Теза про те, що промисловий Донбас годує всю Україну і, зокрема, Галичину, часто стає арґументом для обґрунтування теперішньої влади «донецьких». Мовляв, це ж вони тяжко працею заробляють гроші до бюджету, а галичани тільки їздять на заробітки та розважають туристів. Але хто такі «донецькі»? І звідки взялася та індустріальна потуга Донбасу?
У 1940-х роках повоєнний Донбас лежав у руїнах. Щоб відродити економіку індустріального реґіону, тогочасна радянська пропаганда закликала сюди людей із цілого Радянського Союзу. Можливо, в цьому була ще й ідеологічна мета – у тутешніх копальнях і на металургійних підприємствах разом із коксом і чавуном мав продукуватися тип нової, радянської людини, відомий тепер як «гомо совєтікус».
У той час усіх змушували працювати на Донбас. У Карпатах гуцули рубали ліс, бо його потребувала відбудова донецької промисловості. Матері з бідних галицьких сіл віддавали своїх дітей на навчання у фабрично-заводські школи Сходу України. Приваби шкіл фабрично-заводського навчання на Донбасі райдужно описувала газета «Прикарпатська правда», публікуючи листи з Донеччини.
"Коли ми приїхали сюди, нас добре зустріли. Спочатку ми побували в лазні, потім одягли нас в новий одяг, обули в нове взуття і помістили в чисте і світле приміщення. Харчуємося у спеціальній їдальні, де харчування досить добре… Ще раз підкреслюємо, що наше життя тут дуже добре. І ми будемо вчитися так, щоб виправдати те піклування, яке виявляє до нас любий наш великий Сталін", – цитує газета лист, який буцімто надійшов до Гвіздецького райкому комсомолу із міста Єнакієво Сталінської (тепер – Донецької) області.
В середині 1950-х років випускників ремісничих училищ Західної України за так званими “комсомольськими путівками” все ще відправляли піднімати з руїн повоєнний Донбас, перетворений на одну з всесоюзних будов. Про трудовий подвиг молодих комсомольців-ентузіастів, які за покликом серця поїхали відроджувати індустріальний Донбас, тоді радісно звітували радянські газети.
«Тепер ми успішно працюємо на шахті бурильниками, наваловідбійниками, перевиконуємо виробничі норми. Кожного місяця заробляємо по 1200-1300 карбованців. Добре й весело живеться нам у Донбасі!».
Тодішня пропаганда змальовувала життя на Донбасі в романтичному ореолі, жодним словом не згадуючи про складні взаємостосунки, які складалися між приїжджими з різних реґіонів Радянського Союзу робітниками, про прояви злочинності, суворі, навіть жорстокі звичаї новітніх колоністів. Про те, що насправді відбувалося на повоєнному Донбасі розповідає учасник тих подій – 74-річний івано-франківець Ігор Кисілевський.
За його словами, у перше повоєнне десятиліття далеко не кожен в СРСР мав змогу здобути повну середню освіту, закінчивши 10 класів. Ігор Кисілевський пригадує, що для того, щоби після восьмирічки продовжити навчання, треба було заплатити 150 радянських рублів. Для більшості галицьких родин, які пережили голод 1947-го та 1953 років, платне навчання дітей було недоступним. 14-річним підліткам доводилося самим дбати про своє майбутнє, здобуваючи робітничі професії, на які в ті часи був найбільший попит.
У ремісничих училищах випускники сільських шкіл проходили сувору школу життя. Ці навчальні заклади були аж надто мілітаризовані. Окрім армійської дисципліни, тут були й інші атрибути радянського війська, включно з „дідівщиною” та сільгоспроботами в підшефних колгоспах.
„В училищі ми ходили тільки строєм, віддавали честь викладачам під козирок, – розповідає Ігор Кисілевський. – Підйом був о шостій ранку, а тоді – зарядка, заняття, самопідготовка, вечірня повірка, спів гімну СРСР та відбій о 22 годині. Все – як в армії”.
16-річним підлітком Ігор поступив до Брошнівського ремісничого училища, в якому впродовж двох років здобував спеціальність автослюсаря. Незадовго до закінчення училища молодим хлопцям, здебільшого вихідцям із довколишніх сіл, оголосили, що цьогорічний випуск – республіканський, а тому всі повинні вирушити на роботу на цілину або на Донбас. Таке скерування відбувалося під егідою комсомолу, за так званими „комсомольськими путівками”. Тож за всього за тиждень хлопці змушені були написати заяви про вступ до комсомолу, поїхати дружно в Долину, де був тоді райком ЛКСМУ, і отримати там комсомольські квитки та путівки.
„Відмовитися від такої „честі” було майже неможливо, – пригадує пан Кисілевський. – Щоб залишитися на роботі вдома, треба було мати документи, які б підтверджували поганий стан здоров’я випускника чи батьків, що потребують догляду”.
Проводи на Донбас були урочистими. Випускників ремісничих училищ з цілої області зібрали у Станиславі на вулиці Сталіна (тепер – Шевченка). Під звуки духового оркестру колони рушили до залізничного вокзалу, де стояв потяг, прикрашений лозунгом „Добровольці їдуть піднімати Донбас”. Дорога на схід України зайняла близько тижня. У Львові, Києві, Харкові, вагони поповнювалися все новими й новими „добровольцями”.
На станції Верхнєдуванній, що за 3 кілометри від описаного Фадєєвим у „Молодій гвардії” Краснодону, ешелон з молодими спеціалістами загнали в тупик. Вранці в усіх забрали документи, а тоді приїхало 5 автобусів за першою партією „добровольців”, щоби відвезти їх на роботу. Наступного дня хлопці повернулися на станцію, розгублені і збентежені. Виявилося, що замість обіцяної роботи за спеціальністю (а серед випускників ремісничих училищ були переважно слюсарі, електрики, майстри з ремонту паровозів тощо) всім запропонували написати заяви на роботу у шахтах.
„Цілий тиждень до нас їздили „купці”, припрошували, обіцяли великі зарплати, – згадує пан Кисілевський. – Справді, тоді шахтар заробляв за місяць 25 тисяч рублів. За один місяць можна було купити „Побєду”, яка коштувала 16 тисяч. Але ми не йшли, бо знали, що під землею тяжко і небезпечно, ми ж не мали навиків такої роботи. Перша думка була тікати геть. Але в нас забрали документи, атестати, комсомольські білети, путівки. З чим поїдемо?”.
Врешті хтось здогадався дати телеграму в ЦК ЛКСМУ. Через два дні приїхали з Києва комсомольські функціонери і справу нарешті залагодили. Більшість отримала роботу за фахом. Але, як виявилося, не лише під землею, але й „на поверхні” життя на Донбасі солодким не було.
Робітничі «посьолки» були заповнені людьми з різних куточків Радянського Союзу. Найважче було порозумітися з кавказцями та вихідцями із Середньої Азії, які займалися грабунками і навіть убивствами. В перший же день галицькі хлопці втратили одного зі своїх. Група з чотирьох автослюсарів поверталася з їдальні до гуртожитку, коли їх перейняли двоє грабіжників. На вимогу віддати гроші молодий львів’янин кинувся тікати. Кавказці наздогнали його і кілька разів встромили в спину ніж.
Одяг і годинники, куплені на ринку на зароблені гроші, мало кому вдавалося довго носити. Через грабіжників ходити по одинці було небезпечно. Йдучи в кіно та на танці, доводилося своєрідно, по-пролетарськи озброюватися. Гірники ходили з молотками, в автослюсарів були „монтіровки”, прохідники мали при собі ланцюги.
„Я ніколи не бачив, щоби на вуличні бійки приїздила міліція, – розповідає пан Ігор. – А „швидка” з’являлася хіба тоді, коли вже когось убили. Нам тяжко було призвичаїтися, всі були сільськими хлопцями, не звиклими до такого життя”.
До речі, галицькі хлопці намагалися розпитати місцевих про подвиг „молодогвардійців”, але наштовхувалися на дивну стіну мовчання. Згодом Ігореві Кисілевському та його товаришам довелося зустрітися навіть із мамою Олега Кошового, але й вона про ті події нічого не захотіла розповідати.
Від шоферів з автоколони врешті-решт почули, що „герої-підпільники” насправді були вуличною зграєю грабіжників, які нападали на німецькі патрулі лише для того, щоби розжитися зброєю. Таких пацанів німці справді часто ловили за порушення комендантської години та збройні напади, а потім розстрілювали чи кидали в затоплені шахти, але до підпільної організації це не мало жодного стосунку. Та це вже інша історія…
16.11.2013