Під назвою „лемки“ розумію українське населення, що виводиться з Лемківщини – історичного регіону, розміщеного в Карпатах, на польсько-словацькому пограниччі. У межах Словаччини лемки (у цій країні їх найчастіше називають русинами) живуть у регіоні, який словаки називають Шаришем, а також у невеличких частинах Спіша і Земпліна. Українці називають той регіон Пряшівщиною. У Польщі до 1947 р. лемківські поселення були на території, яка охоплювала повіти Новосанчівський, Горлицький, Яслицький, Коросненський, Сяноцький, південно-західну частину Ліського й кілька сіл у Новоторзькому повіті [1].
Згідно з українською традицією, межа між Лемківщиною й розміщеною на схід від неї Бойківщиною пролягала вздовж річок Сян і Ляборець [2]. У Польщі в міжвоєнний період стала розповсюдженою за посередництвом Романа Райнфуса думка, що східна межа історичної Лемківщини пролягала за річкою Ославою, верхами Буковиці і Великого Поділу [3] (однієї з найвищих височин на Південному Розточчі, пол. Wielki Dział). Таке розуміння меж Лемківщини виключало з приналежності до неї Ліський повіт і більшість Сяноцького повіту. Думка ця породжувала сумніви навіть у деяких польських дослідників. Вони вважали, що східну межу Лемківщини слід пересунути у східному напрямку, принаймні до річки Солинки [4]. Сам Райнфус, зрештою, не заперечував факту присутності лемків на схід від Великого Поділу. Він тільки вважав це перехідною лемківсько-бойківською зоною.
Дивлячись із сучасної точки зору, можна зробити висновок, що теза Романа Райнфуса про встановлення східної межі Лемківщини на Великому Поділі мала підґрунтя більше політичне, ніж наукове, подібно, зрештою, як і деякі інші думки видатного етнографа. Таким своєрідним способом Райнфус „відрізав“ від Лемківщини ті повіти, де українська національна ідентичність у міжвоєнний період мала досить міцне підґрунтя. Натомість „залишив“ у межах цього регіону ті повіти, де переважало населення з не до кінця сформованою національною ідентичністю [5]. Українське розуміння меж Лемківщини виглядає інакше і в минулому мало це вимір не тільки теоретичний [6].
Проблеми, з якими довелося змагатися лемкам у ХХ ст., почалися ще у XIX ст. Уже в 70-х рр. того століття розпочалася в карпатському регіоні масова еміграція в Америку. Зумовили її чинники демографічного й економічного характеру. Не була це перша велика еміграція в історії Лемківщини. Уже в XVIII ст. австрійська влада переселила значну кількість лемків на Балкани (Воєводина, Хорватія, Боснія, Словенія).
Однак наслідки еміграційної хвилі у XIX ст. були серйозніші. Згідно з деякими підрахунками, за океан подалося близько половини населення Карпат [7]. Стосувалося це й лемків. Високий природний приріст дозволив швидко відтворити чисельність мешканців карпатських сіл. Однак в еміґрацію подалися люди найбільш динамічні й підприємливі. Стали вони серйозною втратою для Лемківщини, хоч емігранти загалом підтримували міцні зв’язки з краєм свого походження.
Після Першої світової війни була порушена встановлена раніше система державних кордонів у Центрально-Східній Європі. Лемківщину розділив польсько-чехословацький кордон. Щоправда, лінія кордону проходила верхами Карпат ще від часів Середньовіччя. Спочатку це був польсько-угорський кордон, потім галицько- угорський, однак той факт не утруднював значною мірою населенню підтримувати зв’язки. Кордон між Річчю Посполитою й Чехословаччиною мав інший характер. Був точно визначений, його пильно охороняли. Зв’язки між населенням значно обмежилися.
Як Річ Посполита, так і Чехословаччина були державами багатонаціональними. Однак у Речі Посполитій домінували поляки, а в Чехословаччині – чехи. Політика обох держав мала за мету захист інтересів домінуючих націй. Протягом 1919-1939 рр. по обох сторонах кордону чинилися спроби асиміляції лемківського населення. Непринесли вони бажаних результатів.
Лемківщина під час ІІ Світової війни сильно постраждала, однак найскладніший для лемків період надійшов після формального закінчення бойових дій. Комуністична влада польської держави підписала 9 вересня 1944 р. угоду з урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) про обмін населенням. Охоплювала вона поляків на території України та українців, що проживали в Польщі. Подібні угоди польська влада уклала також з урядами радянської Білорусі та Литви. Обмін населенням мав відбуватися добровільно, проте фактично проходив у формі примусового виселення [8]. Охопив він і лемківське населення. На радянську Україну виселено близько 95 тисяч лемків, тобто майже 2/3 усієї їхньої популяції в Польщі. Після закінчення обміну населенням залишилося в Польщі ще біля 30-40 тис. лемків [9]. У 1947 році їх разом з усіма іншими українцями, які ще тут залишилися, депортовано у рамках Акції „Вісла“ на західні й північні території, і поселено там примусово у значному розпорошенні. Польська комуністична влада спочатку цілком унеможливлювала, а згодом утруднювала лемкам можливість повернення на прабатьківські землі.
Також представники влади Чехословаччини підписали 10 липня 1946 р. угоду про обмін населенням з Радянським Союзом. На радянську Україну емігрувало понад 12 тисяч громадян Чехословаччини [10]. Були це передусім лемки. У Чехословаччині не застосовували безпосереднього тиску на українське населення, щоб змусити до виїзду. Чехословацька влада надала можливість радянським агітаторам вести на своїй території агітацію за виїзд в СРСР, однак не брала безпосередньо участі в цьому. Проте важко оцінювати виїзди лемків з Чехословаччини в СРСР як добровільні, оскільки переселенці стали жертвами маніпуляції. Радянські агітатори надзвичайно цинічно обманювали наївних людей, обіцяючи їм достатнє життя у добробуті в радянській Україні. Дійсність, яку застали прибульці з Чехословаччини у знищеному війною голодному краї, була цілком іншою. Лемки не мали можливості об’єктивно перевірити перед виїздом обіцянок агітаторів.
Лемки на Словаччині уникнули Акції „Вісла“. Події в Польщі однак мали негативний вплив і на лемків зі словацького боку кордону. Відчували вони загрозу, яка не була цілком позбавлена підстав. Отож, у державі чехів та словаків теж появилися думки про необхідність ліквідації „українського питання в Чехословаччині“ шляхом виселення цього населення в СРСР. У лемківській громаді на Словаччині запанувало пригноблення й апатія [11]. Українське походження стало важким тягарем. Могло спричинитися до примусового виселення з Чехословаччини, яка на тлі інших країн Центрально-Східної Європи у сорокові роки виглядала майже як оазис стабілізації та добробуту.
Однак після введення у цій країні комуністичної диктатури почався процес уподібнювання цієї країни до СРСР. Ліквідовано приватні індивідуальні сільські господарства, вводячи кооперативну систему, зразком для якої були радянські колгоспи. У 1950 рр. ліквідовано в Чехословаччині Греко-католицьку церкву. Священиками заповнено в’язниці, а мирянам накинуто православ’я.
У другій половині 50-х рр. комуністична влада Чехословаччини офіційно визнала лемківське населення українською меншиною. У школах північно-східної Словаччини 1952 рр. введено українську мову [12]. Своєрідна „українізація“ словацьких лемків проводилася бюрократичними методами, не беручи до уваги почуттів людей. Супроводжувала її агресивна пропагандивна кампанія, скерована проти „українського буржуазного націоналізму“. По суті, ця кампанія мала антиукраїнський характер. Дивлячись із сучасної точки зору, можна зробити висновок, що метою чехословацької комуністичної влади була не „українізація“ лемківського населення, але радше її словакізація. Адже русинів поставили перед дилемою: вибрати ідентичність словацьку або українську, зогиджуючи водночас український народ. Крім того, вибір української ідентичності в ситуації, коли не минула цілком загроза примусового виселення в радянську Україну, межував з героїзмом.
Після II Світової війни загальні переписи населення показували явище зменшення кількості населення, яке декларувало українську національність. Кількість лемківського населення у Словаччині у 20-х рр. XX ст. оцінювали на 155 тисяч. [13] Під час загального перепису в Чехословаччині у 1930 р. „руську“ національність декларувало понад 95 тисяч опитаних [14]. Під час перепису 1950 р. про українську національність заявило загалом 48 231 особа. Відсоток цього населення у північно-східній Словаччині зменшився на понад 45%. Водночас відсоток респондентів, які заявили словацьку національність, збільшився у тому ж регіоні на 65%. У 2001 р., під час загального перепису населення у словацькій державі українську національність декларувало 10 814 респонденти, а русинську – 24 201. Загалом обидві національності декларувало 35 015 осіб [15].
Оцінюючи результати загального перепису населення, які стосуються декларацій щодо національності, треба бути обережним. Адже вони показують суб’єктивне почуття національної приналежності. Тим часом у Центральній Європі переважає „культурна“ концепція народу, згідно з якою про приналежність до народу вирішує не суб’єктивне відчуття людини, тільки культурні ознаки. Отож, під час згаданого вище загального перепису у Словаччині 2001 р. 62786 респондентів назвали своєю рідною мовою русинську або українську (54907 русинську; 7879 українську) [16]. Тим не менше, беззаперечним фактом є різке зменшення чисельності лемків у північно-східній Словаччині. Згідно з оцінкою видатного знавця проблематики проф. Миколи Мушинки, з-посеред коло 90 тисяч мешканців історичної Лемківщини, на словацькому боці русини становлять тепер неповну четвертину, хоч більшість мешканців цього регіону має лемківське (русинське) походження [17].
Водночас зростає в південно-східній Словаччині відсоток ромського (циганського) населення. Це ефект як цілеспрямованої політики чехословацької комуністичної влади, яка з задоволенням поселяла в цьому регіоні ромські родини, так і високого природного приросту цього населення. Можна припустити, що чисельність ромів на Лемківщині перевищить невдовзі чисельність лемків, або навіть так уже сталося.
Ще гірше – з точки зору лемків – виглядає ситуація на Лемківщині з польської сторони кордону. У ході проведеного в Польщі загального перепису населення в 2002 р. на території Лемківщини лемківську ідентичність декларували 1642 особи, a українську – 789 [18]. Загалом це дає 2431 особу, тобто заледве біля 4% сучасних мешканців Лемківщини. В усій Польщі під час згаданого перепису українську національність декларували 27172 особи, а лемківську – 5850 осіб. Значна частина тих, хто декларував українську національність, це люди, які походять з Лемківщини або їхні нащадки. Загалом обидві ідентичності декларувало 33022 респонденти.
Кількість осіб, що декларують українську та лемківську (русинську) ідентичність в Польщі та Словаччині, у ході загальних переписів у 2001-2002 рр. виявилася подібною. Тим не менше, помітні теж відмінності. У Словаччині переважає русинський варіант, а в Польщі – український. Однак респонденти, які декларують обидві ідентичності, проживають у Словаччині головним чином на території Лемківщини, а в Польщі – у західних і північних регіонах. Це результат Акції „Вісла“.
У ході згаданої операції депортовано близько 150 тисяч осіб. Той факт, що 2002 р. національність українську або лемківську декларувало дещо понад 33 тисячі респондентів, можна інтерпретувати як прояв значної успішності депортаційної операції. Проте знак рівності тут ставити не можна. Про „кваліфікування“ до участі в Акції „Вісла“ не вирішували самі зацікавлені, тільки функціонери Управління безпеки та командування військових підрозділів, які проводили виселення. Робили це на власний розсуд. Зовсім не брали до уваги національну свідомість людей, яких виселяли, ані їхніх політичних поглядів. Натомість під час загального перепису населення респонденти складали власні декларації.
Тим не менше, процес прогресуючої полонізації населення, виселеного в рамках Акції „Вісла“, є об’єктивним явищем, існування якого не можна заперечити. Більш промовистими від загальнопольських результатів перепису 2002 р. є дані, зібрані в місцевому масштабі. У 1947 р. до Воловського повіту на Нижній Сілезії переселено 2 881 особу з Лемківщини (626 родин) [19]. У ході перепису 2002 р. у згаданому повіті лемківську ідентичність декларувало 55 респондентів, українську – 32 [20]. Як показали проведені Малгожатою Франчак дослідження, на території повіту надалі проживає значна кількість людей, чиє „коріння“ знаходиться на Лемківщині [21]. Однак у переважній більшості вони займають пасивну позицію Не беруть участі у жодних формах діяльності для підтримання власної ідентичності.
Також дослідження Олександри Яворницької-Новосад, проведені в Любуському воєвідстві у середовищі виселених у рамках Акції „Вісла“ осіб та їхніх родин, вказують на зменшення рівня знання мови предків серед молодого покоління: як української мови, так і лемківської говірки [22]. Підтверджує це прогресуючий процес асиміляції в польському оточенні.
Послаблення активності лемків помітне теж за океаном. На початку XX ст. сформувалося в США й Канаді сильне лемківське середовище, що складалося з емігрантів. Було воно політично різноманітне. Існувала в ньому і проросійська орієнтація, і українська. До чільних організацій проросійського спрямування належав, безперечно, „Лемко-Союз“. Організація була створена 1929 р. й активно розвивалася [23]. У період найбільшого розвитку об’єднувала вона біля 5000 членів у США і Канаді. Центр організації знаходився в місцевості Йонкерс, що входить у склад нью-йоркської метрополії. Однак під кінець XX ст. наступив раптовий занепад організації. На даний момент функціонує вона в залишковому стані.
Особисто я не належу до числа ентузіастів ідеології, пропагованої „Лемко-Союзом“. Була вона проросійська, а навіть (до 1989 р.) прокомуністична. Однак занепад „Лемко-Союзу“ – це поразка усієї лемківської громади, без огляду на світоглядні переконання. Шокує він тим більше, що українські організації в США й Канаді функціонують загалом досить добре. Серед них є також Організація оборони Лемківщини, яка об’єднує лемків, що ототожнюються з українським народом, проте прагнуть зберегти регіональну окремішність.
Трагічною була доля лемківської діаспори на Балканах у період ІІ Світової війни. Ще під кінець XIX ст. у цій спільноті настав поділ на орієнтацію українську, яка переважала головним чином у Хорватії та Боснії, та москвофільську (так звану „малоруську“), яка переважала в сербській Воєводині. У період 1941-1945 рр. українське населення у Хорватії та Боснії підтримувало загалом хорватську державу, яка була союзницею ІІІ Райху. Поряд з хорватською армією був створений навіть Український легіон. Натомість лемківське населення з Воєводини підтримувало комуністичних партизанів Йосипа Броз (псевдонім Тіто). Нерідко нащадки лемківських емігрантів стріляли один до одного. Після закінчення війни комуністи Тіто застосували жорстокі репресії до прихильників незалежної Хорватії. Проте коли Тіто увійшов в конфлікт з СРСР, то москвофільські середовища в Югославії також були піддані репресіям.
Після ІІ Світової війни комуністична диктатура, яка запанувала в Югославії, і погана матеріальна ситуація спонукали численну еміграцію лемківської молоді в Західну Європу, що ослабило українську меншину в Воєводині й Хорватії. Це явище триває й досі. А також надалі існує на Балканах у лемківському середовищі поділ на орієнтацію українську та „русинську“. Така ситуація сприяє асиміляції в чужорідному оточенні.
Підсумок ХХ ст. для лемків дуже прикрий. У своєму прабатьківському краї – на Лемківщині, стали вони незначною меншиною. Водночас прогресує процес асиміляції лемківського населення в чужорідному середовищі (польському, словацькому, сербському, американському). Також лемки в Україні втрачають, часто безповоротно, свою регіональну специфіку. Існує серйозна небезпека, що лемки зникнуть цілковито, як окрема з культурної точки зору група.
Аналізуючи причини складного становища лемків, мимоволі приходить на думку прислів’я: „Де тонко, там і рветься“. Ця група населення стала жертвою процесу формування „національних держав“ у Центральній Європі у ХХ ст. Часто ставала жертвою насильства, якому жодним чином не могла протиставитися (наприклад, Акція „Вісла“). Однак чи всі нещастя лемків можна пояснити чужим насиллям? Занепад „Лемко-Союзу“ в Америці напевно не був результатом чужого насильства. Можна також мати сумніви щодо того, чи у Словаччині були використані всі можливості з метою захисту лемківської ідентичності. Також спостереження у Польщі за громадською активністю у середовищі виселених у рамках Акції „Вісла“ осіб не надихають оптимізмом.
Активність населення, депортованого з Холмщини (Люблинщини) чи Надсяння (Перемиського Погір’я), виразно вища у порівнянні з населенням, яке походить із Лемківщини та їхніх нащадків. На Вармії і Мазурах українське населення здобуло досить міцну позицію в рядах місцевої самоврядної влади. Також на Помор’ї місцеві політики часто стараються про підтримку українського середовища. У багатьох випадках може воно мати вирішальний вплив на те, хто буде керувати гміною чи повітом. Дає це можливість бути більш ефективним у стараннях про дофінансування українських культурних ініціатив. На Нижній Сілезії та Любущині, де поселено більшу кількість депортованого з Лемківщини населення, місцеві політики часто навіть не знають про присутність у регіоні лемків. Рідкістю є випадки, коли звертаються вони до цього населення про підтримку у виборах. Дуже важко отримати дофінансування культурних ініціатив.
Контраст між поставою населення, виселеного з Лемківщини та інших регіонів південно-східної Польщі, де проживала українська меншина, подекуди шокує. У 1947 р. у двох сусідніх повітах на півночі Польщі – Валецькому та Пільському – поселено в рамках Акції „Вісла“ подібну кількість родин. В обох повітах панували подібні умови.
Проте доля депортованого населення виглядала по-різному. Валецький повіт належить до числа регіонів з найвищою активністю української меншини у масштабі всієї Польщі [24]. Натомість людність, поселена в Пільському повіті, ніколи не проявляла серйозної ініціативи до будь-якої зорганізованої діяльності для збереження власної ідентичності [25]. З плином часу піддалася асиміляції майже цілковито. Різниця полягала в тому, що в Пільському повіті поселено головним чином мешканців західної Лемківщини (повіти Новосанчівський і Горлицький), а на Валеччині – людність з повітів Ліського, Сяноцького, Перемиського, Любачівського.
Лемківське середовище на заході Польщі часто відзначається пасивністю. Стосується це й тих лемків, які ідентифікуються з українською нацією, як і тих, що окреслюють себе „автономістами“ або зараховуються до народу „русинського“.
Звичайно, існують у „морі пасивності“ й своєрідні „острови“ порівняно високої активності. Пов’язані вони найчастіше з особами жертовних діячів, які виконують роль місцевих лемківських „лідерів“. Однак ті місцеві „герої“ колись закінчать свою діяльність, а послідовників вони переважно не мають.
Проводячи лемківський підсумок ХХ ст., не можна позбутися думки, що народ цей програв властиво все, що тільки міг програти. Чи має сенс його подальше тривання? Якби я був націоналістом, то відповів би, що такого сенсу немає. Основою ідеології націоналізму є суспільний дарвінізм, який закладає, що право на існування мають тільки народи сильні, натомість слабші мусять підпорядкуватися сильнішим або загинути [26]. Проте націоналістичний світогляд мені чужий. Не вважаю, що слабкість рівнозначна з браком права на існування.
Колись я був на острові Мальта на Середземному морі і звернув там увагу на те, що місцеве населення послуговується власною мовою, не схожою на жодну іншу європейську, хоч усі досконало знають мову англійську (оскільки це колишня британська колонія). Коли я запитав у працівника готелю, чому його земляки так ревно прив’язані до рідної мови, якою користується досить невелика кількість людей, мій співрозмовник відповів: „Англійською говорить увесь світ, а мальтійською – тільки ми“. Якби мешканці Мальти відмовилися від своєї рідної мови, то значно зубожіли б духовно. Так само й світ став би убогішим.
Історія Мальти була дуже складна. Протягом століть мешканці цього острова перебували під чужим пануванням. Проте вдалося їм зберегти власну мову й ідентичність, а в ХХ ст. створити власну державу. Історія лемків поточилася інакше.
Однак це не заперечує їхнього права до існування. Якщо взагалі можна говорити про будь-яку „лемківську політику“, то її мета може бути тільки одна – рятувати те, що ще врятувати можна. Але щоб дії, які ведеться у цьому напрямку, були успішними, необхідно провести ретельний аналіз джерел дотеперішньої слабкості лемків.
У дискусіях, які точаться в лемківському середовищі, часто підкреслюється факт, що цю невелику спільноту дуже ослаблюють поділи: з огляду на релігію (православні й греко-католики) та національну орієнтацію (українці й „автономісти“). На практиці лінії поділу в обох випадках сходяться: „автономісти“ переважно православні, а з українською національністю загалом ідентифікуються греко-католики. Чи головне джерело слабкості лемків – у релігійному поділі?
Як свідчить історія європейських країн, віросповідна „уніфікація“ народів, а тим самим відсутність релігійних конфліктів, загалом є явищем корисним, особливо в кризових ситуаціях. Наприклад, важко переоцінити роль Римо-католицької церкви, яку вона відіграла в історії польського народу. Проте існують теж приклади народів віросповідно неоднорідних, які добре функціонують. Наприклад, німці діляться на протестантів і католиків, але цей чинник не має впливу на їхню національну орієнтацію.
Загалом, поділ на православних і греко-католиків існує в усій українській меншині у Польщі, однак переважно не буває причиною різниць на тлі національної орієнтації. Православні мешканці Холмщини та їхні нащадки – це часто винятково „тверді“ українці. Та й переважна більшість України має православний характер. На мою думку, проблема лемків не полягає у віросповідному розмежуванні, тільки у відсутності цілісного образу „власного місця у всесвіті“.
Існування зазначеного вище образу є необхідною передумовою для успішного захисту власної ідентичності. Щоб успішного захищатися, треба чітко знати, що є предметом захисту. У випадку згаданих раніше мальтійців їхнім „місцем у всесвіті“ був скелястий чудовий острів. Однак можна навести й приклади народів, які жили у значному розпорошенні, проте протягом століть успішно зберігали свою ідентичність. Найвідомішим прикладом такого народу є євреї. Вигнані римлянами з Палестини, вони часто зазнавали переслідувань, але вдалося їм зберегти власну ідентичність. Стало це можливим, оскільки добре знали своє „місце у всесвіті“, яке визначалося релігією, усією духовною культурою, а передусім – Землею Обітованою.
У випадку лемків, їхнє „місце у всесвіті“ протягом століть визначали гори Карпати та „руська“ віра. Говорили про себе просто „наші люди“. Ситуація ускладнилася тоді, коли лемки емігрували в Америку. За океаном мусили вирішити, хто серед їхнього багатокультурного оточення є „свій“, а хто „чужий“. Розв’язання цієї дилеми часто перевищувало можливості простих, неосвічених людей, що викликало у них почуття загублення [27]. Також випадки переходу лемків на православ’я, які траплялися у XX ст., деформували їхній образ „місця у всесвіті“. Адже важко було однозначно ствердити, котре віросповідання є тим справді „нашим“ – православне чи греко-католицьке?
Драма лемків почалася тоді, коли в Центральній Європі у ХХ ст. почали формуватися національні держави, де сполучною речовиною стало почуття національної спільноти. Раніше в цьому регіоні не надавали особливого значення національному питанню. Кордони держав не визначалися за національними критеріями. Коли після Першої світової війни загальновизнаним стало право народів до самостановлення, питання, з якою національністю ідентифікуються мешканці прикордонних територій, стало однією з найважливіших політичних проблем.
У Європі народів лемки не змогли знайти власного місця. А щоб його віднайти, мусили б перетворитися в окремий народ, або ж однозначно приєднатися до одного з сусідніх. Не зробили вони ані першого, ані другого, просто „зависли“ у міжнародному просторі. Такий стан триває й надалі. Лемки й досі не можуть однозначно окреслити своєї ідентичності.
На даний момент у лемківському середовищі домінують два національні варіанти: український, який визнає лемків частиною українського народу, та русинський (його ще називають „автономним“), згідно з яким лемки належать до окремого народу – русинського або карпаторусинського, включаючи до цього й населення Закарпаття [28]. Обидва мають різне бачення своєї групи у всесвіті. А це не тільки утруднює ведення спільно діяльності для захисту власної ідентичності, але й спричинюється до того, що обидві сторони становлять для себе взаємно серйозну загрозу. Взаємовідносини обох сторін ускладнює ще й той факт, що значна частина лемків не має чітко визначеної національної опції, займаючи нестабільну позицію. Водночас сусідні народи відчувають (більшою чи меншою мірою) загрозу зі сторони лемків, або принаймні ставляться до них стримано. Для більшості поляків чи словаків – як можна судити – лемки є українцями. Проте факт існування серед лемків прихильників карпаторусинського варіанту викликає недовіру українців. Отож, політичне становище лемківського населення визначають два чинники: внутрішній конфлікт і самотність серед народів.
Єдина можливість виходу з такого фатального становища веде через визначення власної ідентичності. Цей акт не може бути результатом емоційних чинників. Лемки – це занадто мала й слабка суспільна група, щоб дозволити собі на романтичні пориви. Якщо хочуть вистояти – мусять поводитися дуже розважно. Єдиний прояв романтизму, на який можуть собі дозволити – це прагнення зберегти власну ідентичність. Отож, яку дорогу повинні вони вибрати?
Емоційні чинники підказують радикальне розв’язання: створити власний, окремий народ. Можна навіть зустріти таку думку, що вже тепер вони є народом („четвертою Руссю“). Але це погляд цілком помилковий. Про існування народу не свідчить культурна окремішність (напр., мова чи релігія), тільки здатність до самостановлення. Про народ як такий можна говорити щойно тоді, коли він має власну державу, або принаймні чинники, які дозволяють йому брати участь у прийняті рішень щодо власної долі (автономія, сильне політичне представництво у парламенті тощо). Про лемків такого сказати не можемо.
Проте, безперечно, існує й концепція створення окремого народу. Висувалася вона ще перед ІІ Світовою війною [29]. Згодом, у період домінації в Центральній Європі комунізму, влада такі тенденції тамувала. А після падіння комуністичної системи настав своєрідний вибух карпаторусинізму, який у модифікованій версії називають неорусинізмом. Рух цей отримав інтелектуальну підтримку в особі канадського історика й політолога Пола-Роберта Магочія. Він схильний приписувати усім українським мешканцям Карпат (лемкам, закарпатським русинам, бойкам, гуцулам) приналежність до окремого народу – Карпатської Русі [30].
Між українськими групами населення Карпат, незважаючи на помітні схожі риси, існують значні розбіжності. Ідентичність гуцулів формувалася під сильним румунським впливом. На русинів закарпатських значний вплив мали угорці, а на лемків – словаки, поляки й німці зі Спіша. Мало це вплив і на місцеві діалекти, звичаї, ментальність. Різниця між лемком з Польщі й гуцулом з Румунії більша, ніж у самій Польщі різниця між прибалтійським кашубом і ґуралем із Татрів. Серйозні відмінності існують навіть між лемками з Польщі й Словаччини [31].
Кашуби й ґуралі функціонують спільно в рамках польського народу. Однак в їхньому випадку офіційною мовою є літературний варіант польської мови, а водночас обидві групи зберігають у приватному житті свої діалекти. Великі народи можуть толерувати регіональну окремішність. Натомість для малих народів це було би пов’язане зі значною загрозою. Якби хтось захотів сформувати з кашубів і ґуралів окремий народ, тоді обидві групи мусили б зректися значної частини власної традиції й замінити її новим змістом.
Так сталося, зрештою, в Ізраїлі після ІІ Світової війни. Єврейські поселенці, які прибували з різних сторін світу, так насправді були представниками різних культур. Процес створення сучасного ізраїльського народу відбувався шляхом відкинення значної частини давньої традиції. Це був дуже складний процес, його вдалося реалізувати тільки завдяки величезній детермінації поселенців, проте й так не увінчався він цілковитим успіхом.
Також процес творення гіпотетичного „карпаторусинського народу“ вимагав би відкинення значної частини дотеперішньої традиції, щоб замінити її цілком новим змістом. Ідея ця, по суті справи, революційна й націлена проти традиції лемківської, бойківської, гуцульської. Натомість прихильники ідеї неорусинізму декларують себе саме як захисників цієї традиції. Відкликаються до найконсервативніших груп лемківської громади й серед них шукають прихильників. Тому в концепції неорусинізму закладена фундаментальна суперечність.
Створення народу – це справа складна. Свідчить про це невдала спроба сформування народу „чехословацького“, яку на початку ХХ ст. висунув видатний чеський державний діяч Томаш Ґ. Масарик [32]. Щоправда, чехи й словаки створили 1918 р. спільну державу (Чехословаччину), одна вона розпалася остаточно 1993 р. Ніколи ці дві нації не „зрослися“ в один народ. Той факт, що видатний учений опрацював концепцію народу, а потім його прихильники проголосили її привселюдно, ще не означає, що створено новий народ. Перед тим, як розпочати діяльність з метою створення нового народу, треба задати питання про доцільність таких дій. Чому лемки мали би прагнути створити окремий народ? Чи їхнє складне становище поправилося б завдяки цьому?
Суспільна група, яку визнають окремим народом, теоретично отримує право до самостановлення. Однак його реалізація залежить від сили економічної та військової. Зі слабкими народами ніхто особливо не рахується. У сучасному світі можна вказати багато прикладів переслідувань народів. Проголошення себе народом має сенс тільки тоді, коли суспільна група, яка це чинить, прагне створити власну державу й таку можливість має.
Беручи до уваги той чинник, що більшість лемківського населення живе тепер у діаспорі, гіпотетичне утворення „Карпатської Русі“ було б справою, порівнювальною до створення держави Ізраїль після ІІ Світової війни. Ця концепція цілком нереальна. Лемки-русини („автономісти“) цілком відрізняються від єврейських сіоністів – творців Ізраїлю. Не мають такої детермінації, організації, фінансової підтримки, ані навіть чисельності [33]. Передусім, однак, Карпати – це не Палестина з 40-их рр. XX в., населена цивілізаційно відсталими арабськими племенами. Держави Центральної Європи добре вміють захищати цілісність своєї території. А землі „Карпатської Русі“ входять тепер у склад Польщі, Словаччини, України, Угорщини й Румунії [34].
Проте, якби якимсь чином вдалося здобути незалежність „Карпатської Русі“, було б це найбільшою трагедією для цього регіону. Адже він належить до числа найбідніших у Європі. Не в змозі прогодувати мешканців. Не має енергоносіїв. У теперішній ситуації навіть автономія не була б корисна. Як Закарпаття, так і Лемківщина (польська й словацька) потребують не стільки автономії, скільки реальної допомоги зі сторони своїх держав, яка б дозволила подолати бідність, що панує неподільно.
Програму будування незалежної „Карпатської Русі“ офіційно проголошують крайні сили карпаторусинського руху на українському Закарпатті [35]. Ідеї ці настільки недоречні, що навіть Світова рада русинів, яка об’єднує русинські організації, відмежувалася від них, стверджуючи в одній із заяв: „мати власну русинську державу – то було би добре, але то фантасмагорія, утопія“ [36]. Якщо нема можливості створення власної русинської держави, у такому разі – яка мета створення русинського народу?
Від прихильників карпаторусинського варіанту в Польщі можна подекуди почути таку думку, що визнання себе народом, окремим від українців, становить надійний захист від клопотів з польської сторони. Таким аргументом послуговувався (зрештою, ще у міжвоєнний період) один із чільних пропагаторів карпаторусинізму – отець Василь Масцюх, який керував греко-католицькою Апостольською адміністрацією Лемківщини. В одному зі своїх пастирських листів у 1935 р. ствердив: „Шкідливе баламутство й звичайну брехню поширюють деякі особи, які пишуть у своїх газетах і говорять у своїх колах, щоб не втратити кредит довір’я, нібито Уряд Польський для того взяв лемків під захист у цій справі, бо хоче їх винародовити. На таке заявляю, що жоден вождь, жоден державний муж, ніде у світі, а отож і в Польщі, якщо бажає добра своїй державі, не буде винародовлювати жодного лояльного народу, який входить у склад його держави, оскільки такою своєю поведінкою приніс би шкоду державі, копав би для неї гріб“ [37].
Як довела історія, передбачення отця Масцюха виявилися дуже наївними й цілком помилковими. Сучасний польський історик Пшемислав Мазур висловлює таку думку: „Єдиним добрим – з точки зору польської держави – розв’язанням лемківського питання була полонізація цього населення. У другій половині тридцятих років політика Речі Посполитої йшла саме в цьому напрямку. Ця політика була – як можна вважати – згідна з думкою більшості польського населення“ [38]. Після ІІ Світової війни величезну кількість лемків змусили виїхати на радянську Україну. Тих, що залишилися, депортовано в рамках Акції „Вісла“ на західні землі. Польська комуністична влада не давала згоди на створення окремої лемківської організації, дозволяючи на активність лемків тільки в рамках офіційного Українського суспільно-культурного товариства.
Після повалення комунізму політика польської держави в лемківському питанні змінилася. Група лемківських діячів, відкидаючи українську національну тотожність, створила 4 березня 1989 р. Стоваришіння лемків, яке декларувало прагнення розвивати окрему, лемківську національну тотожність. Без серйозних формальних перешкод зареєстровано його польською державною владою 7 квітня 1989 р. Отож, процес реєстрації пройшов блискавично, хоч зареєструвати національну організацію не завжди у Польщі легко [39].
Однак швидко виявилося, що Стоваришіння лемків не представляє усю лемківську спільноту в Польщі. 30 грудня 1989 р. створено в Горлицях Об’єднання лемків, яке стоїть на ґрунті приналежності лемків до української національної спільноти, проте зі збереженням етнічної автономії. Об’єднання лемків теж було зареєстроване державною владою. Отож, юридично санкціоновано існування в Польщі лемків-українців та лемків, які не приналежать до українського народу.
Проте, як показує практика, у Польщі від 1989 р. появилася загальна тенденція підкреслювати окремішність лемків від українського народу. В публікаціях польських авторів, і в тих публіцистичного характеру, і в наукових статтях, майже з одержимістю дотримуються розрізнення лемків та українців. Деякі польські автори йдуть іще далі, натякаючи на існування народу бойків, а навіть ближче не окреслених „долинян“. У Краківській педагогічній академії 2001 р. відкрито відділення – філологія російська з русинсько-лемківською мовою. Врешті, прийнятий 2005 р. „Закон про національні та етнічні меншини та регіональну мову“ признав лемкам статус меншини етнічної, однак не національної. Чи така тенденція розрізнення лемків і українців виявилася для лемків у Польщі корисною?
Наслідком становища, яке зайняло польське суспільство у лемківському питанні після 1989 р., повинно бути передусім надання можливості повернутися в Польщу лемкам, виселеним в Україну у 1944-1946 рр., або принаймні виплатити їм солідне відшкодування. Адже тим людям заподіяно велику кривду, виселяючи їх з батьківщини до краю, до якого вони не приналежать з огляду на їхню національність. Тим часом, ніхто про це навіть не згадував [40].
Принаймні тій частині лемків, які залишилися в Польщі й були депортовані в рамках Акції „Вісла“, повинні повернути прабатьківські землі або виплатити відшкодування. Адже Акція „Вісла“ була спрямована проти українців. А лемки – згідно з вищезгаданим законом – це не українці. Однак про ніяке відшкодування для лемків нема мови. Навпаки, згаданий закон навіть не надає лемкам полегшення у їхніх стараннях про повернення лісів, забраних протиправно державною адміністрацією [41]. Незалежно від офіційних декларацій, дійсне становище польської держави щодо лемків по суті тотожне зі становищем щодо української меншини.
Не менш цікаві роздуми приходять внаслідок спостереження за розвитком ситуації у північно-східній Словаччині після повалення комуністичної системи й розпаду Чехословаччини. Серед словацьких лемків наступило тоді сильне відродження карпаторусинських тенденцій. Проведені у Словаччині загальні переписи населення показали явище постійного зменшення кількості респондентів, які декларували українську національність, і збільшення декларацій про приналежність до русинського народу. Під час перепису, проведеного у Словаччині 2011 р., українську національність декларувало 7 430 респондентів, а русинську – 33 482 [42]. Як той факт вплинув на ситуацію лемківського населення у Словаччині?
Під кінець 80-их рр. XX ст. діяла у Чехословаччині визнана комуністичною владою організація: Культурний союз українських трудящих (КСУТ). Мала вона 74 працівники, які працювали на повних штатах, та біля 30 нерухомості [43]. У кожному більшому скупченні лемківського населення функціонувало відділення КСУТ, у якому працювали висококваліфіковані фахівці. У Пряшеві діяв професійний український театр, а також українська редакція радіо. У Чехословаччині видавалося сім часописів українською мовою, кожне тиражем по 1500-3000 екземплярів.
КСУТ перестав існувати 1990 р. Діячі українського спрямування створили Союз русинів-українців Словаччини (СРУС), а прихильники карпаторусинського – організацію під назвою „Русинська оброда“. Настала гаряча суперечка про поділ майна колишнього КСУТ. Оскільки обидві сторони не могли погодитися щодо того, хто має рацію, більшість майна продано, або його перейняла держава. Словаччина обмежила дотації для меншинних організацій до мінімального рівня. У такій ситуації обидві організації ледве животіють.
Водночас проведено повну словакізацію відродженої Греко-католицької церкви у Словаччині [44]. Еліміновано з неї і українську мову, і русинську говірку, а також і староцерковнослов’янську мову. Це викликало протести як зі сторони „Русинської оброди“, так і Союзу русинів-українців Словаччини. Однак ці протести не вплинули на ставлення словацької влади. Прогресуючий процес словакізації не йшов у парі зі зростом турботи словацької влади про економічний розвиток Лемківщини. Північно-західна Словаччина залишається регіоном бідним, влада у Братиславі ставиться до нього „як мачуха“. Процес „русинізації“, який відбувся на словацькій Лемківщині після падіння комунізму, не покращив становища тамтешнього лемківського населення, тільки навпаки – виразно погіршив.
Незважаючи на це, прихильники карпаторусинської тенденції у Польщі переконані – так це можна зрозуміти – що після сепарації від українців польська держава буде до них ставитися за своєрідним „пільговим тарифом“. Покликуються при цьому на „приклад серболужичан“. У їхній інтерпретації історія цього невеличкого слов’янського анклаву в Німеччині зводиться до ствердження: серболужичани „чемні“ й не загрожують німецькій більшості, тому німці ставляться до них „по- джентельменськи“. Такі думки є непорозумінням.
Серболужичани – це людність дуже „нечемна“ [45]. Після Першої світової війни вони офіційно домагалися власної держави або ж приєднання до Чехословаччини. Пізніше привітали 1945 р. Червону Армію на Лужицях як визволителів, а не була це армія, яка б приязно ставилася до німців. Підтримали створення Німецької Демократичної Республіки (НДР). У цій же державі, принаймні у початковий період, відігравали важливу роль. Зрештою, ставлення німецької держави щодо серболужичан ніколи не було „джентельменським“. Незважаючи на багатократні постулати, не признано їм територіальної автономії. Навіть у період НДР велися щодо них германізаційні дії [46]. Серболужичани зберегли частково свою ідентичність, бо були „нечемні“. Однак могли собі на це дозволити, оскільки мали союзників, таких як чехи, поляки, а також СРСР. Лемки-русини таких союзників не мають.
Пропагована деякими середовищами програма будування окремого народу (лемківського чи русинського) кладеться на плечі лемків тягарем, якого вони не в силі підняти. Не тільки не покращує це становища лемків, але навпаки – серйозно його ускладнює. Єдиний можливий шлях для лемків, щоб віднайти своє „місце у всесвіті“, веде через включення власної ідентичності до котрогось із народів, який уже існує.
У Польщі подекуди можна зустріти думку, що лемки – це польська регіональна група. Однак такі декларації, в найкращому випадку, стосуються лемків, які проживають у Польщі й мають польське громадянство. Натомість не можна їх застосувати до лемків, які проживають у Словаччині, Україні та діаспорі. Зрештою, можна сумніватися і в тому, чи польське суспільство погодилося б сприйняти „лемківськість“ як частину своєї ідентичності. Реальні факти цьому заперечують. Товариство лемківської молоді „Чуга“ виступило 2007 р. з ініціативою введення двомовних назв місцевостей у кількох селах на Лемківщині, де проживає більша кількість лемківських родин [47]. Ініціатива була згідна з законодавством Речі Посполитої, підтримувала її й місцева влада, яка розраховувала на збільшення туристичної привабливості реґіону. Проте викликала вона фанатичний опір місцевої польської громади. Опір проти двомовним назвам місцевостей підтримала й частина польських засобів масової інформації, які недвозначно натякали на пов’язання авторів цієї ініціативи з українським націоналізмом. Парадокс полягав у тому, що Товариство „Чуга“ представляє русинську течію і сепарується від українського народу.
У Словаччині двомовні назви місцевостей не викликають такої сенсації. Існують вони в багатьох селах. Рівень сприйняття „лемківськості“ серед словаків набагато вищий, ніж серед поляків. Нерідко можна зустрітися з думкою, що лемки (русини) – це „віросповідна меншина“, тобто вони словаки-греко-католики або словаки-православні. Однак чи це рівнозначне з визнанням лемківської тотожності як власної? Асиміляторські тенденції, які проявилися у Словаччині після падіння комунізму, цьому радше заперечують. Крім того, словаки не визнають „своїми“ лемків з Польщі [48].
Єдиним народом, який визнає своєю регіональною групою всіх лемків (як тих, що проживають в Україні, так і в Польщі, Словаччині чи в діаспорі), є українці. Прийняття української ідентичності створює, на мою думку, єдиний шанс на врятування решток лемківської традиції.
Можна зустрітися з думкою, що Україна для лемків – „неприваблива“ країна. Трактування власної національної приналежності як своєрідного товару, який можна корисно продати, є неморальним. Може бути також ризикованим, бо погода у Центральній Європі мінлива [49]. Кожна національна меншина мусить мати свою „заповідну зону“, де може знайти захисток у разі раптового „погіршення клімату“. Такою „заповідною зоною“ для розпорошеної у світі єврейської діаспори є Ізраїль. Для лемків може бути нею тільки Україна [50]. Ця країна, як кожна постколоніальна держава, змагається з багатьма політичними й економічними проблемами [51]. Проте, хоч економічні й політичні проблеми Ізраїлю значно серйозніші, ніж України, то єврейська діаспора рішуче підтримує Ізраїль.
Однак лемки не можуть забувати, що на них теж лежить частка відповідальності за політичну стабільність у Центральній Європі. Це істотна справа, оскільки у випадку відсутності такої стабілізації найбільше потерпають найслабші суспільні групи.
Основою стабілізації в нашому регіоні європейського континенту безсумнівно є визнання теперішніх ліній державних кордонів. Їх визначено після ІІ Світової війни владним рішенням Йосипа Сталіна, не беручи до уваги етнічних критеріїв чи волі мешканців. Проте порушення тепер усталених ліній кордонів спричинилося б до „ефекту доміно“, наслідки якого важко передбачити. Стабільність існуючої системи державних кордонів у Центральній Європі належить до життєвих інтересів лемківського населення. Зрештою, не можна заперечувати факту, що в Польщі лемки присвоїли багато польських рис, а у Словаччині – словацьких. Вони вміють загалом добре функціонувати в тих державах, громадянами яких є. Зв’язок лемків з Україною має виключно характер духовний, культурний і таким повинен залишитися.
Увійти в склад українського народу – це не означає прагнути „розпуститися в українському морі“. Внаслідок входження виникає необхідність встановити зв’язки між традицією загальноукраїнською і лемківською. Стосується це передусім лемківських діалектів (лемки користуються кількома діалектами, які проте мають більшість рис схожих). Як лемківську „бесіду“ погодити з українською літературною мовою, від якої та часто значно відрізняється?
Особисто я сам є прихильником розв’язання, яке називаю „німецьким варіантом“. Німецьке населення має багато місцевих діалектів, якими користується у повсякденному житті, проте офіційною мовою є літературна версія німецької мови. Був я свідком ситуації, коли німецький учитель перед початком уроків у школі говорив зі своїми учнями місцевим діалектом. Однак урок вів офіційною версією своєї рідної мови. Німці мають теж багату художню літературу, написану регіональними діалектами.
Проте існує й інше розв’язання, яке я називаю „варіантом бачванським“. На Балканах функціонує друга версія літературної української мови (визнана також в Україні), яку називають „бачваньско-руска бешеда“. Ініціатором такого вирішення справи був Гавриїл Костельник (1886-1948) – греко-католицький священик, а водночас видатний філософ і мовознавець. Нащадок лемківських емігрантів з Воєводини, у зрілому віці прийняв українську національну ідентичність та поселився в Галичині. Проте ніколи не зірвав зв’язків з Воєводиною.
Лемківське населення у цьому регіоні користувалося своєрідним діалектом, що виводиться з Лемківщини, але з сильними домішками сербськими й угорськими. Спроби поширити в цьому регіоні літературну українську мову викликали опір населення, для якого мова Тараса Шевченка не була „їхня“. Розуміючи глибоке прив’язання своїх земляків до власної „бешеди“, Г. Костельник висунув ідею створення другої версії літературної української мови. Таке розв’язання він запозичив від хорватів, які мають три версії літературної мови, хоч тільки одна є головною. Г.Костельник опублікував 1923 р. граматику „бачваньско-руской бешеди“. Тепер вона є офіційною мовою лемківського населення на Балканах, хоч у Хорватії переважає головний „шевченківський“ варіант літературної української мови. „Бачванський варіант“ пройшов перевірку на Балканах. Однак це не означає, що прийнявся б у Центральній Європі. Існують підстави для того, щоб визнати такий варіант невідповідним.
Подібне розв’язання застосували серболужичани. Оскільки лідери цього народу не могли дійти згоди, який з місцевих діалектів повинен виконувати роль літературної мови, визначено, що будуть поряд існувати три версії літературної мови серболужичан (дві нижньолужицькі й одна верхньолужицька). Спричинилося це до того, що вчителі з Верхніх Лужиць не могли навчати в школах у Нижніх Лужицях, оскільки не знали місцевого варіанту цієї мови. Обидві частини регіону функціонували окремо. Слов’янське населення Нижніх Лужиць, кількісно слабше, у німецькому оточенні піддалося асиміляції. Тепер обидва варіанти нижньолужицької мови практично „мертві“.
У ситуації лемків „німецький варіант“ кращий від „бачванського“ (який, однак, теж можливий). Для застосування такого розв’язання необхідно було б провести кодифікацію і встановити граматичні правила ймовірної „лемківської версії літературної української мови“ та затвердження її Національною академією наук України. Дотеперішні спроби створення „літературної лемківської (русинської) мови“, які були в США, у Словаччині й Польщі, могли б допомогти тільки незначно. Адже спроби ці найчастіше були ініційовані москвофільськими середовищами, які брали за основу мову російську, а не українську. В результаті найчастіше виникало дивакувате „язичіє“ на основі російської граматики, зі значною кількістю слів, запозичених з мови російської, староцерковнослов’янської та інших, що було несприйнятливим для лемків, які ототожнювалися з українською національністю.
Лемки можуть запозичити від німців не тільки їхній варіант взаємовідносин між літературною мовою і місцевими діалектами, а також їхнє розуміння батьківщини. У німецькі традиції виділяються три різні поняття батьківщини. Перша з них – це батьківщина державна, тобто країна, в якій вони проживають. Відносини з державною батьківщиною визначаються законами. Держава має право вимагати від кожного громадянина лояльності і шанування законів. Дбати про добро держави – це моральний обов’язок громадянина, знаходиться у його власному інтересі. Німці вирізняють теж Vaterland, тобто „батьківський край“. Це поняття охоплює всю Німеччину й має передусім духовний характер. Крім того німці послуговуються поняттям Heimatland, що охоплює регіон, з якого походять їхні предки. Внаслідок такого розуміння батьківщини німці добре знають своє „місце у всесвіті“ – все одно, в якій частині світу вони знаходяться.
Вважаю, можна прийняти, що лемківське „місце у всесвіті“ визначає приналежність до трьох батьківщин: Heimatland – Лемківщина, Vaterland – Україна, державна батьківщина – країна, громадянами якої вони є.
____________________________________________________________
[1] J. Makar, Kwestia Bojków, Hucułów, Łemków, Rusinów wobec problemu jedności narodu ukraińskiego(w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, praca zbiorowa pod red. S. Dudra, B. Halczak, A. Ksenicz, J. Starzyński, Legnica-Zielona Góra 2007, s. 74.
[2] Це не означає, що всіх українців, які походять з Лемківщини, слід вважати лемками. Натомість на території України у Великоберезнянському районі є села, мешканці яких мають притаманні лемкам риси і вважаються лемками, проте ця територія не вважається складовою частиною Лемківкищини, а належить до Закарпаття.
[3] R. Reinfuss, Łemkowie (opis etnograficzny), Kraków 1936, s. 1.
[4] J. Rieger, Słownictwo i nazewnictwo łemkowskie, Warszawa 1995, s. 10.
[5] Сама ідея визначення меж реґіону за допомогою етнографічних критеріїв є непорозумінням. У Центральній Європі вона залежить від історичної традиції. Наприклад, межі Силезії залишаються незмінними протягом століть. За той час там відбулися значні етнічні зміни. Застосування етнографічних критеріїв для встановлення меж Сілезії означало б необхідність постійного пересування меж регіону на сотні кілометрів.
[6] У період тривання трагічного польсько-українського конфлікту, у 1945-47 рр. Лемківщина стала місцем діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). У рамках структур ОУН, що функціонували в межах польської держави, 1945 р. був утворений надрайон «Бескид». Охоплював він теж Сяніцький повіт і частину Ліського. У номенклатурі українського підпілля назва Лемківщина використовувалася навперемінно з окресленням «Бескид». (B. Huk, Struktura organizacyjna podziemia ukraińskiego na Łemkowszczyźnie w latach 1945-1947 (w:)Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel’, Głogów 2010, s. 62).
[7] P. J. Best, Łemko-Sojuz USA i Kanady. Krótki przegląd dziejów (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, red. S. Dudra, B. Halczak, I. Betko, M. Šmigel’ , Zielona Góra-Słupsk 2009, s. 29.
[8] Ширше це питання висвітлено в: R. Drozd, B. Halczak, Dzieje Ukraińców w Polsce w latach 1921-1989, Warszawa 2010, s. 102-111.
[9] A. Kwilecki, Problemy socjologiczne Łemków na Ziemiach Zachodnich. Uwagi teoretyczne i terminologiczne, „Kultura i Społeczeństwo” Warszawa 1966, nr 3, s. 87; K. Pudło, Łemkowie. Proces wrastania w środowisko Dolnego Śląska 1947-1985, Wrocław 1987, s. 24.
[10] M. Šmigel’, Š. Kruško, Opcia. Proces opcie a presidlenia občanoc Československa do ZSRR na zaklade československo-sovietskej dohody z 10. jula 1946, Prešov 2005, s. 135.
[11] Ibidem, s. 67.
[12] S. Konečný, Postavenie Rusinov a Ukrajincov na Slovensku v dvadsiatom storoči a jeho determinanty (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III, red. S. Dudra, B. Halczak, R. Drozd, I. Betko, M. Šmigel’, Głogów 2010, s. 102.
[13] P. Švorc, Rusini alebo Slovaci? Suvislosti, priebeh a výsledky etnografickeho vyskumu moravskeho etnografa Jana Huseka v prvej polovici 20. rokov 20. storočia (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, Zielona Góra – Słupsk 2009, s. 121.
[14] S. Konečný, Postavenie Rusinov a Ukrajincov na Slovensku v dvadsiatom storoči a jeho determinanty…, s. 102.
[15] Ibidem, s. 104.
[16] M. Mušinka, Rusini-Ukrajinci na Slovensku po pade komunistickeho režimu v roku 1989 (w:) Mniejszości narodowe w Europie Środkowo-Wschodniej po upadku komunizmu, red. B. Halczak, Zielona Góra 2006, s. 304.
[17] Ibidem.
[18] M. Barwiński, Rozmieszczenie liczebności Łemków w Polsce na podstawie wyników spisu powszechnego z 2002 roku – uwarunkowania i kontrowersje (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II, red. S. Dudra, B. Halczak, I. Betko, M. Šmigel’, Zielona Góra-Słupsk 2009, s. 24.
[19] M. Franczak, Łemkowie w powiecie wołoskim – społeczno-kulturowe i polityczne uwarunkowania procesów identyfikacji etnicznej (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 24.
[20] Межі сучасного Воловського повіту не цілком сходяться з його межами з 1947 р.
[21] M. Franczak, Łemkowie w powiecie wołoskim…, s. 24.
[22] A. Jawornicka-Nowosad, Kryteria i wskaźniki tożsamości narodowej osób wysiedlonych w ramach akcji „Wisła” oraz ich rodzin (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 75-91.
[23] P. J. Best, Łemko-Sojuz USA i Kanady. Krótki przegląd dziejów…, s. 30-31.
[24] Mniejszość ukraińska w trosce o swoją identyczność. Jubileusz 50-lecia wspólnoty greckokatolickiej w Wałczu, red. J. Moskałyk, Wałcz 2010.
[25] A. Słabig, Przesiedleńcy z akcji „Wisła” w powiecie pilskim/trzcianeckim w latach 1947–1970 (машинопис).
[26] За основу я взяв визначення націоналізму Романа Дмовського, сформульоване ним у праці Myśli nowoczesnego Polaka.
[27] A. Tyda, Początki Kościoła greckokatolickiego w USA (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 165-171.
[28] B. Halczak, Problemy tożsamości narodowej Łemków (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa, praca zbiorowa pod red. S. Dudra, B. Halczak, A. Ksenicz, J. Starzy1ski, Legnica-Zielona Góra 2007, s. 41-55.
[29] B. Halczak, Karpatorusinizm w polityce II Rzeczypospolitej (w:) Wokół roku 1918 w Europie Środkowej, red. T. Nodzy1ski, Zielona Góra 2010, s. 81-96.
[30] P. R. Magocsi, I. Pop, Encyklopedia of Rutyn history and culture, University of Toronto Press 2005, s. XXIV.
[31] Великі групи лемків з Польщі й Словаччини були поселені 1946 р. на Волині в тих самих колгоспах. На думку видатного дослідника лемківської культури Штефана Крушка, між ними не виникло почуття єдності. Існували звичайні сусідські відносини. Обидві групи мали значні труднощі з пристосуванням до нових умов життя. Однак польським лемкам (згідно з оцінкою лемків словацьких) легше було порозумітися з українським населенням Волині. Вони послуговувалися діалектом, більш подібним до літературної української мови. Також ментальність і звичаї польських лемків були більш схожими на українські (інтерв’ю зі Штефаном Крушком, проведене 17.06.2011 р., знаходиться в автора). Оцінку Штефана Крушка підтвердили в розмові з автором також інші особи з середовища словацьких лемків, які повернулися з Волині у Словаччину.
[32] J. Gruchała, Tomasz G. Masaryk, Wrocław 1996, s. 164-165.
[33] Пол-Роберт Маґочі оцінює кількість «карпатських русинів» на 1 654 500 осіб в усьому світі, у тому числі біля 640 тис. у США й Канаді (P. R. Magocsi, Národ znikadial’ ilustrowaná história kapatských Rusinom, Prešov 2007, s. 11). Підрахунки проф. Маґочі цілком нереальні і суперечать офіційним статистичним даним. Дійсна кількість людей схильних ідентифікуватися з народом «карпатських русинів» не перевищує правдоподібно кількадесят тисяч. Однак, якби проф. Маґочі навіть мав рацію, то гіпотетичних «карпатських русинів» є занадто мало для того, щоб думати про якийсь визвольний рух.
[34] З деяких висловлювань прихильників карпаторусинського руху можна зробити висновок, що вони розраховують на розпад України і поділ її на частини – західну і східну Вважають, що тоді Закарпаття могло б відділитися від України та створити незалежну державу, до якої пізніше приєднано б інші землі гіпотетичної Карпатської Русі». Такі сподівання цілком нереальні. На Закарпатті існує численна угорська меншина, а держава угорська не відмовилася від претензій на цю землю. Незалежна українська держава існує вже 20 років, змагається з численними проблемами, однак значно більша загроза розпаду існує в сусідній Росії.
[35] B. Halczak, „Karpatorusinizm” w polityce zagranicznej i wewnętrznej państwa polskiego w XX w. (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 65.
[36] www.stowarzyszenielemkow.pl (pobrane 10.09.2008 r.).
[37] Cytat za: P. Mazur, Działalność ukraińskich środowisk nacjonalistycznych wśród Łemków w latach trzydziestych XX wieku (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 131.
[38] Ibidem, s. 31-32.
[39] Проблема з реєстрацією організації населення, яке декларує «сілезьку» національність, тривала роками. Польські суди довший час відмовляли зареєструвати таку організацію, твердячи, що національність «сілезька» не існує.
[40] Особисто я не є прихильником масового повернення лемків з України на польсьу Лемківщину. Вони потрібні в Україні. Однак, якщо визнається лемків «етнічною меншиною», окремою від українців, то необхідно компенсувати цьому населенню виселення їх в Україну.
[41] Виданий 1949 р. «Декрет про передання у державну власність земельних нерухомостей, що не залишаються у фактичній власності, які знаходяться в деяких повітах Білостоцького, Люблинського, Ряшівського й Краківського воєвідств», не охоплював лісів. Державна адміністрація зайняла їх протиправно, не потурбувалася навіть про відповідні записи у кадастровій документації, де були вписані колишні власники. Після 1989 р. дало це можливість лемківським родинам старатися повернути майно. У більшості випадків адміністрація успішно блокувала такі намагання, видовжуючи час судового розгляду справ у нескінченність.
[42] Того ж року в сусідній Польщі під час загального перепису населення українську національність декларувало біля 48 тис. респондентів, а лемківську – 10 тис. Однак тільки 2 тис. респондентів визначили себе водночас і українцями, і лемками. Українську національність як єдину декларувало 26 тис. респондентів, а лемківську – 5 тис.
[43] M. Mušinka, Rusini-Ukrajinci na Slovensku po pade koministického režimu v roku 1989 (w:) Mniejszości narodowe w Europie Środkowo-Wschodniej po upadku komunizmu, red. B. Halczak, Zielona Góra 2006, s. 305.
[44] Ibidem, s. 308.
[45] Автору цієї статті серболужицька проблема відома не тільки з наукових праць. Мешкає він недалеко Лужиць і багатократно мав зв’язок із серболужицьким діячами.
[46] Офіційно НДР керувалася у внутрішній політиці принципом «інтернаціоналізму». Але на Лужицях інтенсивно розвивався видобуток брунатного вугілля відкритим способом, тому під виглядом розширювання території видобутку вугілля ліквідували серболужицькі села й нищили слов’янські спільноти, які формувалися протягом століть.
[47] A. Stachowiak, Dwujęzyczne nazwy miejscowości a dialog międzykulturowy na Łemkowszczyźnie (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom III…, s. 159 – 163.
[48] Це питання мало в минулому практичні наслідки. У Польщі в 1945-1946 рр. були брутальні переслідування української меншини. Значна кількість лемків втекли тоді у Словаччину, шукаючи там прихистку. Місцева влада відмовилася однак прийняти біженців. Їх тоді депортовано в Польщу. Водночас чехословацька держава надала допомогу словацькій меншині на польському Спішу. Словаки втекли з Польщі й отримали у Чехословаччині статус біженців. Чехословацьке посольство у Варшаві зверталася до польської влади з клопотанням у справі словацької меншини. (M. šmigel’, Lemkovski uteenci na Slovensku (1946): Hromadne prechody na uzemie krajiny, internacia v Strajkom a odsun (w:) Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa. Tom II…, s. 97-112). Чехословаччина надавала також допомогу єврейському населенню, яке досить чисельно втікала з Польщі у 1945-1947 рр. побоюючись переслідувань. Надавали їм можливість переїхати на Захід або поселитися в Чехословаччині. Тільки від грудня 1946 р. через чехословацьку територію перебралося на Захід понад 12 тисяч єврейських утікачів з Польщі. (Československo a Izrael v letech 1945-1956. Dokumenty, Eds. K. Kaplan et al., Praha 1993, s. 38-39).
[49] На зламі XIX i XX ст. частина словацьких лемків віднайшли у собі угорську ідентичність. У державі, якою керували угорці, приналежність до цього народу давала конкретну користь. Однак після Першої світової війни цей регіон включено складу Чехословаччини, де угорці стали меншиною, до якої було неприхильне ставлення. Більшість нещодавніх лемківських «угорців» тоді поспішно відмовлялася від будь-яких зв’язків з угорською національністю.
[50] Єдиним місцем, де вигнані у 1944-1946 рр. з Польщі лемки знаходили прихисток, була Україна. Біженців там приймали без особливого ентузіазму. Лемків чекала колгоспна біда, а навіть голод. Проте звідти їх принаймні ніхто не виганяв.
[51] Україна має багаті засоби, тому її економічні проблеми не можуть тривати вічно. Кон'юнктура світового ринку теж міняється, як погода. Наприклад, ще в 60-ті рр. XX ст. Ірландія була бідною країною, багато тоді писалося про інерцію ірландців. Однак тепер думка про Ірландію цілком інша.
24.02.2013