого народа, наче б нас не були попередили люди в великими артистичними традициями, які вийшли з нашого народа, його душу в творах артистичних віддавали і які впливали на розвій тої душі. Се була би помилка, яка мусїла би некорисно відбити ся на тривкости дїла.

Численність і визначність нинїшного збору Впов. Панів, присутність людий найвисшої в нашім народї культури, є ознакою, як могучий інтерес збуджують в нашій суспільности всї інтереси культури. Інституция ще мала, повстала малими засобами приватними, при співучасти невеликого гуртка щирих співробітників, не заслугувала би на такий загальний інтерес цілої нашої суспільности, якби не гадка, що лучить ся з малим ділом, якби не той проблєм такий житєвий і такий великий, від розвязаня котрого залежить так богато в будучности нашого народа, і якби не той другий проблєм, який для нас вже рішений, а не порішений ще лиш для тих наших Братів в України, що не признають Унїї за свою національну традицию. Коли стаємо перед проблємом, яка буде наша національна культура, то і збірка того музея і ті сьвяті ікони і церковне будівництво і лїтература, а в части може й сей факт, що почин до ceї праці вийшов з кругів духовенства, а ще більше живе і глубоке переконанє всїх наших визначних мужів, глубокі релїґійні пересьвідченя цілого нашого народа вказують на те, що розвій нашої культури звязаний з етичними підставами, без яких не уявляємо собі нї культури, нї поступу. Ті етичні підстави дає нам наша віра, злука нашої церкви з римським престолом.

В збірках нашого Музея маємо мітри і хрест ручний сьв. Иосафата, мученика за сьв. Унїю; в архиві є збірка власноручних листів митрополита Иосифа Рутського. Не даром ті цінні памятки дістали ся в наші руки. Сьвяті переданя церковної нашої унїї, дрібні окрухи колишної слави і могучости не зложені в могилу, кола бережуть ся тут в нашім Національнім Музею. Коли питаємо себе: чи відродить ся наша колишня культура? — то всї в душі відповідаємо: Так! З Божою помочию! А коли питаємо ся: Чи відродить ся сьв. Унїя? — то в гордостию і радостию відповідаємо: Відроджує ся! І ті ідеї для нас так взаїмно споріднені, що одних без других не можемо поняти. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! Сьвятих передань, тих, що бороли ся і кров проливали за сьв. Унїю, держимо ся і будемо держати ся. Наш нарід не дасть собі вирвати сього прапора.

(Конець буде.)

[Дїло, 16.12.1913]

(Конець.)

Роблять Унїї закид, що вона твір злїплений з елєментів західних і східних. Дивне незнанє істориї! Противники наші, що з посередного становища поміж Сходом і Заходом роблять висновок про нестійкість дїла, хиба забувають, що якраз найсьвітлїйша культура середних віків, котрій даний був 1000-лїтний розвій і збереженє всїх найвисших передань римського і грецького сьвіта, культура Візантиї, є рівнож такою типічною злукою елєментів східних з західними. Довго забута і легковажена Візантия вертає в очах европейської науки до належної їй чести і значіня. Уми найзнаменитших дослїдників сьвіта звертають увагу в ту сторону, посьвячують Візантиї довгі і глубокі студиї.

Вже в цілій Европі Візантинїзм став ся окремим фахом, який мав в науковій лїтературі кождого народа визначних представників. В 1892 р. основано в Мінхенї першу унїверситетську катедру сього фаху для славного візантивіста Крумбахера. Незабаром отвирають подібні катедри в Парижи, Петербурзї, Одесї, Відни, Будапештї, Вірцбурзї... У Франциї гуртує ся около прсоф. Діля (Diehl [1]) ціла плеяда молодих візантивістів, що paз-y-paз видають нерідко знамениті моноґрафії з істориї штуки і лїтератури Візантиї. Загально знані є знамениті праці Шлюмберґера (Schlumberger [2] у Франциї, Крумбахера [3] і його школи в Нїмеччинї, Стржиґоского [4] у Відни, котрий отвирав нові сьвітогляди в пізнаню і оціненю візантийської штуки. В Анґлїї Бері (Bury) доповняє знамениту працю Ґібона (Gibbon) в Нїмеччинї Говф, Герцберґ, Рот, в Голяндиї Гесселїнґ [5], в Росиї Василевський, Успенський, Попов, Василієв, Бєляєв, Покровський, Дмитрівський, Кондаков [6] і ціла школа, яка гуртує ся коло "Византийського Временника" і богато инших нових письменників у всїх краях. Ще кільканайцять лїт тому назад учений сьвіт квалїфікував 1000-лїтну історию Візантиї як ряд двірських інтриґ і неплідних богословських диспут, ведених упадаючими і "балакливими ідіотами", як їх десь назвав Тен (Таіne). Тепер відслонює ся перед очима европейської науки новий незнаний доси сьвіт високої культури. Пише знаменитий візантинїст Рамбо (Rambaud): "Візантия була в середних віках для східного і полудневого: Славянства і Сходу тим, чим був Рим для сьвіта західного. Під їx впливом народили ся до історичного житя всї народи, що живуть на полудневім Сходї Европи. Вона довголїтною працею уцивілїзувала варварські племена, які мешкали в тих країнах: Болгарів, Сербів, Румунів, Мадярів, Хорватів і нас. Вона подала їм основи культурного істнованя і будучої великости, релїґію і державні форма, артистичну і лїтературну культуру, промисл і торговлю, одним словом цивілїзацию".

В часах, коли Царгород був ще в єрархійній звязи з Римом, візантийські місіонарі сотворенє славянської азбуки і переводом Письма св. і лїтурґічних книг на славянську бесїду стали ся основателями східно-славянських лїтератур; під впливом Візантиї виробило ся в наших князівських IX. і X. столїтях понятє держави і форми адмінїстрацийні. Учене законодавство Візантиї причинило ся до обновленя старого славянського законодавства [7]. Візантийські лїтописи [8], розсїяні в славянськім сьвітї, принесла нам перше понятє істориї. Казки і оповіданя Візантиї занимали і образували уяву наших предків. Монументальні будівлї Візантиї були взором перших наших артистичних креаций, давні наші емайлїї, мозаїки і фрески пригадують славу і вплив Візантиї. Нічого дивного, що всї народи, які пробудили ся до житя історичного під впливом Візантиї, вважають історию тої могучої держави і високої культури за часть своєї власної істориї і з інтересом стежать за тим могучим науковим рухом, який звернув увагу цілого ученого сьвіта на візантийський сьвіт, який зазначив ся протягом 1000 близько лїт таким могучим і глубоким впливом на історию европейської цивілїзациї. Русь Україна, вихована на традиціях Візантиї, оживотворила їx безпосереднїйшою і житєвійшою звязию через церковну Унїю з Римом. Відірванє від Риму стало ся колись для цілої візантийської культури причиною мертвоти, слабости, а вкінци турецької неволї. Відрізана від пня галузь, відірвана від центра церковної єдности, від Риму, східна церков утратила те, що є найбільшою силою, жатєм кождої моральної інституциї і праці, — духа загального, вселюдського, католицького. Стала ся неприступною для загально-людських кличів і могучих культурних течій, які з Риму розійшли ся на весь Західній сьвіт. Замкнена в собі завмерла і стала ся легкою добичею ісляму. З упадком Царгородської Церкви розпала ся й ціла східна Церков, а разом з нею завмерла і ціла культура сеї Церкви і тих народів, які держать ся її; єдина будучність їx є в повороті до церковної єдности і до звязи з Заходом. Ми перші звернули ся до тої єдности і в сїй єдности знайшли не лиш двигненє нашої Церкви, моральности нашого народа, але і ту живу звязь з всесьвітною культурою, яку тепер представляє лиш Захід. Те нове зближенє Сходу до Заходу, та звязь двох культур, довершена в живім народї, дає східному елєментови нове житє, нову енерґію і запоруку нового сьвітлого розвою, а західному елєментови дає терен нових тріюмфів, широкого і могучого впливу. Чи В злуці двох культур, опертій на єдности віри, не знайдемо розвязаня проблєми, яка стоїть перед нами, проблєми будучої нашої національної культури? Інтелїґенция наша жиє культурою чисто західною, але через те і не нашою питомою, не тою самою, якою жиє наш нарід, бо коли є в нашім народї щось з предвічної питомої своєї культури, коли не в усїх напрямах завмерло ще те, що є культурним житєм наших народних мас, що колись було таким могучим, і що в народї никне і завмирає під впливом чужих і сильнїйших культур, — то все те має ще характер східний і візантийський. Будучність наша не в перетвореню тих культурних форм нашого народа на форми інтернаціональної культури, а в піднесеню, оживотвореню того, що є, у дальшій будові на тих основах, що були колись положені й тривко й умно. Сї фундаменти, ся структура, були може довго залишені, дальша будова була занедбана. Ми много-премного втратили з нашого колишнього і культурного доробку, але фундаменти є ще здорові і сильні і не маємо причини класти нових, маємо в дальшім культурнім розвою на чім оперти ся і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи. Ми може близші, нїж нам самим видає ся, до розвязаня житєвих питань нашої культури.

Чи будемо мати своє питоме будівництво?

— чи дійдемо коли до наших національних шкіл артистичних, до нашої питомої штуки? — чи наш промисл може оперти ся на тім, що зістало ся з домашного промислу у нашого народа?

— чи будемо мати питому музику, свою школу музики і співу, оперту на наших питомих відвічних принціпах? — чи спроможемо ся колись на свою фільософію? — чи в лїтературі і науці доложимо до скарбниці всесьвітного знаня більшу скількість творів, які — зберігаючи наш національний характер — здобудуть собі місце серед тих творів лїтератури і науки, які — лишаючи ся власністю тих народів, які їx видали — стали вже і власністю цілого ученого і культурного сьвіта?

Нехай збірки Національного Музея стануть бодай цеголкою до успішного розвязаня тих питань, або бодай цеголкою в успішній праці над ними!

Жерела.

1) Diehl Charls: Etudes byzantines Paris, Picard 1905.
Idem, Etudes sur l'administration byzantine dans l'exarchart du Ravenne 1880.
Id. Etudes d'archеologie byzantine 1886.
Id. Justinien et la civilisation byzantine au VIs. 1901.
Id. Theodora imperatice byzantine 1904.
Id. L' art byzantin dans l' Italie Meridionale 1894.
Id. Manuel d' art byzantin 1910 (є в Музею) і много инших.

2) Schlumberger. Sigillographie du І' еm ріге byzantin Paris, Leroux 1884.
Les iles des princes 1884.
Nicephore Phoeas Paris Hachette 1890 (є в Музею).
L' epopee byzantine Paris, Hachette v. I 1896 v. II, 1900 III, 1905., і инші.
Ch. Bayet. Arr byzantin 1883 2-е edition 1904 (є в Музею).

3) Krummbacher. Geschichte der byzantinischen Literatur München (Beck) яко ІX1 том Handbuch-a Івана Muller-a 1891 перше, а в p. 1897 друге виданє. Вистарчить порівнати оба ті виданя, щоби здати собі справу в 6-лїтного поступу візантинїзму. Перше виданє має 494 сторін, друге 1193. — В подібній пропорциї зросла праця ученого сьвіта про Византию.
Знамениті біблїоґрафічні ноти, долучені до кождого уступу, а в 2-ім виданю на кінци дїла, є єдиною доси пробою біблїоґрафіїї византинїзму.
Знаний в Австриї проф. Ehrhard, тепер в Штутґарті і проф. Gelzer були співробітниками другого виданя.

4) Ioseph Strzygowski Die byzantinische Kunst (Byz. Zeitsch. І. 1892) Idem. Byzant. Denkmäler. 3 B. Wien 1891, 1893, 1903. Idem. Der Bilderkreis des griech. Physiologus Leipzig 1899. Idem. Orient oder Rom Leipzig 1901. Kleinasіen ein Neuland der Kunstindustrie 1903.

5) STOPF Geschichte Griechenlands von Beginn des Mittelalters bis auf unsere Zeit (в енцикльопедиї Gruber а В. 85. u. 86). Leipzig 1867—68.
HERTZBERG Geschichte Griechenlands seit dem Absterben des antiken Lebens bis zur Gegenwart. Gotha 1876—78.
ROTH Geschichte des byzant. Reiches. Leipzig 1904.
HESSELING Byzantium (по голендерськи) Harlem 1902.
VON SCALA Das Griechentum seit Alexander der Grossen Leidzig 1904.
RAMBAUD L' Empire grec au X. siede Paris 1870.
OMAN The byzantine empire, London 1892.
Gibbon History of the decline and fall of the Rоman empire, ed. Bury 7 томів London 1896—1900 i Bury A history of the laier Roman Empire 2 том London 1889.
Finlay A history of Greece from its conquest by the Romans to the present time 7 томів Oxford (Tozer) 1877.
P.Grenier L'empire byzantin son ivolution sociale et politique Paris 1904 2 vol.
Rambaud L'empire grec au X siec. de Constantin Porphyrogennete, Paris 1870.
Бѣляевъ Д. O. Bizantina Очерки, матеріалы і замѣтки по византійскимъ древностямъ К. І, II, III. Спб. 1891.
Успенскій і инші — статї, поміщені в Журнал. Мінїст. Нар. Просв., в Славянскім Сборнику, і Візант. временнику, Кіевскій Старинї, Православнім Собесїднику.