У Торонтському університеті (Канада) 1 листопада відбувся міжнародний симпозіум «Особлива мова, котрої «нє било, нєт і бить нє может»: 150 років Валуєвському циркуляру», організований Відділом славістики Торонтського університету за підтримки Канадського інституту українських студій (Альбертський університет) та Програми українських студій Петра Яцика (Торонтський університет).
На симпозіумі виступили літературознавці, професори Торонтського університету Тарас Кознарський і Максим Тарнавський; лінґвіст, професор Віденського університету Міхаель Мозер та історик, доктор Гельсінського університету Йоганнес Ремі.
Учасники симпозіуму (зліва на право): Максим Тарнавський, Франк Сисин, Тарас Кознарський, Йоганнес Ремі, Міхаель Мозер
Відомо, що в липні 1863 року недавно призначений міністр внутрішніх справ Російської імперїї Пьотр Валуєв видав секретний циркуляр цензурним комітетам Київського, Московського та Петербурзького округів, яким заборонив друкування видань українською мовою, за винятком белетристики. Циркуляр мав передусім на меті не допустити поширення освітньої та релігійної літератури серед ширших кіл українського населення та різко обмежити культурницькі ініціативи української інтелігенції. Після польського повстання 1863 року імперський уряд був особливо стривожений зростом українських культурних починань, вбачаючи в них небезпечні автономні стимули – потенційну загрозу цілісності імперії. Симпозіум розглянув Валуєвський циркуляр у кількох дисциплінарних контекстах.
Тарас Кознарський, організатор симпозіуму, зосередив увагу на статусі та категоризаціях української мови в дискурсі перших десятиліть XIX століття. Ці категоризації мають дуже мало спільного з лінґвістикою (на той час ця дисципліна в Російській імперії була ще в пелюшках), а передусім стосуються України як історично-культурної та національної спільноти, її стану та статусу після ліквідації української автономії наприкінці XVIII століття. В цьому контексті характеристики української мови поєднують, здавалося б, несумісні суперечності: мова чи діалект (якої мови: російської, східнослов’янської-руської?), жива чи мертва, чиста слов’янська віть чи забруднена іноземними впливами? Ці суперечності часто знаходимо в межах того самого твору, і вони є ознакою колоніального становища України та мімікрії як способу пристосування українських еліт в імперії. Доповідач детальніше розглянув найхарактерніші риси першої граматики української мови, Грамматики малороссийского наречия Олексія Павловського (1818): обережність автора у виборі визначення (мова чи діалект), в означенні стану української мови («ні жива, ні мертва»), її літературного потенціалу та ролі для українського суспільства. Особливо знаковоми є питання, якими ряснить сам текст граматики і які відображають присутність імперського підозріливого «ока» щодо України: для чого потрібна така граматика? Чи потрібні правила літературного компонування для цієї мови та ін. Незважаючи на короткий обсяг власне граматики, її альманахову форму (збірник ідіоматичних виразів та літературно стилізованих текстів) та обережність автора у визначенні української мови, Павловський своїм виданням наголошує її важливість для спадкоємності українського суспільства та збереження культури.
Міхаель Мозер наголосив на політичних аспектах (радше, ніж лінґвістичних критеріях) у розрізненні мови та діалекту та у визначенні стандартизованої мови. Доповідач звернув увагу на дискусії довкола української мови та її майбутнього в романтичну добу (категоричне й оптимістичне визначення Ізмаїла Срезневського), на освітні ініціативи Кирило-Мефодіївського товариства, що засвідчують свідомі зусилля інтеліґенції формувати українську мову як повноцінну мову суспільства. Після розгрому кирило-мефодіївців ці зусилля відновилися наприкінці 1850-х років. Доповідач зокрема зосередився на різнобічній і програмовій діяльності Пантелеймона Куліша: Граматка (що включала арифметику), переклад царського маніфесту 1861 року про ліквідацію кріпацтва, і передусім, двомовний (бо націлений і на кола російських читачів) журнал Основа (1861-1862), що став ареною програмових критичних і полемічних українських виступів. Куліш передбачав становлення повноцінного українського дискурсу в синтезі літературних здобутків «Великої України» (у складі Російської імперії) та україномовного шкільництва та судочинства габсбурзької Галичини. Ця візія стала дійсністю наприкінці століття. Доповідач наголосив, що Валуєвська заборона «неіснуючої» (неможливої!) мови наочно засвідчила, що на початку 1860-х років українська інтеліґенція свідомо заанґажувалася у творення освітньо-культурної автономії України, і її зусиллями українська мова справді досягла широко-функціонального рівня.
Йоганнес Ремі розповів про зусилля імперських бюрократів (зокрема в поліцейських силах), які не зупинялися перед вживанням дезінформації (і навіть підробки) для того, щоб охарактеризувати та переслідувати українських культурних активістів як небезпечних революціонерів. Важливою передумовою Валуєвського циркуляра став перехід інституцій цензури з-під міністерства освіти до міністерства внутрішніх справ, недавно очоленого Петром Валуєвим. В умовах політичної напруги після польського повстання 1863 року бюрократи бачили в українофільстві загрозу цілісності імперії і намагалися пов’язати діяльність Київської Громади (ліберальних інтелігентів) з радикальнішими хлопоманами та навіть польськими повстанцями і підпільними організаціями. Але заходи українофілів провадилася легальними просвітницькими способами, в місцевих засобах інформації. Доповідач показав, як імперські установи посилено шукали ознаки підривної діяльності серед українських інтеліґентів. Так, брак доказів про підривний характер народницької діяльності Павла Чубинського стимулював поліцейські установи сфабрикувати прокламацію, що закликає селян підпалювати поміщицькі маєтки (дослідник звернув увагу на загадкові умови та час, коли ця прокламація була «знайдена» жандармами). Приписавши цей документ Чубинському, поліція отримала необхідні підстави для його заслання з України. Подібно ж не відповідає дійсності твердження цензора Ореста Новицького, одного з «архітекторів» Валуєвського циркуляра, що всі українські твори, подані до Київського цензурного комітету, написані поляками. Застосування політичної фальсифікації допомогло імперським органам влади вмотивувати фронтальний адміністративний і поліцейський наступ на українофільство.
Максим Тарнавський розповів про наслідки Валуєвського циркуляра на прикладі одного письменника, ключового для розуміння української культури другої половини XIX століття – Івана Нечуя-Левицького. Як завважив доповідач, наслідки заборони українського слова важко осягнути засобами «гіпотетичної статистики»: що би було, які твори з’явилися б, і т. ін. Однак на прикладі одного письменника, безпосередньої «жертви» циркуляру, бачимо, як заборона діяла в українському культурному просторі. По суті, Валуєвський циркуляр не забороняв Нечуєві займатися українською белетристикою. Однак той самий циркуляр пов’язував українську мову з політичною неблагонадійністю і зокрема розцінював уживання української в освітній і церковній сферах за злочин. В такий спосіб Нечуй опинявся законопорушником «у квадраті» – мимоволі ставав «радикалом». Крім того, в умовах русифікаторської імперської політики, випускник Київської богословської академії Нечуй став викладачем на Холмщині, у школі для греко-католицьких (тобто українських) дівчат – заробляючи значно вищу ставку «за шкідливість» і пришвидшений стаж, який дозволив йому раніше вийти на пенсію і присвятити себе українській літературі! А викладаючи російську словесність, в позакласній діяльності Нечуй заохочував учениць до українського слова. Перебуваючи на польських теренах, Нечуй зав’язав контакти з Галичиною, де він згодом надрукував більшість своїх творів. Таким чином, наголосив доповідач, заборона української мови Валуєвським циркуляром і згодом Емським указом, попри безсумнівні неґативні впливи на розвиток українських культурних інституцій, призвели саме до ефектів, яким вони намагалися запобігти: стимулювала творення спільного українського культурного простору поза кордонами двох імперій. Криміналізація української культурної діяльності підштовхнула інтеліґентів-українофілів до гнівного спротиву імперській образливій дискримінаційній політиці, емоційного антиросійського налаштування, культурного самостійництва і навіть до політичного радикалізму.
У жвавій дискусії взяли участь слухачі та гості симпозіуму, серед яких були професори й аспіранти Торонтського університету, науковці Канадського інституту українських студій, члени Наукового товариства ім. Шевченка, професор славістики Джорджтавнського універтситету (США) Юрій Мігайчук, представники української громади.
***
Доповіді симпозіуму можна послухати на сайті симпозіуму.
15.11.2013