Розмовляти з Леонтієм Бебешком, більш відомим як Левко Дурко, все-одно, що побувати на виставі одного актора. Він не просто про щось розповідає, відповідаючи на запитання. Він – актор, і виходити з образу Левка Дурка не збирається ні за що. Каже, йому так комфортно. Під час розмови  Левко Дурко копіює голоси і манери, відтворює діалоги, демонструє вміння імпровізувати джаз на клавішах і проявляє особливі сентименти до української діаспори. Своїм найбільшим талантом вважає здатність веселити інших навіть у найскрутніші часи. І тим самим змушувати людей у всьому шукати позитив, по-іншому дивитися на себе і свої проблеми.

 

Він народився в Стрию у 1949 році. Проте на екранах телевізорів активно замаячив у 90-х рр. Тоді Леонтій Бебешко  мав поза 40. Він – перший український фрік. Щоправда, в ті часи ніхто навіть слова такого не знав. «Ти булочко моя, я дав тобі ім’я» – текст, який легко запам’ятовувався. А образи з величезними вухами чи пропелерами незмінно викликали посмішку. «Ну і дурко», – казали глядачі і посміхалися. А йому тільки й цього потрібно було.

 

Леонтій БЕБЕШКО:

 

БОГ ДАВ МЕНІ МОЖЛИВІСТЬ ПИСАТИ ТАКІ ТЕКСТИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЕГШЕ ПЕРЕЖИТИ ПРОБЛЕМИ

 

– Ваше справжнє ім’я – Леонтій. Хто Вам дав таке рідкісне ім’я?

 

– Тато мій з Києва, мама – стриянка – польська школа, польське виховання. Не Леонід, не Лев, а саме Леонтій. Мабуть, через те, що народився коло тих іменин. Скорочено мама називала Левко. А братові ім’я дав я. Ми прийшли з татом під пологовий будинок, мама вийшла на балкон і питається: «Як будемо називати?». Тато мені: «Як будемо називати?» А мені щось інше не припало в голову, а збоку тато стояв – Володимир, та я й кажу: «Володя». Володя – так і пішло. Володимир Бебешко – мій брат.

 

 

– Ви з’явилися на сцені в досить пізньому віці…

 

– Та де, Ви що! Уявіть: Стрий, хата. Батько – потужний акордеоніст-віртуоз, та ще й танцюрист і хормейстер. І він займався самодіяльністю в Стрию. Він ставив і хори, і танцювальні номери, і оркестри. А ми вже помагали йому  – брат на барабанах, а я на клавішах. І от вдома постійно варилася музика: музиканти, легкі п’янки, суперечки по музиці. Я в піонерському хорі заспівував. Потім почали працювати по різних містах Радянського Союзу по філармоніях. Та прийшов момент, коли в мене з’явилася сім’я, і кататися по 2-3 місяці не випадало, хоч гроші і були добрими. Діти підросли – Захар і Зоряна. Захар – 75-го, а Зоряна, 77-го року народження. А наша з Лідою  – другою дружиною – донька щойно поступила в Політехнічний інститут. Це вже моя друга сім’я.

 

 

– Але по філармоніях Ви їздили не з «Булочками» і не з бабцею, що жиє у Занзібарі. Коли виник образ Левка Дурка?

 

– У нашій  сім’ї завжди звучали жарти – ми в цьому росли. От взяти хоча б мою маму. Вона на ті часи шила бюстгальтери для великих жінок. У неї була своя система. Вона казала, що все має стояти як Карпатські гори. Вона була такою пишнотілою, пишногрудою блондиночкою. І навіть коли їй було 80 років, вона завжди була з помадою. І коли бачила гарного хлопа, а ще з вусами, вона складала наманікюрені руці і казала: «Гватунцю мій солоденький!..». Я до неї колись забіг – була спека, а ми йшли на ріку, вся наша братва, я забігаю і кажу: «Мамо, дай мені якусь шапочку, бо сонце так в голову пече…». Вона мені щось кинула, я натягнув і вилітаю. Пацани побачили – і га-га-га. Я знімаю, бачу, а то чашечка від 6-го розміру… І я зрозумів, що в мене голова для 6 розміру ліфчика. А як вона шила грижові пояси для чоловіків, які не хотіли оперуватися! Кожен раз одне і те саме: приходить чоловік: «Добрий день, я перепрошую, пані Гєня тут працює?». Пані Гєня підходить, витирає руки: «Я вас слухаю». А він: «ну.. розумієте… мені вас рекомендували… казали, що ви дуже добре… гм…» А вона: «Так». І раз – і руку туда. Він: «Що ви робите?!». Вона: «Примірку знято». І все. Він потім приходить, з торбою, як має бути, вона його в примірочну. І що ви думаєте? Тютілька в тютільку! Весь Стрий по сьогодні гудить, згадуючи маму Бебешко… До речі, Бебешко зі словника української мови означає барабашка, домовичок.

 

 

Так от, коли закінчилися мої поїздки по філармоніях, я зупинився в Стрию. Купляю собі самограйку «Ямаха», сідаю в ресторані і сам тлумлю дні народження, весілля і т. д. І це вже був час, коли повіяло якимись змінами в суспільстві. Почули про фестиваль «Червона рута». Віка Врадій тоді була першою дружиною мого брата – пригадуєте "Брати Гадюкіни" і сестричка Віка? І от вони повідомляють, що їдуть на «Червону Руту». Вони поїхали, а я сиджу в кабаку, мені сумно, ще й друзі ходять підмахують: «Чого ти не їдеш в Югославію щось трошки продати?». А я був дешевий – один обслуговував маленькі весілля, ну, коли вже наречена мм… (показує животик), або дні народження. Часу не мав десь їздити.  І от вони їздять – один машину стареньку пригнав, другий – відік, а я все граю. І от сиджу одного разу і думаю: «Їду, їду в Югославію, ду-ду, їду…в Югославію…». І тут – відкривається… Написав пісню:

 

Мене учили в школі усім допомагати,

Я їду в Югославію голодних ратувати.

 

Воно попало в 10-ку, бо люди мали копійку, і це було в тему. Та пісня як почала ходити по весіллях, її почали співати і замовляти. І навіть молодим бажали: «Щоб Ви поїхали в Югославію і збагатилися». А тоді вернулися Володька з Вікою з «Червоної Рути» з нагородою: Віка – лауреат. Запросили маму, замовили ресторанчик. А я їм кажу – я пісню придумав. Заспівав – мама під столом від сміху, у Володьки очі квадратні. Питає мене: «Що ти тут робиш?» Я кажу: «Заробляю копійку». А він каже: «Все, ти тепер з нами працюєш».

 

Його дуже вразила оця моя здатність в такий нелегкий час по-іншому дивитися на обставини. Бо Віка співала такі революційні речі… А я ні. І от – стадіони чекають, всюди виступаємо з "Братами Гадюкіними", "ВВ", їдемо в Києві на фестиваль «Міс рок Європа». Умова – жінка співає рок. Була Франція, Англія… і одні жінки співають. Грати міг будь-хто. І Віка там перемогла – цирконієва корона і титул «Міс рок Європа».

 

 

І я ожив, коли почав виступати. Бо це вам не «Ах Адєса, жемчужна у моря»… Але наразі тільки спостерігав. Ми їздимо, і от втягую в себе це все… Подумав, якщо було «Їду в Югославію», значить, логічним був би приїзд. З музикою проблем взагалі не було – бо закінчив музичне училище, музика весь час була навколо. А от тексти… Я сам творив тексти. Очевидно, воно йшло звідтам… Як і по сьогоднішній день. Ніякі «на замовлення», щоби подобалося – нема. Просто раз – і виплюснув, раз – і є. А потім вже музика. Отже, логічний приїзд з Югославії. І от з’являється:

 

Я був в раю, а, може, то сі снило.

Два чемойдани, торба, пилісос.

Туда приїхав – в очах аж потемніло,

поляки, турки, і цілий наш колгосп.

 

А потім пісня «Червоне село». І от вона стало бомбою. Тоді модно було слати пачки з Канади, Штатів нашим в селах – хустки, джинси… І я написав:

 

Ой, червоне село, та й над річкою,

воно разом зросло з п’ятирічкою.

Хто іде тим селом, той дивується,

комунізм на очах там будується.

Вже загнив, вже загнив, вже загнив капіталізм,

у червоному селі розквітає комунізм.

А чому?

Написав їм листа вуйкові в Канаду,

жи би вислав мені нуль див’єту Ладу.

Може, вуйко мене зрозумів не так,

бо прислав не машину, а пригнав літак.

Не вмирай не вмирай, не вмирай капіталізм,

бо в червоному селі зникне комунізм.

 

Тобто от чому жили добре – бо пачки слали. І ця пісня прозвучала в Сопоті в Польщі. Віка тоді їхала як головний виконавець, а ми як її оркестр – при ній, другорядні. Але в день репетиції з’ясувалося, що між виступами виконавців іде 3-хвилинна пауза. І режисер бігав і говорив: «Ну, що мені робити, ну що мені тут поставити?!». Бо якраз йшло переодягання, і пауза… А Володька каже: «Та, он Дурка візьміть, нехай заспіває». А він: А то хто?» А Володька: «Та то мій брат, він пише власні пісні».

 

– Отже, це псевдо з’явилося тоді в Сопоті? Вас так брат назвав?

 

– Я вже коли почав писати пісні, ми з братом раз сіли, а він каже: «Ти знаєш, у тебе такі дуркові, смішні тексти». Тоді і вирішили… Бо Дурко – від слова дурачитися, смішити. Але крім того, у цьому псевдо – глибока філософія, відтворена у казках: третій син - Іван-дурень, Івасик-дурасик, Левко Дурко. Тому що народ складав казки. А цей третій син-дурень ніколи нічого поганого не робив, а лишень веселив людей, давав їм хороший настрій, татові носив живу воду, він щасливий. Крім того, Іванові, який одружився, дають принцесу і пів королівства. Цікаво було мені – от чому півкоролівства? Чому народ, який створював казки, не хотів віддати Іванові ціле королівство? І от видається мені, що, мабуть, суть в тому, що Іван, якби став королем всього королівства з позитивного героя перетворився би на негативного, бо керівництво державою – це завжди конфлікт влада-народ. А пів – це певне багатство, трошки землі, красуня-дружина. І вистачить…

 

 

 

 

І от повертаюся до Сопота. 5 тисяч людей приїхали з усього світу. А я їм: «Не вмирай капіталізм!». Я заспівав цю пісню – 1991 рік – і я виставив свої 60 касет з записами, сам наклейку склепав на касету. Ну от взяв, і думаю: «А, раптом». Після виступу – до мене черга. Розлетівся картонний ящик з касетами, з`явилися гроші.

 

Потім, як Віка стала «Міс-рок», пішло запрошення відвідати Америку. База – у Філадельфії, їздимо з травня по жовтень з концертами. І от уявіть собі, в лютому був «Міс-рок», а в травні ми вже з усіма документами летимо в Америку… Не вірилося… Добових не було – нас годували. За виступ платили по 100 доларів – копійки, але Америка! Тоді з`їздили мабуть 20 тисяч кілометрів… Були буквально всюди. Одного разу довелося виступати в церкві Володимира і Ольги, уявляєте? Всередині. Там один зал – актовий, другий – молитися. Мені потім пояснили, що тут женяться українці, і гроші лишаються тут…

 

Коли повернулися, перед новим роком пролунав дзвінок, де мене запросили на концерти у 1993 році знову на ціле літо, але вже без Віки і Володі. Я питаюся чому. А мені пояснили, що молодь, студенти її добре сприймали, а от старші її «Мамо, я дурна», «Хочу пива» - це не йде… А фінанси всі у старших.

 

– У ті часи багато виконавців залишалися в Штатах. От Віка, наприклад, в результаті лишилася. А Ви? Не пробували переселитися?

 

Там є напруга. Тут і пожартувати можна по-свому, по-галицьки. По тій же причині потім поїхали з Києва… А ми ж там 5 років жили… Розумієте, для мене важлива ця ментальність, що дає мені натхнення. Я знаю, що вийду зараз на базарчик, одного бомжика-другого побачу, і вже маю пісню:

 

Я незалежний бомж, і все у мене є.

Назвався я козирний, бо там усе моє.

І друзів в мене море – собак, ворон, котів,

та мати друга-шимпанзе давно я вже хотів.

 

Отака шиза – бомж, все в нього є, смітники в нього є, от тільки шимпанзе для повного щастя бракує. Де би це в Америці народилося? Я там писати не міг… Я там написав

 

Зайчик Трусь і Пес Пампусь

Бігали в садочку

Як горячо друзям стало

Сіли в холодочку.

 

І ще «Чап-Чалап»… Діти в садку це співають. А от коли я пишу дорослі пісні, то це і є моє життя.

 

А Віка справді залишилася… У 1993 році, коли я полетів туди сам, мені платили 850 долярів за виступ на фестивалі. З них 800 доларів я віддав, щоб за мною через три тижні прилетіли брат і Віка. У мене тоді було неміряно замовлень. Дитячі свята, корпоративи – я беру свою «ямаху» і йду до дітей. За той час, що дорослі п`ють горілку, ми з дітьми організовуємо концерт. Один вприсядку, другий співає, третій танцює. І все – є готова концертна програма.

 

Коли приходять вже «тепленькі» дорослі, а тут їм діти на 15-20 хвилин видають концерт, дорослі дивувалися, казали: «Та як?! Наші діти вдома не співають!». А я їм відповідаю: «Та що ви, у вас дуже талановиті діти. Просто ви цього не помічаєте». І популярність росла стрімко. А у Віки слабо. Там концертик для студентів, там якесь весілля, але то не гроші. Приходить жовтень, вже пора їхати… Концертів вже нема. І тут Віка повідомляє, що вона залишається. Володька каже: «Ти що, здуріла? Ти два слова ледь по-англійські ліпиш!» А вона каже: «Давай будемо тут писати музику»… Володька відмовився і поїхав перший в Україну. 1993 рік – в Україні жах, що робиться… Володька навіть засумнівався в якийсь момент, чи правильно зробив що лишився…

 

– На початок-середину 90-х, здається, припадає пік Вашої популярності у Львові в образі Левка Дурка. А куди Ви потім зникли?

 

– Я приїхав у 1993 році, і у мене купа розповідей про Америку. Особливо в горах любив виступати по клубах – там так чекали на концерт! Квиток по курсу коштував як 1 долар. У мене 100 людей в тому «курятнику», а це значить, що я заробляю 100 доларів в Україні, а не в Америці! І мені тут веселіше і простіше. Ну і от на початку – маленька лекція про Америку з кумедними розповідями. Там навіть не треба співати. Хтось починає: «А в мене там цьоця є! А ви її не бачили?» Я кажу: «Бачив, якраз вашу цьоцю я бачив, передавала вам вітання!»

 

 

Концерти мав кожної суботи-неділі, особливо по неділях після Служби Божої. І багато пишу «No no problem», вічна студентська після «Ти булочка моя», потім про водія «Кермо, кермо, ти знов напилось, чмо»… Як поперло тоді! Не знаю, звідки це береться… Отже, в мене концерти по селах. Володьку тоді кликали до Києва, бо він дуже добрий аранжувальник. А Віка тоді співала в якомусь кабаку в Америці.

 

У мене тоді не склалося з моєю першою дружиною… Ми розійшлися, вона поїхала в Італію. А наша донька Зоряна, 1977 року народження, вже тоді була заміжня за італійцем. Вона так і живе в Італії. А Захар – син – живе тут, працює гравером…

 

Я коли приїхав з Америки, літав по горах сам з концертами. Але чую – вже немодно самому. І я вирішив в Стрию набрати якийсь денс. І я оголосив кастинг, дівчата мали щось там станцювати під рухливу музику. І відібрав дві дівчинки-танцівниці і одну дуже голосисту – це Ліда. Вона ще в цирку працювала акробаткою. Вона жива і дуже пунктуальна – мені це дуже подобалося. І ми тоді почали робити ще дитячі проекти. Зробили тоді проект «Аеліта» – дівчина з космосу. Вона прилітає подивитися, як вчаться діти. Я такий Дурко, а вона в космічному костюмі, говорить, як робот. Діти ржуть. І от ця програма – повчальна, виховна, як себе поводити – туди все було включено – і діти, і директори шкіл були дуже задоволені.

 

 

Це були 93-98 роки. А потім запросили нас в Тернопіль на роботу на ТРК "Такт". А в 2000 році Володька каже: «Давай до Києва, я вже тут троха розкрутився». А ми вже трохи грошей заробили, і ми переїжджаємо до Києва. І що ви думаєте? Спочатку така радість – більше 800 шкіл. Думав, роботи нємєряно. А там виявляється по школах концерти робити не можна… І мама хвора – гіпертонік - в Стрию. Але найстрашніше для мене – це ментальність киян. Я чую, що нічого спільного з ними не маю. З`явилося море роботи – корпоративи, і дорослі… Хоч я дорослі не дуже люблю… А мені щось не йде… У 2000 подав подання на заслуженого. У 2002 році на виборах мені ставлять умови: їздите з концертами. Ми «покаталися» у лютому-березні, і мені на День незалежності вручили заслужене звання…

 

Але в певний момент ми з Лідою вирішили, що набридло, і треба повертатися. Розумієте, такий фрагмент. Даємо зимові ранки у Народному домі. 7 січня концерт. Ми сидимо, Ліда витягає кутю, а там ні одна холера навіть не скаже «Христос ся рождає». І тут ведучий такий Шпак підлітає і питає: «Лєвко, а що це в вас такє на столі в банці – страшне і сєре?» Я йому кажу, що по-перше, Христос ся рождає, а по-друге це кутя. А він мені: «Да ти што, да все знают, што кутя далжна бить с рисом и со шкварками». Оце його слова. Даю йому попробувати… А він: «Мда, у вас все таки на Львовщине умеют, умеют… Мы к вам любим с экскурсиями…». І отак цілий час… Неділя – стук молотком. Я до сусіда. А він мені: «Левко, у меня один выходной!». І от воно накипало, накипало… Гроші є, бо заробляємо, а отут – не пишеться… Ну і мама ще... Тоді ми у 2005 році продаємо квартиру у Києві і переїжджаємо до Львова…

 

– Ви першим, мабуть, в усій Україні почали заробляти на своїй фріковості – виїжджали на сцену на роликах, з вухами. І тоді це було дуже незвично. Публіка змінилася тоді і зараз? Чим зараз намагаєтеся дивувати?

 

 

– Це все фрагментальні речі – ролики, пропеллер, вуха. Зараз цього вже немає, бо ми змінили формат ведення концерту. Ми робимо блок дитячий – хвилин 20, бо діти на наших концертах завжди присутні. Батьки задоволені, бо діти на сцені… Нагороджуємо дітей книжками, бо я ще книжки для дітей пишу: у мене є така азбука «Забавна азбука» – я на кожну букву написав свій віршик. А отой реквізит я привіз з Америки… Зараз я можу наприклад ці вуха використати хіба в епізодах… Бо прийшов раз у садок, одна дитина запищала – злякалася.

 

Зараз я працюю і для дітей, і для дорослих. От, наприклад, для дорослих написав диск «Гуляй, весілля»  – це такі традиції українських весіль. Там і про кумів, і про фартушок, і розмова кумів – а це і про політику. Ну і «Гей наливайте» – під кінець. Воно йде потихеньку. Але великих концертів я не роблю. Маю таку слабкість – не можу ходит из простягнутою рукою, і просити. Адміністратора ми з Лідою не маємо, працюємо в парі, по дзвінку. Нам подзвонити, запросили – ми поїхали. От і все.

 

–  Вас в 1990-х на телебаченні було досить багато? Чому зараз немає?

 

– Ви розумієте, тоді було менше артистів. Тоді ще не брали грошей за покази на телебаченні. Хоч я розумію, що їм теж треба жити. Колись я в Києві працював на М2 цілий рік. Я би, до речі, дуже хотів би сам щось вести або з Лідою – у нас з нею класно виходить. Була пропозиція від одного з львівських каналів, коли він тільки створювався, зробити вечірню казку а-ля Дід Панас. Але я відмовився. Бо я Дурко, а не Панас, і бороду клеїти не буду. Ну і плюс оплата – я вже не в тому віці, щоб за рекламу працювати. На програму «Ранок» на Львівське телебачення через день запрошують. Але то пів 8-ї вставати, їхати. 5 хвилин полялякати – і все. А я за цей час не встигаю сказати навіть, що я з'їв.

 

 

– Може, це через несерйозне сприйняття Вас? Взагалі не страждаєте через свій образ? Ніколи не жалкували, що його створили?

 

– Та ні, не жалкував. Але колись у Києві кавеенщик Сивоха щось там вів, студенти сиділи щось запитували. І тут один встає  і представляється: якась там газета «Розовий слон» і каже: «От ви – Левко Дурко. А ви што – придурок, да?». А я йому кажу: «Підійдіть сюди». Він встає, підходить. Він в камеру потрапив зі мною і я тоді кажу: «От я – Дурко, так?» А він: «Ну, да, да». Я продовжую: «А ви - ПРИ мені». Він відразу не врубався… Тобто я йому не сказав, що він – придурок, а тільки що він – при мені ). І він пішов – весь червоний…

 

Ще була одна цікава історія з харківським податковим генералом Олександром Олександровичем Бандурком. Ми познайомилися в Моршині, де він відпочивав, а я давав концерт. Познайомилися, він питається: «Приїдете до мене в Харків з концертом? Давайте, на День податкової. Але з якимсь подарочком пісенним!» Я кажу: «Добре, давайте». «Але прихватіть того лисого босого», - каже мені. Ну от я і подзвонив Андрюсі, він зараз у Гордона музичним редактором працює. Він погодився – ми поїхали. І я привіз пісню «Святкова податкова» – весела така пісенька з підтекстами... Так їм пішло – я разів 7 їм співав. Потім запросив нас на Миколая на концерт для дітей… Ну от ми дружимо, обнімаємося. Він мені якось каже: «Ой, Левко, весела ти така людина, ти такий молодець, у нас стільки спільного, бо я теж весела людина». А я кажу: «Але є різниця невеличка: Я – Дурко, а Ви – БанДурко – генерал»… Він не знав, чи сміятися, чи ображатися. І я не знав – отак ляпнув… Він тільки попросив нікому про це не казати.

А ще колись брав участь в одному концерті у "Фрідомі" в Києві – там серйозна публіка сиділа, міліонери. Виступали Гарік, Біличка та інші. Вирішили з Володею, що заспіваю «Пролетарську ліричну» - є в мене така пісня. Я там написав останній куплет і приспів.

 

Смєло товарищі в ногу,

Духом окрепнєм в борьбє,

В царство свободи дорогу

Грудью проложим сєбє.

Довго в цепях нас трималі

Довго нас голод томіл

Чорниє дні міновалі

Час іскуплєнья пробіл.

То ще рано – то вже пізно,

То ще рано – то вже пізно,

То є всьо-одно….

 

І от після цього – шо рано? шо пізно? Кому пізно?

І от вони сидять – морди отакі, але коли я співав – вони перестали їсти.

 

 

– Власне, це вже не є пісня Левка Дурка…

 

– Ну так, це правда, людині не можна цілий час дуркувати… Але ще з іншого боку, хто швидше встане на ноги? Один буде плакати довго і нудно. Інший має оптимізм… І от Бог мені дав можливість писати такі тексти для дітей і дорослих, які допомагають легше пережити проблеми, швидше стати на ноги. Хоча, остання пісня, яку я написав «Їде поїзд». Не давав її ні в ефір, нікуди.

 

Їде поїзд, їде поїзд,

а в поїзді люди.

І не знають люди, що

 їде він в нікуди.

На зупинках не стає,

І сигналів не дає.

Ну а людям все-одно,

Люди дивляться в вікно.

 

І приспів:

 

Люди, люди,

Ви не ждіть, добра не буде.

Не дрімайте,

Поїзд зупиняйте.

 

Тобто робіть щось, пробудіться. Я як громадянин можу в такий спосіб заявити про свою громадянську позицію.

 

Розмовляла Ольга ІГНАТОВА

15.11.2013